Мати була кухарем. Мала ідею-фікс – дати нам із сестрою вищу освіту. Її батько був дворянином, інженером. Я пізно дізнався головну таємницю нашого роду: козаки-запорожці, з яких одні залишалися на землі, інші йшли в місто і були інженерами, вчителями. Серед них – петлюрівці, оунівці. Все це ховалося від самих себе й дітей.
Ніхто з родичів у Борзні не хотів розповідати про Голодомор. Не тільки тому, що боялися. Старалися забути, така страшна була та пам'ять.
Бабуся Ксеня була глибоко віруючою. Такими стали й ми із сестрою. Мати – атеїстка, пробувала переконати нас, що Бога нема. Але її доводи розбивалися об наш власний життєвий досвід: бабуся була ворожкою, читала особливу молитву над дитиною, яка мала переляк або пристріт, і та одужувала.
Перша підліткова любов була до киргизької дівчинки Рози. Але досі соромно за мої витівки у восьмому класі проти "училки-киргизухи", презирство до учнів-киргизів. Зневага до меншин була в самій атмосфері того суспільства.
Ми з мамою тулилися на одному ліжку в жіночому гуртожитку. Вечорами до дівчат приходили хлопці – то матроси, то міліціонери. Вони залишалися з ними спати. Мати намагалася заглушити для мене всі непристойні звуки – подібно до того, як у СРСР глушили радіостанції. Але так само безуспішно.
Коли поступав в університет, почув розмову між дівчатами, які приймали документи: "Українка? По морді видно, що єврейка. Сховатися їй не вдасться, провалимо на іспитах".
Писав заяву в КДБ: хотів боротися зі шпигунами, бути слідчим. Мені відмовили: туди приймають після армії, а я – туберкульозник і служити не можу. Йшов 1956 рік, і кожен із них думав тільки про те, як не потрапити у в'язницю. Адже могли б мені запропонувати стати стукачем, сексотом. Думаю, погодився б.
У комсомолі діяла "Легка кавалерія" – організація, що ловила повій, злодіїв і спекулянтів. Ми хапали стиляг і стригли їм волосся, розрізали штани. Коли вдавалося зловити спекулянта, забирали товар. Якщо він устигав замести сліди, били. Наш штаб розташовувався в бомбосховищі. Коли наставав час бити, частина з нас, "слабкодухі", виходили з кімнати. Потім включалася сирена – і починалися побої.
Ходили по парках і виловлювали парочки з-під кущів. Пам'ятаю, зловили дівчину й привели в райком комсомолу. Секретар говорив їй про честь радянської дівчини. А вона заявила, що її статеві органи належать тільки їй.
Коли дізнався, що керівник нашого штабу зґвалтував повію, це вдарило по моїй вірі, що в цьому суспільстві можливо боротися з мерзотою.
У Льва Толстого вчився не відповідати насильством на зло. Але подумав: що робитиму, якщо побачу, що хтось б'є жінку? Вмовлятиму? Або як миром протистояти фашистській Німеччині?
Грубі слова, які ми вживали, – називали дівчину чувіхою, потріпаємося замість поговоримо, прошвирнемося замість погуляємо – були протестом проти мови, якою нам брехали. За грубістю ховалося бажання зберегти свої почуття від навколишньої фальші.
Ненависть до Сталіна породила майже патологічний інтерес до його життя. Перечитав усі його твори – нудно.
Рідною мовою заговорив під впливом книжки Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація". Говорити було важко, активний словник був дуже бідний. І ось одного разу в бібліотеці Академії наук українською попросив у чоловіка подати мені книжку. І почув у відповідь: "А по-человечески ты не умеешь разговаривать?" Кров ударила в голову. Я остаточно став українцем.
В ув'язненні образ жінки переслідує тебе. Але не цілісний, а роздвоєний – щось далеке, таємничо-прекрасне, сліпучо-піднесене. І водночас – баба, самиця, позбавлена будь-яких рис, крім однієї.
