Київський музикант Євген Славянов два місяці жив у таборі для біженців у Нідерландах
Мріяв про групу, яка виникла би безпосередньо, без диктату продюсера. Reve ta Stohne саме такий колектив. До його створення захоплювався горловим співом, популярним у Монголії й Тибеті. У нас атрофовані відповідні м'язи у горлі, які видають цей звук. Я регулярно тренувався. Моєму другу Максу це теж було цікаво. Ходили з ним на Гідропарк. Там покачалися, курнули трави і починали лабати. Стали потроху виступати. Приєдналися басист Євген Котенко і перкусіоніст Максим Кудимець. Вони при цьому ще й відмінні фотографи.
На запис альбому потрібно було до 30 тисяч гривень. Вирішив заробити в Польщі, оскільки знаю мову. Продав свій гітарний процесор, щоб заплатити за робочу візу. Із собою взяв 4 тисячі гривень.
Від польського кордону до Варшави добиралися з Максом автостопом. Чіткого уявлення, що там робитимемо і де житимемо, не мали. Усю цю пригоду знімала Надія Парфан для фільму про нас. Від неї дізналися про анархістський сквот (нелегальне поселення у покинутих будівлях. – Країна) в центрі Варшави. Пішли на демонстрацію анархістів за міграцію – хотіли там із кимось познайомитися. Того ж дня нас запросили у сквот на вечірку, аби ми щось зіграли.
Варшавський сквот розташований у колишній лікарні. Анархісти вселилися до нього нелегально чотири чи п'ять років тому. Нам запропонували кімнату для гостей – із лежаками. Жити можна два тижні. Якщо хочеш залишитися довше, маєш взяти на себе якісь обов'язки – прибирати чи їздити за їжею.
У сквоті майже ніхто не працює. Живуть із фріганізму – тобто використовують надлишок продуктів капіталістичного суспільства. Простіше – харчі, які викидають. Їх виставляють на задній двір супермаркету. Буває, за кілька днів до закінчення терміну придатності. Анархісти навіть мали машину, яка регулярно привозила їжу з гіпермаркетів за містом. Пристойні меблі знаходили на смітниках. У сквоті є інтернет, пральки. Вода й електрика – нелегально. А ще – "Дармовий магазин": заходь і бери, що хочеш. У сквоті заборонені м'ясо й риба. Усі вегетаріанці. Якщо не можеш втриматися – заховайся у кімнаті і їж, щоб ніхто не бачив.
Почали з Максом грати у місті. Через кілька виступів вирішили, що наша музика не підходить для вулиці – я з гітарою і високим горловим співом забивав низький спів Макса. Виходив балаган.
Закинули в інтернет оголошення, що ми – українська група, можемо виступити. Надсилали пропозиції про концерти варшавським клубам, зустрічалися з їхніми менеджерами. Один сказав: "У нас на концерти приходять друзі та за рекомендаціями друзів. У вас таких тут нема. Не знаю, хто на вас прийде". Родичі моєї знайомої пов'язані з музичною індустрією Польщі. Вони сказали прямо: "Женя, играя на улице, не заработаете ничего. Ищите работу".
За два тижні в нас закінчилися гроші. Раптом із Кракова озвався знайомий українець: "Хлопці, приїжджайте. Тут повно роботи, у клубах є друзі".
У Кракові знайшли екологічний сквот. Там були значно жорсткіші умови ніж варшавські: матраци на підлозі, зручності – на вулиці.
У старій частині Кракова – кафе на кафе. Шукають то офіціанта, то посудомийку. Українців беруть охоче. Знайшли місце посудомийників у ресторані. Одну вакансію взяли на двох. Кожен працював по півдня. Заробляли 8 злотих (54 грн. – Країна) на годину, нас годували. Також на центральній площі в новому барі я знайшов роботу офіціанта: крім польської, знаю англійську. Запропонували 7 злотих за годину і 100–150 злотих (600–800 грн. – Країна) чайових на день – наполовину з барменом. Якось зайшли 20 британців. Вгасилися в кізяк. Питаю: "Скільки пива?" – "Неси безперервно, доки не скажемо – стоп". Я їм ще на гітарі щось зіграв із "Бітлів". Дали хороші чайові.
Згодом у барі поміняли менеджера. Їй не сподобалося, що підпрацьовую в іншому місці. Вирішила зі мною розпрощатися. Остання розмова запам'яталася тим, як ця гламурна жінка перепросила і сказала, що їй треба пукнути. І тут же зробила це.
За весь час мали чотири концерти в Кракові. На одному з них кинули в капелюха понад 200 злотих (1300 грн. – Країна). Нашу екзотичну музику сприйняли дуже добре.
Наприкінці червня написав знайомий Макса: "Я в Нідерландах. Тут є біженська програма для українців через те, що в нас – війна. Добираєшся до населеного пункту з центром для біженців. Там кажеш: я з України, допоможіть. На два місяці поселяють у таборі. Дають на тиждень 45 євро кишенькових. 90 процентів українців не отримують дозволу на проживання – через недостатні докази. Але наприкінці виплачують компенсацію. Поділюсь координатами чоловіка. Він розповість докладніше".
