ЯК СТРАТЕГІЧНИЙ ОБ'ЄКТ АРТЕМІВСЬК БОЙОВИКІВ НЕ ПРИВАБЛЮЄ – ВВАЖАЄ МЕР МІСТА ОЛЕКСІЙ РЕВА
– Я ИЗВИНЯЮСЬ, НО МНЕ НА 12.00 НУЖНО НА ОДНО СОБЫТИЕ. Я вчера в такое время вернулся домой, только вечером, – показує на годинник, на якому 11.15, міський голова Артемівська на Донеччині Олексій Рева.
Бесідуємо в його кабінеті на другому поверсі міськради. Олексій Олександрович просить кілька хвилин, щоб роздивитися журнал "Країна". Гортає його з кінця.
27 лютого, тиждень після виводу українських військ із Дебальцевого.
Які настрої нині панують у місті?
– Люди чекають і хочуть миру. Переживають, бо недавно в нас був обстріл. Двоє людей загинули, шестеро поранених. Повністю зруйнований один приватний будинок, школа, дитячий садок. Відбудовуємо поволі. Хто стріляв – історія замовчує. Принаймні, я не знаю, мені не сказали. Артемівськ – прифронтове місто. Сподіваюсь, що залишиться мирним. Що виконають домовленості в Мінську: припинять вогонь і відведуть важке озброєння. Україна вже почала це робити. Чи відводять вони – не знаю. Те саме можу й у вас запитати. Вони відводять?
Артемівці хочуть жити в Україні чи їх досі тягне в Росію?
– Настрої різні, але більшість городян хочуть жити в незалежній мирній Україні. Рік тому тут було всяке. Російська пропаганда накрутила багатьох, а тепер деякі кусають собі лікті. От я зустрічаюся з біженцями, спілкуюся з ними. Ні житла, ні роботи, ні зарплати. Все зруйновано. Cьогодні був у мене один чоловік із Горлівки (місто під бойовиками. – "Країна"). Запитав у нього: "Куди ти хочеш?" Відповідає, що хоче миру, щоб була робота і платили зарплату. Там же не працюють банкомати, нема води, тепла, грошей на продукти. Світосприйняття в людей звідти теж змінюється. Але настрої тут різні, треба говорити чесно.
Доводилося чути від місцевих, що українські військові ґвалтують, мародерствують.
– Це неправда. Нема жодного звернення ні в правоохоронні органи, ні в лікарні. Єдине, що нехорошого робили, – пили алкоголь. Але я бачив людей, які вийшли з Дебальцевого. Вони були просто шоковані, на них страшно було дивитися. Їх можна зрозуміти. Хоча… Вночі пройшов якийсь танк і зламав огорожу навколо площі. Але це поодинокі випадки.
Чотири доби в нас був кошмар. Треба було їх помити, одягнути, нагодувати. Досі працюємо в напруженому режимі: із переселенцями, з "трьохсотими". Волонтери сильно допомагають. Їх у нас десь із півтори тисячі. Є ще Червоний Хрест, "Лікарі без кордонів", ООН. Працює купа європейських програм, везуть обладнання, медикаменти, кров, медичні інструменти. Пообіцяли два реанімобілі.
Соціальний захист теж працює напружено. А штати залишились ті самі. У реєстр внесли вже понад 39 тисяч вимушених переселенців. З них реально живуть у нас 6 тисяч. Але ж цю роботу треба було виконати. Вони їхали натовпами. З ночі черги займали. Теж підключали волонтерів, з інших відділів людей залучали. Пенсійний фонд перереєстрував понад 50 тисяч пенсіонерів. Зараз приїжджають і знімають гроші в банкоматах.
Артемівськ досі потрібен окупантам?
– Думаю, ні. Що тут їх приваблює? У Дебальцевому – залізничний вузол, а в Артемівську для них нема нічого цікавого. Є завод кольорових металів – але то мирна продукція, нічого з того не йде на оборону. Завод шампанських вин їм не треба, Артемсіль – теж. У нас ще працюють багато іноземних компаній. Виробляють будівельні матеріали, меблі, скло.
Стратегічно Артемівськ їм не потрібен. Тож є надія, що тут буде мир і спокій.
Перша хвиля окупації бойовиками торік улітку обійшла Артемівськ боком. Хоча прапор ДНР над міськрадою висів. Тоді говорили, що ви без бою здали місто.
– Треба вирвати тому язик, хто таке казав. Я зробив усе для того, щоб місто залишилося ціле й неушкоджене. Інфраструктура збереглася, підприємства працювали, всі бюджетні організації. Паніки не було. Прапор висів у нас недовго, пару днів.
Чому висів?
– Тоді до нас заходили батальйони й говорили, що вони захопили місто. Але тут не було кого захоплювати. Я не хочу цю тему обговорювати. Були розстріляні будівлі суду, прокуратури, міськвиконкому, податкової.
Українськими військовими?
– Без коментарів. Але насправді тут нікого не було.
То чому над міською радою висів прапор ДНР?
– Я в цей час хворів, був якраз після операції. У мене рак легені. Але я керував процесом, було дуже складно. В мене була чітка позиція, можете подивитися всі відео мої з того часу. Вони є в інтернеті.
