Ахметовський "Шахтар" продовжує існувати так, ніби нічого не трапилось

Цьому сприяє формула ціни на вугілля "Роттердам плюс"

Коли футбол не цікавий, стає цікавим усе навколофутбольне. Ця прикмета сповна працює в Україні. Головне питання – хто стане чемпіоном – вирішено ще у грудні. Тож спортивного сенсу проводити весняну частину чемпіонату країни немає. Замість боротися за титул чемпіона, більшість вітчизняних клубів намагатимуться вижити.

Очевидно одне: нинішня структура вітчизняного футболу, що базується на пожертвах багатих людей, не має майбутнього. І не тому, що немає чого жертвувати. Зникає сенс регулярно спалювати чималі кошти заради сумнівних успіхів. На утримання полтавської "Ворскли" Костянтин Жеваго упродовж багатьох років витрачав добренні гроші. А вона торік улітку у відборі до Ліги Європи програла молодіжному складу хорватського "Локомотиву", чиє утримання значно дешевше й окупиться згодом трансферами. Іншими словами: за останнє десятиліття наш чемпіонат перетворився на місце комфортного існування футболістів, які отримували у десятки разів вищі за ринкові зарплати. Доказ цьому – копійчані трансфери українських гравців до Європи цієї зими. Їхні агенти соромляться називати суми.

 

Можна було б радіти такому розвитку подій – нашому футболу вже час жити на кошти, які він заробляє. Але тішитися переходу на реальні фінансові орбіти не дає "Роттердам". Не місце розташування футбольного клубу "Феєноорд", а як формула ціни на вугілля "Роттердам плюс". За нею Рінат Ахметов додатково заробив торік до 10 мільярдів гривень. Наслідки для української економіки й політики нехай досліджують компетентніші в цьому люди. А наслідки спортивні передбачити не складно.

Ахметовський "Шахтар" – єдина футбольна команда України, яка продовжує існувати так, ніби нічого не трапилось: трансфери, іноземці, захмарні контракти. Одне залишилося "Шахтарю" – знайти вболівальників. Не тих, хто йде на єврокубкові матчі команди, аби побачити зарубіжних зірок. Не тих, кого безплатно привезли восени до Харкова на поєдинок проти "Динамо". Не тих, хто чомусь вважає цю формацію українським клубом. А тих, хто готовий регулярно і за гроші ходити на матчі команди у внутрішніх змаганнях.

Це проблема не лише "Шахтаря", а й усього нашого футболу. Не знаю, чи з "роттердамської", чи з якої іншої причини, але найкомфортніше цієї зими почуваються команди з окупованих територій. Окрім "Шахтаря", це луганська "Зоря", донецький "Олімпік" і донецький "Металург", який виступає під псевдонімом "Сталь" із Кам'янського. На відміну від дітища Ахметова, яке котрий рік пнеться за по­пулярністю, цим командам глядачі ні до чого. Їм і так добре.

Що маємо в підсумку? Весняна частина чемпіонату перетвориться на фарс. Бо половина учасників завдяки новій формулі турніру ні за що не боротиметься. А за перебігом значної частини матчів слідкуватимуть не десятки тисяч глядачів на трибунах, а десятки тисяч гравців на футбольному тоталізаторі. І сподіватимуться заробити на "несподіваній" сенсації. А сенсацій вистачатиме. Так само можна не сумніватися в тому, що результатом роботи італійця Баранки, якого поставили слідкувати за чистотою нашого футболу, стане "баранка", тобто нуль. Хіба що доведуть договорняк за участю восьмого юнацького складу якоїсь напіваматорської команди.

Чи варто сподіватися, що в діях Національної футбольної федерації нарешті з'явиться здоровий глузд? І що український чемпіонат реформують в інтересах футболу, а не "Роттердаму"? Відповідь можна передбачити, спостерігаючи за національною збірною на чолі з Андрієм Шевченком.

Поки що новини невтішні.

 

Наставник збірної багато говорив про оновлення. Однак розпочав рік із того ж самого, чим займалися попередники – став вимагати перенести тур чемпіонату "в інтересах збірної". Це навіть не смішно! Бо ж не минуло й року, як це робив попередній тренер. Михайло Фоменко кілька місяців буквально шантажував організаторів чемпіонату й Кубка України. Вимагав якнайскоріше закінчити змагання, аби гравці раніше приступили до підготовки перед Євро-2016. Закінчилося це найганебнішим виступом України з-поміж усіх 32 учасників турніру.

Шевченку та його помічникам розклад матчів чемпіонату України був відомий ще влітку. Чому мовчав? Чому тепер не вимагає перенесення турів чемпіонатів Іспанії, Німеччини, Греції та інших країн, у командах яких грають його підопічні? Складається враження, що роки життя за кордоном тільки нашкодили знаменитому футболісту. Мешкаючи в Лондоні, він, напевно, думає, що Україна залишилася такою, якою була 1999-го, коли він поїхав до Італії.

На жаль, так думає не тільки Андрій Шевченко, а й більшість людей, які керують віт­чизняним футболом. Багато хто з них так само проводить багато часу за кордоном, а наше життя – подібно до героя старої кінокомедії – бачить лише з "вікна автомобіля". Але так, як було, вже не буде ніколи. Змінюється життя і змінюється футбол. І ніякому "Роттердаму" цього не зупинити

×