"Кубань живе краще, як Україна. Дороги луччі, зарплати і пенсії вищі. Правда, горілка дорога"

На Кубані літні люди розмовляють "балачкою", а молодь – російською мовою

Станиця Старотитарівська Темрюцького району Краснодарського краю Росії розташована на Таманському півострові. Населення – 12 802 людини. Назва походить від поселення Титарівське, створеного 1794 року чорноморськими козаками.

Станиця газифікована. Є авто- і залізничний вокзали, 60 магазинів, три дитсадки і стільки ж шкіл, будинок культури, дитяча й доросла бібліотеки, лікарня, школи мистецтв, бальних танців і музична, музеї археології й історії козацтва. Агрофірми "Фанагория-Юг" і "Кубань" вирощують виноград, на заводах "Кубань-Вино" й "Лоза Тамани" виготовляють вино. Працюють хлібо- і цегельний заводи, макаронна фабрика.

Неподалік – лимани Ахтанізовський і Солоний, якими 100 років тому курсували пароплави. Зараз Солоний замулився, став подібний до болота.

На сайті Старотитарівської адміністрації історію станиці ведуть від розселення козаків по куренях. Звідки вони прибули – ані слова. Є на сторінці рекомендації щодо застосування цивільних технологій протидії тероризму, а також – звіти держдумівської фракції "Единая Россия".

У станиці народилася нині покійна актриса Наталія Ченчик, яка зіграла шахрайку в серіалі "Місце зустрічі змінити не можна"

– У нас украинцев мало, – дивується з нашого приїзду чиновниця із адміністрації станиці Старотитарівська на Кубані в Росії.

Пояснюємо, що шукаємо станицю, де збереглося найбільше українського. Чиновниця неохоче береться допомагати. Роздруковує довідку – скільки представників яких національностей живуть у цій місцевості. Таких 39, кількість населення 12802 особи. Найбільше росіян – 10 962, далі йдуть вірмени – 1083, українці – 229. Німців 49, білорусів 37, татар – 26. Адигейців, інгушів, комі, черкесів, естонців, чехів, корейців, румунів від одного до п'ятьох.

Дає адреси жінок віком за 90, які розмовляють "балачкою". Їдемо їх шукати. У станиці 38 вулиць і 27 перевулків. Центральна дорога гладенько заасфальтована. У решті Кубань не відрізняється від України. Такі самі будиночки, виноградники, як у Криму, і баштани, як на Херсонщині. У бур'янах лежить повно динь. Сезон закінчився, і вони нікому не потрібні. Є лимани – неподалік Чорне й Азовське моря. Багато сопок, курганів із цілком українськими назвами – Цимбали, Кучугури, Блювака. Хіба що назви вулиць відгонять духом СРСР: Комуністична, Партизанів, Червоних комунарів, Ілліча.У центрі магазини одягу, продуктів, побутової техніки, підвісних стель, аптеки, перукарні. Через це Старотитарівська подібна до міста. Дорогою завертаємо на базар. Вслухаємося. Чути українську.

– В аптеку не можна заходить, таке все дороге.

73-річна Любов Коваленко продає судаків, лящів, хамсу, кущики полуниці. Розмовляє з подругою 75-річною Вірою Вопрею.

– У тебе пенсія яка?– 5. Но я на групі, то 7 получаю (1750 грн. – "Країна").

– У мене 8 (2 тис. грн. – "Країна"). Но все одно не хватає, треба ж дітям помагать. Онучка в культурі робить, получає 12 тисяч (3 тис. грн. – "Країна"). Що ж це за гроші? Онуки і навчили рибу ловить. Я додому сушила, а це продавать стала недавно.

– Ви з України, дєвочкі? А ми хахли по проісхождєнію, хоч і руськими записані, – весело каже торговка рибою.  Худа, в яскраво-жовтій хустці на пофарбованому каштановому волоссі.

– Я козачка, – розказує інша, пишногруда. – Дєд був козак, папка, і я сама козачка.

– Ну ти ж по-хохляцькі говориш, – каже Любов Коваленко. Під її ногами крутяться коти, один стає на задні лапи й зазирає у відро.

– Де по-українськи? Я по-руські, а в них – своя мова, – дивиться на нас Віра Вопря.

– Ладно, похоже, – махає рукою рибачка. – Родітєлі наші писалися руськими, політіка така була. Але балакаємо ми, як із дєтства привчилися. Всі "чтокають", а я чого буду? – від сміху її очі починають блищати. – Ану киш, – кричить на рудого кота, що тягає з відра хамсу по 150 руб. за кілограм, це 37 грн. – Бажаю вам, дєвочкі, щоб знайшли собі дружин (чоловіків. – "Країна") хароших, не алкоголіків! – кричить услід.43-річна моложава Світлана Павлова, продавщиця в одній із продуктових крамниць, перепитує:

– Какие из украинских товаров есть? Никаких, кроме конфет, – помічаю у вітрині "рошенівські" цукерки від 110 до 180 руб., тобто 27–45 грн/кг. – Нет, конфеты тоже не украинские. Точно ваши? Я не знала.