Мама саме з Києва передала, що мною цікавилися з військкомату. Я воювати не хотів принципово, бо був би гарматним м'ясом. А живим значно більше зроблю для України. Все, чим можу допомогти військовим, – це висилати гроші на армію. Що й роблю час від часу. Тому наважився на авантюру з біженством.
Приїхали автостопом до містечка Тер-Апель на півночі Нідерландів. Нас зустрів чоловік, із яким контактували. Навчив, як казати адвокату: що держава тягне на війну, а ти принципово не хочеш воювати. Ти – музикант, і вбивати людей – не твоє.
Скоріше за все, статус біженця не отримаєш. Але як компенсацію виплатять близько 2 тисяч євро. За послуги українець попросив по 400 євро з людини. Зійшлися на 150 євро.
У таборі живуть, поки триває процедура отримання статусу біженця. Це – хороший гуртожиток. Багато будиночків. Нас із Максом розмістили в різних таборах. Його – ближче до Амстердама. Разом селять, якщо брати чи подружня пара. Мене залишили в Тер-Апелі й платили щотижня 50 євро.
До табору приїжджають також наркозалежні під приводом, що їхня країна не може забезпечити лікування. У Нідерландах наркоман – це хвора людина, яку держава має лікувати. Будь-які утиски через політичну чи сексуальну орієнтацію можуть бути підставою для отримання статусу біженця. Якщо його маєш, дають соціальне житло і одноразово 5 тисяч євро – на його облаштування. Щомісяця виплачують 1,3 тисячі. 200–300 євро віддаєш за житло. Півроку чи рік вивчаєш голландську. Потім отримуєш право на роботу.
Взяли мої дані, дали 110 євро – на облаштування побуту. Забезпечили медичною страховкою. Я безплатно полікував зуби. Поселили з білорусом. На батьківщині він відсидів п'ять років – за вживання наркотиків. Після звільнення приїхав до Нідерландів, бо вдома зазнав утисків. Мав ще відбути вісім років умовно, щовівторка відмічатися у міліції.
На другому поверсі жив дядя Петя з Івано-Франківська. Ми тільки приїхали, він: "Пацани, поки вам дадуть гроші, я борщем нагодую". Розказав, де що. Привіз мені трави.
Деякі мешканці табору крали велосипеди місцевих. Особливо наркомани, переважно з пострадянських країн –
їх у таборі багато. Деякі крадуть у супермаркетах великими партіями. Накладають із фольги у торбу броню, щоб не пищало на виході. Продане витрачають на наркотики. У супермаркетах міст із таборами для біженців – по три охоронці. В інших містах, якщо більш-менш пристойно виглядаєш, ніхто тебе в магазинах і не помічатиме – роби, що хочеш. Нікому з місцевих навіть на думку не спаде, що хтось може вкрасти.
Перед від'їздом вирішив скупитися. Пішов у магазин. Взяв якісь цукерочки. Побачив хороше вино й нічний крем – у мене почала лущитися шкіра. На них грошей не вистачило. Кинув окремо у торбу. На виході зупинив охоронець. Відвели у задню кімнату. Я виставив вино. Охоронець похвалив мій смак. Я сказав, що він, мабуть, не любить біженців. "Так, є неприязнь, – відповів. – Ти перший, хто вкрав і спокійно відреагував на затримання. Інші агресивні і доводять свою правоту".
Викликали поліцію. У відділку посадили в камеру. Я трохи повправлявся в горловому співі. Потім почався допит. Поліцейські зробили комплімент співу, запропонували каву-чай. Попросив каву з вершками. Визнав свою вину. Тому жодного покарання, окрім штрафу, не було. Оскільки я біженець, то штрафу не сплачував. Так минули 3 години у відділку.
З Максом перетнулися в Амстердамі. Жили там у сквотах, укурювались і грали на вулицях. Я розіслав пропозицію концерту в 14 клубів. Один відгукнувся, запросив на відкриття після літнього сезону. 20 євро заплатив заклад, ще 40 кинули в капелюха.
Ходили кварталом Червоних ліхтарів і роздивлялися проституток. У кожної свій відточений стиль зваблення з вітрини. Встояти важко, але 50 євро на таку примху не знайшов. Уперше з Максом спробував там ЛСД. Це стан "нульової безособової радості буття". На вживання алкоголю на вулицях накладено більше обмежень, ніж на марихуану. Полісмен пояснив, коли я пив вино на вулиці: це тому, що більшість злочинів скоюють у стані алкогольного сп'яніння. А накурені поводяться весело і мирно.
Мені відмовили у статусі біженця. Купили квиток на літак. Відвезли на таксі в аеропорт. Там видали на руки 2 тисячі євро. З них я повіддавав борги, замовив електрогітару за 600 євро, перерахував кошти на допомогу армії. Написав проект на грант у 1,5 тисячі євро. Гроші мають піти на розкрутку гурту і запис диска.
Після поїздки усвідомив: найголовніша людська цінність – довіра. І що хочу займатися музикою й жити в Україні.
3 
35413
Коментарі