РОЗПАД РОСІЇ – НЕВІДВОРОТНИЙ. ПРОТЕ ЗАХІД ГОТОВИЙ ВІДТЯГУВАТИ ЙОГО І ПЕРЕКЛАДАТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЦЕ НА НАСТУПНІ ПОКОЛІННЯ, – КАЖЕ РОСІЙСЬКИЙ ПОЛІТОЛОГ ПАВЛО МЕЗЕРІН
Як жив і що робив Володимир Путін у Санкт-Петербурзі?
– Він походить із бідної, сільської, пролетарської сім'ї, люмпен-петербуржець у першому поколінні. Це визначило його життєві принципи, цінності. Підштовхнуло до роботи у силових структурах.
Для нього крах СРСР і відкликання з відрядження в Дрездені були особистою трагедією. На той момент йому було 38 років. Життя в Росії довелося починати заново. Путін приїхав у Петербург на голе місце.
Коли Анатолія Собчака обрали мером на хвилі антикомуністичного руху 1989-го, був страшенний кадровий голод. Старі дисиденти стали новими демократами. Це були теоретики, майстри полеміки, які не вміли нічого організовувати. Тож Собчак піддався спокусі взяти системних людей – кадебешників. Вони були навчені чітко виконувати завдання. Так Путін почав працювати дрібним чиновником у мерії Собчака. Мав багато малоприємних прізвиськ – Міль, Пліснява. Але проявив себе як талановитий психолог і швидко піднявся кар'єрною драбиною. Усі люди, які тоді з ним працювали, відгукувалися про нього здебільшого позитивно.
Путін став головним посередником між Собчаком і світом: очолював комітет зовнішньоекономічних справ, вирішував питання на багато мільйонів доларів. Зокрема, курирував проект "сировина в обмін на продовольство", на якому прокрався і мав сісти в тюрму. Врятував його особисто Собчак. Це був час гуманітарної допомоги, коли росіяни жили на межі голоду. Тоді, в середині 1990-х, навколо Путіна сформувалася "команда друзів", які зараз керують Росією.
Яким бачите майбутнє Російської Федерації, її дії щодо України?
– Після перемоги Євромайдану був оптимістом. Думав, далі ситуація розвиватиметься лавиноподібно: впаде режим Путіна, а Захід допоможе Україні швидко провести реформи. Гадав, буде грузинський сценарій.
Сьогодні – скептичніший. Путін поводиться нахабно і в 70 відсотках випадків блефує, однак Захід не налаштований на серйозний конфлікт із ним. Це може бути пов'язано з провалом швидких реформ в Україні. Вони й війна на Донбасі затягнулися й перейшли в заморожену фазу. Питання Криму відсунули на другий план. Виявилося, усе, що потрібно Заходу – приборканий Путін у рамках своєї території, навколо якої він може хоч Велику російську стіну звести. Головне, аби в Європу йшли російські енергоресурси та під контролем залишалася ядерна зброя.
Захід прекрасно розуміє, що лише відтерміновує вирішення російського питання. РФ – абсолютно нежиттєздатний суб'єкт. Без сумніву, усе закінчиться її розпадом. Але Захід готовий відтягувати цей процес і перекладати відповідальність за те, яким буде розпад імперії – кривавим чи мирним – на плечі наступних поколінь.
Світові еліти роблять ставку на те, що оточення Путіна або втихомирить його, або відсуне на другий план. Далі має початися неопостсталінізм. Не важливо, хто з оточення Путіна замінить його – Дмитро Медведєв (теперішній прем'єр-міністр РФ. – "Країна"), чи Сергій Іванов (глава адміністрації президента. – "Країна"), чи навіть міністр оборони Сергій Шойгу. Усе це може затягнутися на 20–30 років такого собі "брежнєвського маразму". Після цього Росія розвалиться за схемою розпаду СРСР. Хіба що з поправками на ХХІ століття.