Жінка в Україні, в селі, може бути бита, при гостях може виглядати слухняною. Але наодинці з чоловіком вона пригадає йому побої і грубість. Вдома – вона господиня. І це історичне явище.
У психушці найстрашнішим покаранням вважали сірку. Після уколу піднімається температура до 40 градусів, місце ін'єкції болить, неможливо ні ходити, ні лежати. З кожним разом доза сірки збільшується.
Лікарня огороджена парканом і колючим дротом. По кутках, як у в'язницях, – автоматники. Крім звичайних наглядачів, над тобою стоять санітари-кримінальники, медсестри, лікарі. Санітари відбирали продукти, які нам передавали з дому. Спробуй не віддай – ні курити, ні в туалет не пустять.
Раз на сім-десять днів – лазня. Набивають у неї так, що під одним душем троє-четверо людей. Штовхаються, б'ються. Встигають тільки розмазати на собі бруд.
Якось уночі в туалеті повісився хворий. Випадково його врятували. Після цього – побили.
Тільки сильний сміється над власним стражданням. Слабкий сміється над іншими – або слабкими, або сильними, що потрапили в біду. У сутичках із наглядачами допомагало внутрішнє глузування з них. Вони думають, що жертва – я. Але ще більші жертви – вони, бо не усвідомлюють свого становища.
Усвідомлення зовнішньої несвободи допомагає внутрішньому звільненню.
Дисидент Володимир Буковський розповів про найжахливіше: "У психушці з'являється друг, з яким можна поговорити. Ви підтримуєте один одного. Але ось він по секрету повідомляє тобі, що він – Сталін або Наполеон. Досі в нього не було навіть натяку на маячню. Що ж робити тепер? Не хочеться його ні бачити, ні чути. Але доводиться робити вигляд, що між вами нічого не змінилося. Страх перед тим, що і сам зламаєшся психічно, стає майже трансцендентним".
Будь-який негатив можна й треба перетворити на позитив. Окрім мого досвіду перебування в Дніпропетровській психлікарі. Це була навіть не порожнеча, а порожнеча, наповнена жахом.
У Франції зустрівся з марксистським філософом Луї Альтюссером. Він запитав, що мене цікавить. Сенс буття, кажу. "Сенс буття – у вині, сонці, жінках", – відповів він. На своїх радянських кухнях ми мислили глибше, ніж філософи у Франції.
Після того як мене 1968 року викинули з роботи й нікуди не брали, готуючи засудження за дармоїдство, я мимоволі став революціонером. Віддався самвидаву. Математик перетворився на гуманітарія – літератора, психолога, філософа. На жаль, в еміграції вимушений був стати політиком. Досить неприємне, виснажливе заняття: викриття радянської системи.
Коли в українців з'являється комплекс меншовартості, це можна зрозуміти: в нас не було держави, нас постійно спускали на нижчі ролі. В нас було рабство, і ми маємо залишки рабської психології. Але в нас немає імперської гордині. Тому нам легше стати демократичною країною, ніж Росії.
Думаю, ні в кого з дисидентів не було ілюзії, що ми суттєво змінимо лад. Ми не повалили систему, але ми показали інший спосіб мислення.
Свого часу мені дуже допоміг учитель математики в школі. Я прийшов до нього й кажу: "Подивіться на цей народ. І заради нього я маю щось робити?" Він відповів: "А ти забув, що ти – теж народ?"
Краще бути циніком, ніж байдужим. Цинізм – це завжди певний протест, а байдужість – рабська психологія.
Будь-який натовп принижує людину. Вона в натовпі стає на рівень-два нижчою етично, інтелектуально. Що ми бачили на Майдані? Все навпаки. Маленька, нікчемна людина ставала на кілька градусів сильнішою, чемнішою, благороднішою. Оця гідність залишиться, навіть якщо ми програємо війну з путінським фашизмом.
Хіба росіяни не бачать, що Путін нищить свободу, краде? Так чи інакше вони це розуміють. Чому тоді йдуть за цим?
