ЧЕРГОВИЙ ГРОМАДЯНСЬКИЙ ВИБУХ В УКРАЇНІ МОЖЕ СТАТИСЯ ВПРОДОВЖ П'ЯТИ РОКІВ – ВВАЖАЄ ФІЛОСОФ МИХАЙЛО МІНАКОВ
За останній рік українці пережили багато знакових подій. Що найбільше вразило вас за цей час?
– Миттєвість змін і глибина кризи. 14 місяців тому ми мали круглий стіл з американськими та німецькими експертами. Обговорювали зростання протестів. З 2009-го по 2013-й їх кількість майже подвоювалася щороку. Ми помітили, що вони рухались із заходу на схід країни, із містечок – у великі міста. Ближче до 2013 року соціально-економічні вимоги частіше замінювалися політичними. Водночас, серед організаторів протестів почали з'являтися політичні партії. Все це свідчило про те, що готуються великі зміни і буде політична криза. Однак кризи такої глибини не передбачали.
У час проведення круглого столу до столиці прийшли протестувати врадіївці (19 липня 2013 року з Миколаївщини в Київ пішки прийшли 300 осіб. Приводом стало побиття й зґвалтування міліціонерами в райцентрі Врадіївка 29-річної Ірини Крашкової. – "Країна"). І кияни їх не підтримали, хоча передумови для вибуху були вже тоді. Треба було дочекатися залитого кров'ю студентського, майже дитячого обличчя, аби Україна повстала. Виявляється, нас можна грабувати і принижувати. Але якщо є загроза для наших дітей – це вже край. Це не раціональний поклик, скоріше емоційний, але такий, що зруйнує будь-яку силу.
Люди потребували, щоб влада відреагувала на обурливі події – побиття протестувальників, нічне полювання на студентів вулицями міста. Але при владі були донецькі політичні еліти, чий політичний досвід не мав радянського уроку – що на публічний виступ треба реагувати. Так мимоволі Янукович став "батьком" двох українських революцій.
Що ще є в емоційному запасі українців, що дозволило б рухатися вперед?
– Є великі групи, для яких важливими лишаються етнічні цінності. На суспільну сцену вийшло покоління, яке готове померти і вбити за своє походження. І є ті, для кого українська держава не стала своєю. Тільки жах війни, що страшніший за життя в "несвоїй" державі, згладжує ці суперечності. Навіть зараз, говорячи з людьми з територій, які повернули з-під контролю ДНР, не бачу, щоб вони отримали відповіді на свої питання. Україна має стати домівкою для всіх громадян. Це мають зрозуміти й у Києві, і в Одесі, і в Харкові.
Головне питання: яке майбутнє нас чекає?
– Так, справді, минуле нас об'єднувати не може. Теперішнє розколює ще більше. Нас може об'єднати тільки реальне майбутнє – не утопічне. Воно полягає в соціально-економічних і політичних змінах, переоблаштуванні держави. Маємо побудувати нову республіку, де були б утілені політичні й економічні свободи. Велика кількість українців хочуть бути активними в політиці, є багато таких, хто хоче чесно заробляти. Але реалізуватися обом категоріям не дає змоги наявний соціально-політичний режим. Українська економіка – в десятці найневільніших у світі. Політична система – напіввільна. Унаслідок революції дещо змінили політичний устрій: знову стали поліархією, державою з центрами влади, контрольованими різними групами.
Це добре?
– Так. Бо коли всі центри ухвалення рішень контролює одна група, як було до початку 2014-го, кількість помилок і незважання на інтереси всього населення зростають. Коли ж владні еліти конкурують і навіть конфліктують між собою, їм доводиться апелювати до громадян. Це – демократичний мінімум, який дає змогу виживати. Але хотілося б демократичного максимуму.
Який він має бути для України?
– Перше: доступний суд, спроможний на правосудні рішення в розумний термін. Без затягування і підкупності. Поки жодного реального кроку в цьому напрямку не зроблено.
Друге: конституційна реформа. Її немає, бо еліти не можуть домовитися. Консенсус щодо Основного закону міг би дати імпульс українцям розвиватися далі. І відповів би на запитання громад про їхнє майбутнє. Чому досі уряд укладає всі бюджети – кожного села? Наші громади є клієнтами великого колективного патрона – Кабміну. Уявляєте?
