Прості істини

О шостій вечора буднього дня львівська Привокзальна схожа на мурашник. Люди невеличкими рибними зграйками-косяками рухаються у напрямку залізничних перонів. До маршруток вишиковуються довгі черги-змії. Бабусі-мурашки тягнуть на своїх спинах клунки. Поважно, як павичі, прогулюються міліціонери. Посеред усієї цієї метушні до стовпа прихилився чоловік. Тримається рукою за серце, важко дихає. "Вам погано?", - жінка збоку зазирає чоловікові у очі. - Може, валідолу?". Вже минаючи їх, чую як чоловік відмовляється і дякує. Задумався, втомився, але нічого насправді не болить.

Втрапляючи колесом у яму, тролейбус щоразу підстрибує. Ми, пасажири, нутрощі тролейбуса, при цьому почуваємось не найкраще. А одній пасажирці, молодій дівчині, й зовсім погано – прикриває рот рукою і часто кліпає очима. Може щось не те з'їла, а може й вагітна, хто зна. Жінка, що сидить поруч, похапцем дістає з сумки пляшку з водою, дає дівчині попити. За зупинку все вже добре – жінка, дідусь, який стоїть поруч і я розмовляємо про користь березового соку й часнику від нудоти. Дівчина глибоко вдихає. Можливо, навіть слухає нас. Або рахує дні.

"Потерпиш, нічого тобі не станеться!", - літня пара у воротах Ботанічного саду активно сперечається. Підходжу ближче, чую: "Може він десь там біля воріт, пішли глянемо". Обганяю їх, саме роздумую над планами на вечір неділі. Імпульс-різко розвертаюсь і питаю: "Ви туалет шукаєте?". Здається, ще ніколи люди так не раділи, що їх розмову підслухали. В один голос відповідають "Так!". Пояснюю, як туди дійти. Вслід чую фрази "Як добре, що вона звернула на нас увагу", "Яка хороша дівчинка" і "Давай швидше".

Звертайте увагу частіше.