У Путіна головна зброя – брехня. Ми не можемо використовувати ту саму зброю проти нього. Нам треба дотримуватися правди.
Європа – це ми. Це усвідомлення є важливішим за те, приймуть нас у ЄС чи ні, на яких умовах, зрадять вони нас чи ні.
Україна дуже винна перед кримськими татарами, вона майже нічого для них не зробила за часи самостійності. Єдине виправдання – Україна сама для себе не дуже багато зробила.
Під час війни не варто критикувати уряд. Але треба.
текст: Валерія РАДЗІЄВСЬКА, Іван СТОЛЯРЧУК, фото: Ольга КАМЄНЄВА
Щоденник укладений на основі публікацій, інтерв'ю та книжки
Леоніда Плюща "У карнавалі історії"
З такою позицією жити можна, але важко
"Познайомився з Леонідом Плющем ще до його арешту, в середині 1960-х. У ньому було дуже багато від дитини, був страшенно наївний. Є такі чесні люди, які просто не розуміють, як можна бути нечесним. Спілкування з ним було насолодою. Він не вивищувався ніколи над співрозмовником. І таким залишався все життя.
Якось ми йшли Парижем. Бачимо – хлопець фотографує дівчину, Льоня кидається до них бігом, хоч кульгав, йому було важко навіть ходити. Запропонував зробити туристам фото удвох. Коли бачив, що хтось потребує допомоги, його реакція була миттєва – допомогти. З такою позицією жити можна, але важко. Однак від таких людей, як Плющ, залежать найбільші повороти в історії, бо вони – безстрашні".
Мирослав ПОПОВИЧ, 85 років, філософ
"Один з останніх могікан великого й трагічного покоління – нашого "задушеного Відродження". Великий вигнанець. Великий розум. Великий дух. Дике почуття сирітства".
Оксана ЗАБУЖКО, 54 роки, письменниця
"Фото Леоніда Плюща і його сім'ї після прибуття до Франції, напевно, є одним із найпоказовіших прикладів того, що робили з людиною зловживання психіатрією в Радянському Союзі: чоловік, який перетворився на робота через масивні дози нейролептиків, сидить біля своєї дружини й маленьких дітей, і практично не розуміє, що з ним відбувається. У минулому – блискучий кібернетик, він втратив свою фотографічну пам'ять через так зване лікування радянських медиків.
Плющ був дуже специфічним, одинаком, не примикав до жодного табору. Інтелектуально він перевершував багатьох. На це накладалася його особлива манера говорити, і часом мені було складно встигнути за швидкістю його думки".
Роберт ван ВОРЕН, 56 років, голландський політолог, історик, правозахисник
"Леонід Плющ переживав реванш Януковича 2010-го майже як особисту поразку. Казав про недостатній демократичний ресурс в Україні, був одним із небагатьох, хто боровся за етичну складову в політиці".
Алла ЛАЗАРЕВА, 48 років, журналіст
"Комуністична система викинула його за межі України, але він із дружиною Тетяною неодноразово повертався сюди. Торік із початком російської агресії вони, не зважаючи на вік та здоров'я, знову були в Києві. Казав: "Революція – справа молодих, а коли вже війна – треба бути вдома".
Галина СТЕФАНОВА, 59 років, актриса
"З Леонідом Плющем я вчилася на мехматі в одній групі. Він завжди був у стані захоплення якоюсь ідеєю. Не звертав уваги на життєві проблеми. От, скажімо, у нього не згиналася нога в коліні. Був у нас ще один студент з такою ж вадою, для того це була постійна душевна травма. А Плющ любив у коридорі факультету сидіти на підвіконні. Нога стирчить, він не звертає на це уваги. Якось бачила його на вулиці весняного дня, якраз після дощу. Він розмовляв з якимсь чоловіком. Стояв у калюжі – вода стікала з даху через трубу. Він цього не помічав".
Галина СИТА, 75 років, математик, педагог
3 
35413
Коментарі