Третє: податкова реформа. Зараз від моменту реєстрації бізнесу ми вже винні. На нас відразу можна заводити кримінальну справу. У 1990-х, під час олігархічних воєн, була створена система оподаткування, яка працює тільки на великий бізнес. Він має змогу захищатися через політичну присутність у парламенті. Дрібні підприємці намагалися об'єднатися в асоціації, щоб створити групи впливу й захисту. Та олігархи перемогли. Зараз треба зупинитися на зрозумілій кількості податків із прозорою формулою обрахування та розподілу між центром і місцевими громадами. Так, щоб навіть першокласник міг це зробити. Якщо виб'ємо з-під олігархів систему оподаткування, ліпшим стане життя більшості українців.
Після Майдану була надія, що вплив олігархів зменшиться.
– Так, це – логічне очікування. Шанс на перезаснування Української Республіки був. Республіки – як "спільної справи" громадян України (res publica – латиною. – "Країна"), а не справи тисячі родин. Ми його втратили через Росію, яка вдарила в спину революційної України. Олігархи цим скоренько скористалися. Їх не лише не притягнули до відповідальності. Хтось прикупив собі пару батальйонів. А один патріотичний олігарх став губернатором і поширив свій контроль на сусідні області. Раніше такого проникнення олігархів у державне управління в нас не було.
З іншого боку, мушу визнати, що Петро Порошенко – найефективніший за всі часи незалежності президент. Але належність його до олігархічного середовища створює дуже багато ризиків для української держави як "спільної справи".
Нас чекає черговий вибух?
– Так, це мій прогноз. По-перше, у часи незалежності ми прожили два повних революційних цикли: від 1991-го до 2004-го та від 2005-го до 2014 року. І, як показує аналіз політичного процесу за останнє півріччя, зайшли на третій цикл. Але він буде коротший за попередні. Бо ми вже отримали перше в історії незалежної України кровопролиття. Коли українці пролили кров українців – це був критичний крок для розвитку нашого суспільства.
По-друге: олігархи цього разу надто швидко захопили владні центри, до яких раніше не мали доступу. Інструментів захисту інтересів олігархічних родин побільшало, а стиль конкурування між ними став жорсткішим. По-третє, у громадян з'явився досвід запеклої самоорганізації. Тому я б говорив про цикл у п'ять років, не більше. Наступні президентські вибори мають усі шанси запустити нову криваву пору.
Рушійною силою цього вибуху стануть люди, що пройшли війну на Донбасі?
– Частково так. Але досвід пострадянських громадянських воєн показує, що їх учасники не стають лідерами в політиці. Учасники воєн початку 1990-х у Грузії й Таджикистані закінчили розлученнями, алкоголізмом, наркоманією і суспільним маргінесом. Як буде з українцями – побачимо, та навряд чи ця тенденція зміниться. Люди називають військових героями, доки ті на війні. Потім, у часи завойованого миру, їх бояться й уникають.
Вони стануть деструктивною силою?
– Можливо. Але, скоріше, повернуться нещасними. Вони бачать, як їхні товариші помирають, і самі втрачають здоров'я. При цьому здобувають досвід вбивання інших людей: ворогів, та все ж людей. Це теж травма. І після повернення переживатимуть про все це. А ми – скоріше, народ-творець, ніж воїн.
Але кожне покоління українців воювало.
– Не знаю, чи була тяглість із тими поколіннями. Сучасні сформувалися після карколомних історичних змін у?XX столітті: Перша світова, революція, громадянська війна, сталінська революція і Голодомор, Друга світова. Культурний шар, в якому споконвіку жили українці, був знищений. Не було передачі традицій. Ми стали іншими. Відбулися не так генетичні, як культурні трансформації. Сучасні громадяни України живуть на сильно зміненому культурному ґрунті. Галичани, наприклад, розірвані на схід і захід, залишилися в етнічній самоті після зникнення євреїв та поляків. Тепер населення української Галичини – це на 97 відсотків українці, які зберегли певні форми самоорганізації минулих часів: активне парафіяльне життя, дитячі організації. Ці форми допомагали виживати в конкуренції з іншими групами в минулому, але заважають політичній модернізації сьогодні. Галичани живуть після свого культурного шоку, зі своєю німотною змовою – справжньою історією спротиву, заселенням повоєнного Львова тощо.
Столиця також перебуває у стані історичної травми?