Із 90-річними жінками не склалося. Кілька померли, хоч у списках адміністрації станиці значаться як живі. Двоє не могли зрозуміти, чого від них хочуть. Ще дві відмовилися, мовляв, зайняті.

У станиці збереглися кілька хат з очеретяною стріхою – так крили мазанки козаки. Під однією з таких покрівель, порослих зеленим мохом, прилаштували кондиціонер.

– То хата 1908 года, – розказує історик і колишній голова адміністрації станиці 65-річний Олексій Волков. Проводить до свого будинку повз город, де видно рядки полуниці зі стиглими ягодами. – Брешут и вам, и нам, – худий, із густою сивою чуприною і хитрими очима, Олексій Андрійович весь час усміхається. – Никакие козаки сюда добровольно не ехали. Катерина заткнула дырку. Крым был закрыт, а Кубань нечем было, вот и кинули массу людей – чтобы от черкесов щит был. Потом второе заселение было – крестьян ваших. У вас там землю отобрали, а здесь – дали. Со временем образовалась "балачка" – помесь украинского, польского, татарского. Я могу побалакать – та не с кем. На улице только пару человек умеют, – сідає на диван.

Через причинені двері сусідньої кімнати видно розкидані іграшки на підлозі – там мешкає менша донька з онукою.

– В русском народе все нации ассимилируют. Недавно меня армянка останавливает, чтобы подвез. И по дороге достает сигарету. Говорю ей: "Ты – армянка. Чего ж куришь, у вас же система поведения другая?" – "А я не хочу быть армянкой. Я уже русская". Только евреи остаются евреями.

– Україною цікавитеся?

– Больно, что нас разделили, было же одно целое, – починає тихо, а потім підвищує голос: – Хотя Украины никогда не было как государства, вы были под поляками, австро-венграми, турками. Не было вас как государства, а вы все равно нас ненавидите. Русских никто не любит. Сильного никто не гладит по голове. Вы считаете нас врагами номер один, – кривиться. – Ладно. Я не разделяю – кубанец, украинец. Говна хватает среди всех, и среди русских еще больше, наверное. Я люблю украинцев. Особенно дивчат. У вас такие же руки, ноги, но балакаете чуть по-другому. Плюс – соседи.

– Як живе станиця, де люди заробляють?

– У нас все нормально. Если раньше Керчь кормила Кубань, у нас трусов нельзя было найти, и мы покупали все у вас, то теперь – наоборот. Щас у нас в станице винзавод, пивзавод, водоуправление – мы качаем воду для всего Таманского полуострова. Магазинов немеряно. Основная масса мужчин ездят на стройки – до Анапы 40 километров, до Новороссийска – 50. Каждый день мотаются. Пенсия у меня 11370 рублей (2842 грн. – "Країна"). Я же мартеновец. Средняя пенсия – 8 тысяч (2 тис. грн. – "Країна"). За эти деньги жирным не будешь, но выжить можно.

Пропонує випити по 100 грамів. Дякуємо і відмовляємося.

Повна 75-річна Любов Носенко сидячи складає виноград у ящики у своєму дворі. Її 51-річний син Олексій прийшов допомогти: виліз на драбину та зрізує під дугами рясні сині грона.

– Якби мені хто сєйчас сказав, що отамечки за горою Совєтський Союз, я би бросив усе і пішов туди пішки. І повів би туда своїх дітей, – говорить Олексій. – Раньше цей виноград у нас держава прий­мала, і вино було по 72 копійки літр.

– А зараз Бог святий знає, куди його дівать, – господиня встеляє газетою дно ящика. Біля неї кілька відер із гронами. – Заводи нашого винограду не хочуть, роблять вино з порошків. Кажу сину: "Поможи обірвать, і висиплемо його чи у старий колодязь чи у кювет". Я можу, канєшно, вивезти його на оптовий базар. Найму таксі, заплатю 160 рублів (40 грн. – "Країна"). Там теперечки чи армяни, чи татари командують. Хочуть, щоб він був перебраний, чистенький і щоб сладкий. Чим я його помастю, щоб насолодить?

Куштуємо ягоди. На смак кисло-солодкі.

– Татарин скаже: "По 5 чи по 7 рублів кіло". Я би хотіла по 15, але він не вступить. Везеш його додому на таксі назад.

У Любові Носенко 34 сотки городу.

– Насадила картоплі, кабаків, – показує на гарбузи. – Коли свині були, все згодовувала. А це запретили їх держать через чуму. Я мала дві корови, телят, свиней було троє-четверо. А зараз корів не держать, бо сіна косить нема де. Усі землі порозкупляли.

– А де ваші паї?

– Попродали, – син махає рукою, – ще в 2005 году.

Запитую українською. Деякі слова мати і син перепитують.

– Я балакаю, як родітєлі наші, – говорить Любов Миколаївна. – А піду на базар, чую, вже не по-моєму балакають. Дивимося по телевізору ваш "1+1". Люди ваші молодці – виходять, требують. Їх ніхто не слухає, але ж ідуть. А в нас – тішина. Чи бояться, чи неграмотні.

