Expressio по-українськи: ненажерством до самобутності
Ще в серцевині ХІХ століття, коли європейське повітря віяло духом революцій, поволі відчувались натяки на дещо більше.
Як і в тваринному світі (особливо в нашу епоху, декотрі надто зазнались, іменуючи себе самими-самими-сапіенсами) жага захоплення нового простору та втамування голоду надавали початкових імпульсів. Імпульсів з векторами на -- таке страшне і актуальне для українців слово -- "Війну".
Ті, яким дано було бачити глибше, аніж те дозволяла система, виражали стан речей цілком правдиво. Ущерть перекреслена догматика про гармонійне співвідношення кольорів, центральний елемент композиції та чіткість форм.
Експресіоністи зображувати світ так, як сприймала дійсно небайдужа людина.
Саме людина, а не прямоходяча істота із класу ссавців.
Однак темній масі відвертість на полотнах була невтямки.
Не дивно, що в таких умовах і народжувались шедеври на зразок картини "Крик"
Едварда Мунка.
Нещодавно уперше в житті я проасоціювала себе з постаттю, сповненою відчаю на тлі кривавих небес.
Якщо раніше дикунство на землі, освяченій кров*ю борців за волю України, сприймалося просто болісно, то тепер національна свідомість продовжує дивувати.
Раніше оберемки сміття на теренах Берестечка просто боляче вражали. Раніше щорічні п*яні шабаші довкола Новозагорівського монастиря викликали відразу й сарказм... (фотодоказ)
Раніше я зі сльозами на очах питала: скільки ще потрібно смертей синів українського народу, щоб ви нарешті схаменулися? Скільки ще ви дозволятимете дурити себе, вестиметесь на примітивні обіцянки плотського достатку? Скільки ще зраджуватимете співвітчизників, задля тимчасової вигоди? Скільки ще ігноруватимете історичний шлях своєї країни? Такі запитання можна ще довго цитувати, вони все одно ні разу не знайшли адекватної відповіді...
Тепер же, після всього пережитого, здавалося, що дійсно зміниться український дух, що дійсно ми постанемо на захист одне одного, а ті, кому пощастило лишитись на мирних землях, робитимуть все для підтримки тих, хто воює, все для гідного виховання молодших поколінь, все для порозуміння з біженцями, чий розум затьмарений ерефною пропагандою...
На рідній Волинській землі я не очікувала більше п*яних облич, безалаберних вересків і мату. А надто — на озері Світязь від відпочивальників, котрі за фахом є педагогами і приїхали туди за профспілкові кошти. Не очікувала я й від працівника міліції репліки про те, що він аж ніяк не може зарадити нічному (з 21-ї вечора до 4-ї ранку) галасу п*яних дорослих, бо немає рукоприкладства, тому він не в праві викликати наряд, а його одного вони просто не слухають...
Спричинило шок почути від зрілої жінки, яка вона "патріотка", бо "купила собі за п*ять гривень значок "Слава тобі, Боже, що я не москаль"". І відчуття блювоти виникло від видовища, коли та ж сама жінка одна за одною викурила шість цигарок і одна за одною кидала їх додолу, собі під ноги, на землю, котру кличе землею свого дитинства, адже щоліта приїздила туди відпочивати...
Вже й не хочеться нічого казати про тих, хто демонструє себе великими українцями і всіляко паплюжить російськомовний контенгент, при тому що сам не володіє літературною, а теж добряче допускає і суржик, і діалект...
Огидно відчувати себе громадянкою країни, в якій патріотизм став мейнстрімним, а ті, хто раніше ганив поодиноких активістів, відтепер самі так і сяють набором з трьох гасел на всі випадки життя. Ідеш ввечері вулицею — загорлань, що "Україна понад усе", прийшов на пляж, то привітайся як належить: "Слава Україні! Героям слава!". А як п*янствуєш (ой, перепрошую, це просто "відпочинок") з колегами на курорті, чом би й не почествувати живих і мертвих вояків на Сході: "Слава нації! Смерть ворогам!".
Навряд мені вистачило б полотна і фарб, щоб зобразити власний "Крик".
Але сцен експресіонізму по-українськи з моєї пам*яті не зітре ніхто і ніщо. Ніколи.
https://www.youtube.com/watch?v=Ckom3gf57Yw