– Київ – найбільш травмований регіон країни. Кожен наступний мер – гірший за попереднього. Жоден, після Косаківського (Леонід Косаківський – мер Києва у 1997–1998 роках. –"Країна"), не вміє говорити. Злодійство розвелося неймовірне. Київська влада – це обличчя всього нашого народу. Мера столиці ж ніхто не "навісив" із Москви чи Вашингтона. Самі вкотре вибираємо "специфічного" кандидата.
Можуть відбутися якісні об'єднуючі зміни в країні?
– Є дві базові моделі держави: та, що створює проблеми, і та, що їх розв'язує. Україна належить до першого типу. Зміни стануться, коли держава перестане створювати проблеми для ініціативних людей. Українська політична система побудована на негативній селекції владних еліт: коли до влади не проходять гідні й чесні. З іншого боку, ця ж система не дає бізнесу розвиватися.
І тут я критикую не тільки владу. Бо те, що владні еліти такі, – це наша провина. В Україні народ живе своїми проблемами, еліти – своїми.
Що заважає українцям у них самих?
– Лінивість розуму. Коли йдеться про власну ділянку, очевидно, що це не так. А що стосується спільного майданчика – усім байдуже. Крайній індивідуалізм – шкідливий.
Чим український індивідуалізм відрізняється від німецького чи американського?
– Наш індивідуалізм – конфліктний. Після війни всіх проти всіх у буремні 1990-і ми розучилися домовлятися. Проте до січня 2014 року знаходили базові компроміси.
Що змінилося після січневих подій?
– Зник імператив "не стріляти одне в одного". Далася взнаки втома поколінь, які мирно терпіли всі знущання еліт. У кровопролитті взимку 2014-го брали участь здебільшого люди, які виросли й отримали освіту в незалежній Україні. Їхня чорно-біла освіта, їхній досвід вимагає радикальних дій, опирається компромісам.
Триває війна. Чи реально в таких умовах примиритися?
– Треба зрозуміти: рівноправні – значить розумні й сильні. А що ми робили в останні три декади? Тупішали, біднішали та слабшали.
Перше, що потрібно для примирення, – відмовитися від слова "вони". Існує тільки "ми". Навіть невійськові денеерівці, політичні сепаратисти – це "ми". Шукати тих, хто є рукоподаваним і впливовим у своєму середовищі. Щойно змінимо звичні рамки – опинимося в іншій позиції для початку діалогу, для повернення своїх громад і своїх земель в Україну.
Друге – потрібно реформувати силові органи. Зупинити війну, переводячи її навіть у холодну фазу. Це крок, коли хоча б не стає гірше. Починати реформувати військо зсередини та заводити союзників ззовні. Мир у нашому регіоні можливий тільки за наявності сильних армій і розвідок.
Третє – перетворення України на державу, що розв'язує проблеми. Україна має стати привабливою політичною та соціально-економічною системою для своїх громадян. Тоді, на тлі авторитарної Росії, нам ще доведеться відмовлятися від земель і громад, що захочуть приєднатися до нас.
Якою має бути стратегія щодо Росії?
– Раціональна інституалізована політика та багатоукладна вільна економіка. Тільки розумні й багаті можуть перемогти. Подивімося на Ізраїль. Це країна, довкола якої самі вороги. Але вона існує. Бо там держава – це система, яка підтримує ініціативу своїх громадян. Це держава, яка щохвилини проявляє себе спільною справою своїх громадян.
Чим Україна може бути приваблива для світу?
– Сьогодні Україна не приваблива не тільки для кримчан чи частини донбасівців, але й для галичан чи поліщуків. Нам треба стати країною, де живуть вільні громади, де діє справедливий суд, підзвітний уряд та представницький парламент, де є зрозумілий бюджет. Проблеми, якими нині переймаємося, переживали всі народи. Їх можна здолати. Проте долати перешкоди потрібно розумно. Давайте обирати розумних, а не багатих.
Потрібен україно-український договір. Домовленість між російськомовним та україномовним, багатим і бідним, містянином і селянином. Того, що нас розділяє й робить слабкими, – дуже багато. Приводи для розбрату щодня множаться. Ми не тільки біднішаємо – нас стає менше. Потрібен ривок уперед через свободу в політиці та економіці. Успіх країни залежить від успішності кожного громадянина. Станемо привабливими для світу, якщо створимо державу, привабливу для своїх же громадян.
8 
35413
Коментарі