Зрештою після того прапора вас мало не арештували.
– Хто хотів мене арештувати? Мене ніхто не арештовував. Провели всі спецперевірки – до мене претензій нема.
Ви вже 25 років мер Артемівська, працювали з усіма владами. Із ким було найскладніше? Бо попередня влада любила все віджимати.
– З усіма складно працювати. Про останніх, то це треба книжку писати. Тут теж багато чого намагалися відібрати, але ми не віддали нічого. І Артемсіль, і завод шампанських вин й інші підприємства. Але все залишилося, трудові колективи і акціонери. Я працював прозоро і будь-яка іноземна компанія, що тут є, може дати рекомендаційний лист, що мер не бере хабарів і сприяє бізнесу.
Як зараз ставитеся до Майдану? Рік тому у вас була неоднозначна позиція. Говорили, що Донбас ніхто не чує.
– А його й сьогодні ніхто не чує, і вчора ніхто не чув. Щодо Майдану було одне слово – "дістали". Дістали всіх, у тому числі й донецьких. Донецькі донецьких. Віджимом, відбором, розстановкою кадрів – усім на світі. І я тоді сказав: "Майдан – це "дістали". Просто дістали. Людей треба чути й вирішувати їхні проблеми.
На Майдані теж були різні люди. Хіба ні? Ті, що кричали за Україну, що вони роблять зараз? Ще в травні торік я сказав Яценюку: "Арсенію Петровичу, схеми лишилися старі, тільки люди змінилися". Він каже: "Я чую і знаю". А далі що? Нічого відтоді не змінилося, тільки гірше стало. Як віджимали, так і віджимають, як брали відкати, так і беруть.
От дивіться, армія: Артемівськ за місяць збирає 1млн 600 тис. військового збору. А в мене ранок для військових починається так: хліб, вода, дрова, розмісти, нагодуй, дай екскаватор, пісок. Я запитую: "А де наші інженерні війська? Де служби тилу?" У військових питаю: "Хлопці, де гроші на армію?" Стинають плечима і тільки нагору кивають. Я кажу: "Там же Господь Бог, він усе бачить". Якби не волонтери, то вже все, кранти були б.
Як із нинішньою владою працюєте?
– З Яценюком спілкувався у травні торік, із президентом – минулої середи (25 лютого. – "Країна"). Попросив у нього медичне обладнання. Ми тут пораненим зупиняємо кровотечу, робимо першу операцію, а далі відправляємо в госпіталь. Реанімобіля не вистачає. Щодо "трьохсотих" цифру дати вам не можу. Кажуть: військова таємниця. Але те, що говорили речники АТО… А я ж бачив реальні цифри, і думаю: або я дурень, або що.
У лікарні казали, що тільки в 128-й бригаді було 180 поранених.
– Ми в середу прийняли 158 чоловік. А речники АТО назвали зовсім інші цифри. Але, може, ця тема і справді військова таємниця. Щоб мене ще й у цьому потім не звинуватили. Хоча в нас усе – військова таємниця, але в інтернеті є.
Що вас ще турбує?
– Децентралізації не відбулося. Про адміністративну реформу теж 23 роки говорять, але ніхто нею не займається. Навпаки, вертикаль посилюється – і при цій владі. У нас навіть БТІ в містах позабирали. Хоча це – комунальні підприємства, які давали прибуток.
Міські ради виконують функції, які делегує держава. Дитячі виплати, пільги, субсидії. Але грошей під них не дають. А потім винні мери й міські органи влади. А як ми виконуємо делеговані нам завдання, на які держава не виділяє засобів у повному обсязі? Як тільки на три дні затримали дитячі виплати, у мене отака пачка запитів була з прямої лінії Кабміну. І пишуть: вирішуй. А як же я вирішу, якщо ви мені грошей не дали? А мамочки чекають.
А з доларом що зробили? Судити всіх треба. Всіх, хто в Національному банку цим займається, і тих, хто навколо них. Це ж спекулятивний курс. Так же не можна знущатися з економіки і з людей. Що ж ви нас на Зімбабве перетворюєте? Люди тримали по пару тисяч на похорони, на весілля – і чого це варте сьогодні?
Ваше ставлення до Росії змінилося? Харківський мер Кернес, наприклад, досі не вважає її агресором.
– Принаймні, вже не брат. У нас найбільша проблема, що розвивалися за кооперацією СРСР: обладнання, технології. А потім в один момент усе це рухнуло. Артемсіль, наприклад, 52 відсотки своєї солі постачав до Росії. Зараз – нуль. Взагалі торговельні стосунки міста з Росією – на нулі.
Кажуть: треба в Європу. А як? Румуни не хочуть пускати нас, угорці, поляки й німці – теж. Що нам робити? А там 3150 працівників. Ще й залізниця кров пила з нас, добре що хоч зі вчорашнього дня вагони пішли. Доки не приберемо монополізм, а в політиків слова не перестануть розходитися зі справами, так і бідуватимемо і звинувачуватимемо одне одного.
5 
35413
Коментарі