Це буде кривавий чи мирний розпад?
– Путін може піти ва-банк і прискорити розпад. Бо, на відміну від оточення, вже не має шляхів до відступу. Він – злочинець за всіма міжнародними критеріями. Якщо його загнати в глухий кут, ситуація може завершитися чим завгодно. Навіть великою війною. Простого рішення немає. Тож Захід обрав стратегію не робити різких рухів, аби імперія поволі помирала сама.
Усі ці роки до свого розпаду Росія влаштовуватиме війни у сусідів?
– Звісно. Так само поводився СРСР після Сталіна. Росії більше нічого робити. Вона воює, аби мати важелі впливу на сусідів, карти для торгу із Заходом і щоб відволікати населення від внутрішніх проблем. Це коштує великих грошей і тисяч життів. Але Кремль ніколи з цим не рахувався. З теперішніми цінами на нафту, які продовжуватимуть падати, економічно РФ обов'язково надірветься, як колись СРСР. Союз теж витрачав трильйони доларів на божевільні режими в Африці й Латинській Америці. Це давало йому карти для торгу із Заходом. Це саме, тільки в менших масштабах, робить зараз Росія.
Тривалий час Путін був для Заходу "скурвленим сином". Йому багато чого пробачали. Міжнародна еліта сприймала за свого. Путіну виділили вежу в євроатлантичній фортеці світової безпеки з ділянкою відповідальності – Кавказ, Середня Азія і частково Китай. Тривалий час він виконував свою роль. Потім йому здалося, що в цій вежі він сам дасть собі раду. Тож оголосив себе незалежним правителем незалежної вежі. І розвернув гармати в усі боки, зокрема, всередину фортеці. Це велика небезпека для всіх. Це розуміють економічні й політичні еліти світу. І не пробачать Путіну.
Він створив небезпеку для майбутнього всієї Західної цивілізації?
– Без сумніву. Серед основних небезпек для Заходу – арабський світ із тероризмом, неконтрольована народжуваність в Африці та міграція, пов'язана з цим. Менш очевидні небезпеки – підйом індійської та китайської цивілізацій з їхнім бажанням переглянути світовий порядок. Обидві ці країни – конкуренти Євроатлантичної цивілізації. Що далі, то більше гратимуть на протиріччях Заходу. Україна – частина євроатлантичного простору. Місце Росії – теж там. Іншого варіанту в неї немає. Хіба що стати задвірками Китаю.
Чи сильні сепаратистські настрої в Росії?
– Вони були дуже актуальні на початку 1990-х, зараз про них мало говорять. Вони заморожені, як у будь-якій імперії чи квазіімперії. Протягом?ХХ століття Росія тричі розпадалася: 1917–1918-го – за результатами Першої світової війни і революції, 1941–
1942-го – під час німецької агресії та окупації європейської частини країни, та 1991-го – з розпадом СРСР. Щоразу відбувався парад суверенітетів у Росії. Не лише етнічних республік – Башкортостану, Татарстану, Чечні, а й російських регіонів – Далекосхідна республіка, Сибірська, Уральська, Поволжя, Кубань, Помор'я. У Петербурзі завжди були сильними антимосковські настрої. Принаймні на побутовому рівні. 1994-го на референдумі щодо статусу Петербурга 75 відсотків місцевих жителів висловилися за статус окремої республіки. Як тільки централізована влада в Москві ослабне, люди захочуть жити самостійно. У першу чергу – економічно. А згодом, як наслідок, і політично.
Це нормальне прагнення людини працювати на себе. Навіщо вам відсилати невідомому дяді за кілька тисяч кілометрів 70 процентів свого бюджету, якщо можете самі розпорядитися ним. Петербург – один із найбагатших регіонів РФ із розвиненим бізнесом, промисловістю й транзитом. Міг би стати європейським Гонконгом, але щороку відправляє мільярди доларів у Москву, у федеральний бюджет. Ці гроші йдуть неначе в чорну діру. Зокрема, їх витрачають на прикормлення Північного Кавказу, на палаци для Рамзана Кадирова (президент Чеченської Республіки. – "Країна"). А з Москви у Петербург, як велике благо, потім повертається 10–20 відсотків цих коштів. Сьогодні про це говорять на кожній петербурзькій кухні.
