Сестри милосердя

...Хоч раз в житті побачити море. По телевізору то одне, а мені вот іменно... натуральне б побачити...

Днями побувала в одному з сіл Немирівського району. Спілкувалася з 48-річною листоношею Ніною Семенівною. Та одразу здалася приємною та щирою. Інколи так швидко говорила, що я не встигала зрозуміти, що хоче сказати. Семенівна постійно всміхалася, тим здавалася дуже щасливою. Коли зазирнула їй в очі, помітила втомленість, яку жінка постійно намагалася приховати.

- Трошки простигла, - пояснювала. - Вже можу трохи говорити. Ці вихідні відлежалася дома. Температура була не висока, 38, 4 градусів. Трошки тяжко сьогодні буде ходити, та це не проблєма.

Семенівна щодня має пройти 11 кілометрів. В кожній руці тягає по повній базарній торбі з товарами, які листоношам нав'язують продавати. Через плече ще й носить сумку з пресою та пенсією.

Поштове відділення села розташовано у невеличкій кімнаті приміщення сільради.

- З Ніною у нас цього року незвичний ювілей, - хвалиться начальник відділення 50-річна Валентина Федорівна. - Рівно 13 років тому 13 травня я стала керівником, а Ніночка пішла працювати листоношею. Вона тоді якраз з декрету вийшла. Якось я лягла в лікарню. До мене ходило все село. По вісім-дев'ять чоловік щодня. Мене вже врачі питають, ким ти там працюєш? Кажу, що сестрою милосердя. Прийде листоноша до бабушки, а старенька з відром повним. Як не допомогти? Не під двір занесе, а в хату.

- Да-да! Нас тут всі поважають, - додає Семенівна. - Ми люди безвредні, спасаємо інколи. Оно у тьоті Каті пішла кров носом, так ми їй "скору" визивали. Йдеш по дорозі, гукають допомогти, бо корова телиться. Хто з стареньких дасть список, в магазин сходити треба. Треба бути до людей по-хорошому. Кому важко прийти на пошту заплатити за світло й газ, телефон, беру гроші, наступного дня приношу квитанцію.

З Ніною Семенівною пройшлися селом. Перед прощанням питаюся, про що мріє?

- Хоч раз в житті побачити море. По телевізору то одне, а мені вот іменно... натуральне б побачити, - каже сумно. - Сказати по-чесному, в отпуску ще ніколи не була. А коли? Спочатку дітей треба було в школу зібрати (має трьох дорослих дочок), потім в інститути. Одна закінчила навчання з "червоним" дипломом. Мої дівчатка бували на морі. Хто в Алушті, хто в Одесі. Того року віддавала другу заміж. Інші дочки з молодими також вирішили на медовий місяць поїхати у Коблево. Добре відпочили. Кажуть, цього року вже мене кудись відрядять. Та коли, маю повно хазяйства. Корова, теличка, двоє коз і четверо козенят, кролики, кури. Здаю молоко. Знаєте, по чому у нас його приймають? О-го, по рубь вісемдесять. У нас такого ще не було. Але мусимо здавать. Щоб було хоч за щось жити.

Дивлюся на Семенівну, а у самої на очі сльози навертаються. Які ж на селі люди живуть! У нас, у городських, зовсім інші мрії. Обняла листоношу, й попросила під чесне слово, що не пожаліє вона цього року грошей на себе. Поїде до моря, хоча б на три дні. Вона пообіцяла. Але... чи стримає слова?