– Знаєте, що ваші предки були українці?

– Ми себе станичниками щитаємо, – відповідає господиня. – А прадіди прийшли з якогось краю, по-моєму, таки з України. Мама в школі українській вчилася, но закрили їх у 1920-х. І українці стали писатися руськими. Указаніє таке зверху було.

Водій, житель сусіднього селища Сінний, 63-річний Віктор Зюбенко цілий день возить нас Старотитарівською. Розповідає:

– Всю жизнь на Кубани чужаков не любили, потому что надо было землю выделять. Хотя, если вдуматься, мы сами люди без национальности – русские, которые когда-то были украинцами. Вредные мы, – сміється. – Ну живут эти армяне, пусть себе и живут. Но менталитет не тот. Мы не кацапы, не москали – там неухоженность домов сразу бросается в глаза. Избы из нового леса, а все равно перекошенные. Мы – кубанцы, трудолюбивые в первую очередь. У нас сразу видно, кто живет: местный или приезжий.

Зупиняємося біля двох будинків зі спільним двором. Дві господині вибігають кожна зі своєї хвіртки: мати – Алла Чорнобай та її донька Наталія Михайлова. Молодша насипає в миски щойно зварений суп у літній кухні. ­Ставить цукерки, масло, хліб, каву.

– Бедная ваша страна, – каже 53-річна Наталія Михайлова. – Рветесь в Евросоюз. Мы не политики с бабушкой, – показує на 74-річну матір. – Но хотелось, чтобы вы были с нами, с Россией. Сколь­ко мы к вам в Керчь ездили, ого-го, машина картошкой забита, виш­нями, сливами – все продавали. А назад колбасу и масло везли. Варенка вкусная у вас была. А щас разве можно торговать? Таможня, несколько часов нужно простоять. Раньше за день могли обернуться.

До господині підходить 11-річна онука Даша, під пахвою тримає підручники.

– Кушать будешь?

– Не-а, – дівчина хапає цукерку і тікає.

– Мы еще можем "чтокать", – сміється господиня, – балакать то есть. А Даша разговаривает.

– Да, – сміється наш водій і переходить на балачку, – Казав мій знайомий: дід мій був козак, батько – син козачий, а я – гівно собаче.

Виїжджаємо на трасу. Підбираємо літню жінку, яка голосує на дорозі.

– Вы из Старотитаровской едете? О, станица всегда зажиточная была, – розказує. – Большие огороды, сады. И на базаре хозяйки всегда отличались. Просишь уступить, торгуешься – они ни в какую. Характеры дерзкие, свой труд ценят.

У селищі Сінний біля недобудованого храму неподалік барака обідають двоє чоловіків у джинсах та картузах. І священик із хрестом, у рясі. Отець Роман каже:

– Бригада украинцев работает шестой год. Хорошие хлопцы.Від чоловіків чути горілкою. Червонолиций 60-річний Володимир Лобів розмовляє з нами. Петро Боднар, 42  роки, тримається віддалік.

– Ми з Трускавця, для директора винзаводу будували приватні об'єкти. Він нас запросив церкву звести, – розказує Лобів. – Бо побачив хорошу роботу. Живем у гуртожитку, нас і годують тут, отримуємо 20 тисяч руських (5 тис. грн. – "Країна"). Свої за такі гроші працювати не хочуть. Були ми на будові під Москвою, але тут краще, веселіше. Три наших женилися на козачках. Правда, можуть хохлами назвати. Я пояснюю: "Хохол – той, хто приїхав і остався. А хто додому повернувся – українець". До Трускавця звідси добу їхати.

– Що додому везете?

– Гроші жінкам, – сміється. – А назад цигарки, бо тут дорожчі. Говоримо на українській, нас розуміють. Можу сказать, що Кубань живе краще, як Україна. Дороги луччі, зарплати і пенсії вищі. Правда, горілка дорога: на наші гроші пляшка коштує 60–80 гривень. Але на українській границі є магазин конфіскату, там можна дешевше набрати.

63-річний Євген Кобозєв приїхав на Кубань зі Львова 1975-го. Зустрічає у відкритій веранді свого дому. На стіні – зроблений дитячою рукою портрет лисого чоловіка і підпис "Мой дедушка".

– За казачкой сюда приехал, – сміється сивий господар. – Она во Львове училась. Да и сам не хотел там оставаться. Квартиры ждать долго, а тут давали. Было без разницы где жить – страна-то одна.

Поряд нявкає кіт. Уся морда у шрамах.

– Маркиз, вот твои хрустики в мешке подвешены, – хазяїн дістає жменьку і насипає. – Отъел морду. Меня бендеровцем дразнят, ну и что? Привык. На Кубани более-менее цивилизовано. Благодаря виноделию, побережью, туристам зарабатываем. На 6 тысяч народу в поселке всего три калдыря. А как выезжаешь в Россию – страна нищая и пьяная. Недавно был в деревне. Там два человека смотрят за домами, говорят: "Давай 20 тыщ (5 тис. грн. – "Країна"), закинем тебе на воз целый дом, вези куда хошь". А если им водки добавить, то и дешевле будет.

×