Як за півтора року після перемоги Майдану в Україні змінилася Росія?
– Люди нарікають, але поки що все тихо. Як у СРСР – до певного моменту. Росіяни за останні 10 років звикли до хорошого рівня життя. Торік Захід запровадив санкції, і вони – працюють. На них накладається самодурство з чавленням їжі бульдозерами. Усе це дратує людей, особливо у великих містах. Але працює масована пропаганда, тому точка кипіння завтра не настане. Росіяни бояться хаосу і злиднів 1990-х, а влада грає на цьому. Із кожної праски людям пояснюють 24 години на добу сім днів на тиждень: не буде Путіна – буде війна, не буде Путіна – буде, як в Україні, не буде Путіна – настане кінець світу. А 85 відсотків будь-якого суспільства – обивателі, які не здатні чинити опір масованій пропаганді.
Це вже було в?ХХ столітті. У фашистській Італії Муссоліні, нацистській Німеччині Гітлера, фашистській Іспанії Франко. 70 років тому на це хворіла більшість Європи. Тоді не було таких засобів пропаганди, як сьогодні. Проте божевілля було таке саме, як зараз у Росії. Це – як запій. Він мине. І настане страшна інтоксикація та похмілля. Треба буде якось повертатися до нормального життя.
Як з України сприймається Росія?
– Українці цілком зосереджені на своїх проблемах. Сприймають Кремль і Путіна як зовнішнього метафізичного ворога, з яким слід боротися. Але як із ним боротися – невідомо. Можна автоматами, танками. Але це ХХІ століття – час інформаційних війн. Росія в ній поки що перемагає.
Там добре розуміють, як потрібна їм Україна. Схиблені на теорії Збіґнєва Бжезинського (американський політолог, був радником з національної безпеки в адміністрації президента Джиммі Картера. – "Країна"), що без України – немає Росії. Це правда. Вона нічого не вартує в Європі без контролю над Україною. Тож про Україну пересічний росіянин знає все – у парадигмі кисельовської пропаганди. Знає імена всіх президентів, прем'єрів, лідерів фракцій. А що знає пересічний українець про Росію? Практично нічого.
Що ми маємо знати?
– У Росії над усім високо, наче живе божество, стоїть Путін. Часто чую, що не може одна людина особисто контролювати все. Може. Є ближнє коло президента, друзі, які контролюють усі сфери економіки і силові структури. Але вони сидять на поверх нижче. Вони – виконавці його волі. Зараз шукають шляхи відступу. Бо розуміють, що їм загрожує Гаазький трибунал. Путін уже пройшов точку неповернення, для нього ходу назад немає. Це турбує еліту, яка не готова йти за ним на смерть.
Які сильні ланки цієї системи?
– Їх мало. По-перше, це тотальний контроль над інформацією і пропаганда, яку створив Владислав Сурков (помічник президента Росії. – "Країна"). Він давно переплюнув Геббельса.
По-друге, це силовий блок, який Путін смачно годує і годуватиме до кінця, бо це – опора його режиму. Внутрішні війська в РФ значно чисельніші за зовнішні. Свого народу Путін боїться більше, ніж нападу ззовні.
По-третє, це ціни на енергоресурси. Режим Путіна за 15 років високих цін на нафту і газ заробив величезні статки. Їх витратили на зміцнення влади. Зараз ціни на енергоресурси падають. Росія наближається до економічного краху, як 30 років тому СРСР, коли була остання серйозна криза на ринку енергоресурсів. Проте ця агонія може затягнутися на кілька десятиліть.
7 
35413
Коментарі