Середа, 25 лютого, 16.15. Краківський базар у Львові. Неподалік площі, де працюють валютники, збираються люди. Стають у чергу до міняйлів. Поряд припаркували понад 10 авто.
— Я в Руслани завжди беру. Але дивися, яка нині тут черга, — каже крізь прочинене вікно чорного позашляховика чоловік. — Міняю на долари все, що є, бо нема вже в що вкладати. Купив до дому меблі. Тьощі в село: котел, батареї, ванну, плитку, аби в літі ремонт зробила.
— Добре вам, програмістам. Зарплату за курсом виплачують. А я на своїх дверях геть прогорів. Курс виріс, матеріал — дорогий. Щоб привезти з Житомира, треба більше 2 тисяч на солярку потратити. Одна дверка на тисячу гривень зросла. Половина клієнтів відпала. Порахував, що прогорів тисяч на 8.
На тротуарі по телефону розмовляє білявка з довгим кучерявим волоссям:
— Сусід ділянку продає в Басівці. Просив 15 тисяч. Тепер за 10 віддає. Приспічило, бо дочка десь за границю зібралася — у Штати чи що. Треба на візу 10 тисяч доларів. Давай я тисячу купую зараз, ще три позичимо в Артура, й візьмемо. Земля, говорять, слідом за доларом ростиме. А вона роками стояти може і їжі не потребує. Якщо ми не подужаємо побудуватися, то малому лишиться.
Обідньої пори на Брюховицькому цвинтарі, неподалік Львова, — похорон. За труною йдуть із півсотні людей.
— Колись читала, що живі будуть заздрити мертвим. Сміялася з того. Тепер бачу, що дочекалася того часу. От йду за труною і думаю: він прожив більше 80. Увечері ліг — зранку не встав і має спокій. А я вчора цілий день по супермаркетах за цукром і мукою бігала — життя проклинала, — жінка років 50 поправляє чорну хустку, що злізла на плечі. Тримає попід руку на голову вищу співрозмовницю в довгих коричневих чоботах. — Поїдемо в село — бульби насадимо. З голоду не вмремо. Он моя сестра квартиру в доларовий кредит узяла. За той рік мала всьо сплатити — тепер не спроможна. Ніц не їсть, ночами не спить — бідкається, що квартиру заберуть. А що їм, сволочам, людська біда? Господи, прости, то ж піст великий, — хреститься.
Попереду жінок ідуть чоловіки. Один несе синьо-жовтий вінок із золотистою стрічкою.
— Слухай, ти свиню купив? — запитує його сусід.
— Та ну його. Я тоді поїхав, вибрав пацючка. Зацінила за нього 600 гривень. Домовилися, як машину знайду — одразу заберу. За тиждень дзвоню. Кажуть: приїжджайте, але пацючок вже тисячу коштує. Питаю: так за тиждень підріс? Вона хіхікає: долар підріс. То ж тільки в Україні свиней доларами годують. Послав її. На базар поїхав. А там за тисячу не знайдеш. Найменше — 1200, 1300. І то таке здохле, що додому можна не довезти, — спльовує.
— Що? Скільки-скільки? Хіба ж можна так з людей іздіватися? Горе та й годі, — зітхає вусань у потертій шкірянці на центральному ринку Полтави зранку в четвер.
Навпроти — відділення банку, на розціннику долар коштує 33 грн.
— Я теж ледь очам повірив. Зразу пенсію свою порахував у доларах. Аж 48 вийшло, — долучається до розмови чоловік у хутряній шапці, який проходить повз.
Ідуть до ятки з м'ясом і копченостями. Продавець у засмальцьованому фартуху читає газету.
— Така торгівля, що тільки газету читати. Яке там для людей м'ясо може бути, коли в черзі за соціальним хлібом стоять, — показує чоловікам м'ясисті свинячі ребра. Ті беруть по кілограму за 50 грн. — Оце ви другі покупці за годину. Раніше за такий час міг уже пусті столи складати.
У вівторок, 24 лютого, о 09.10 продавщиця оптово-роздрібного ринку у Вінниці накриває мішком із-під цукру полицю з олією. Товар стоїть у 3- і 5-літрових бутлях. Знімає цінники.
— Учора олію розпродала по 115 рублів. Сьогодні через клятий долар ціни не можу виставити. Ждьом звонка від хазяїна. Кажеться, 5-літровка буде 150 рублів, — витирає липкі руки об фартух. — Ще неділю назад сотку брала за бутиль. Одна жіночка купила кілька й не прогадала. Каже, всипле солі на дно і не засмердиться. На рік їй хватить.
— Шо, Любаня, нєт торговлі? А Володька он тільки ходе й посміюється, — підходить жінка у дублянці.
— Чого це?
— То ж продав свій магазин. Узяв за нього 90 тисяч доларів. А я собі тепер лікті кусаю. Вже нарахували податок на площу магазину, хати, дачі й гаража. Вийшло на рік 30 тисяч гривень. Платьожку розбили поквартально. Навєрно, щоб не так болєзнєнно переносила. Хіба на каструлях наторгую лишніх 30 штук?
При виході з ринку припаркована "дев'ятка". Чоловік рядном накриває металеві каністри в багажнику.
— Якраз аванс получив. Договорився з хлопцями за солярку. Поїду вночі забирати, щоб ніхто не бачив. Назливали 80 літрів, віддадуть по 15 гривень. Вася, почнуться городи, то вона стане золотою. Хто його зна, яка ціна буде за оранку. Ти глянь, що з доларом витворяють, — каже чоловік років 50.
Зливає іншому з пластикової пляшки воду на руки. Той миє їх із порошком. Каже:
— Мені на сезон хватає 400 літрів. Я з осені запасся солярою. Купляв по червонцю і по 13 гривень за літр. Цілу бочку заготовив. Ще літрів 100 купити б — і можна буде цвиркати крізь зуби.
3 
35413
Коментарі