Більшість біографій Василя Кука завершуються на місці його арешту у 1954 році. Далі кілька речень про звільнення, життя після арешту й те, що він дочекався незалежної України Та мова йде про 53 роки — більшу частину його життя. Яким був цей період знають найменше й відповідно пліткують про це найбільше.
Завдяки документам КГБ вдалося дещо з'ясували про життя Кука після арешту. Роки після підпілля й ув'язнення були цілком іншими для нього. Після 17 років підпілля йому треба було звикати до нового і тихого життя. Влада подбала про комфорт. Його з сім'єю, — дружиною та сином Юрком, який раніше жив у дитячому будинку під зміненим прізвищем, поселили в окремій квартирі. Василь нарешті отримує можливість здобути вищу освіту, - стає істориком, згодом працює в архіві, потім в інституті археографії Академії наук України.
Зовні життя Кука в період 1960-80 років — це чудова ілюстрація гуманності радянської влади, яка пробачила гріхи одному зі своїх найзаклятіших ворогів. В той же час — це чудове життя Кука показує якими негідниками були керівники ОУН, які відправляли на смерть інших, але зберегли своє життя шляхом підлої зради. Це була майстерно зроблена владою оболонка.
За фасадом спокійного життя, його, так званої зради, прощення влади, приховувався найдовший, найважчий, бій з КГБістами довжиною в 37 років. Почалося усе після арешту. Найчастіше протягом життя його запитували: "Чому тебе не вбили?". Він не міг дати на нього відповідь, бо не знав її. Він робив усе, що міг для боротьби, навіть після полону. Про це знали чекісти. Один із них, Ґєорґій Санніков, писав: "розстріляти його було б надто простим і оперативно не виправданим рішенням. Поки він був потрібен живим. Там видно буде. Можливо вдасться схилити його до співпраці, змусити попрацювати на радянську владу. А мертвим він перетвориться на мученика ідеї".
На допитах, з травня 1954 року Кук розповідав про свою боротьбу й боротьбу своїх побратимів. Ця інформація не була корисною для КГБ, бо більшість із тих, про кого він говорив уже загинули, або перебували у концтаборах. Таким способом він перетворив свою величезну чотиритомну справу на надзвичайно цінне джерело для сучасних істориків, яке збереглося завдяки чекістам і тепер ми можемо його використовувати для дослідження діяльності УПА.
Про життя після виходу на волю написано в чекістсьокому документі листопада 1974 року. Це доповідна тодішнього керівника голови КГБ УРСР Федорчука на ім'я тодішнього голови компартії УРСР Щербицького, яка цілком присвячена Василеві Кукові. У той період головними противниками чекістів вже давно були дисиденти. Керівник КГБ України писав записку про Кука, як про найбільш небезпечну особистість у націоналістичному середовищі. Усі свої слова він підтверджує твердими аргументами і фактами.
Цитую Федорчука: "При звільненні Кука з під варти й проведення із ним роботи з його ідейного переконання передбачалося організувати його виступ перед закордонними та радянськими журналістами у пресі й на радіо, підготувати за його участю звернення до ОУНівських угруповань за кордоном, випустити від імені Кука брошуру для поширення серед імміграції у якій показати антинародну сутність українського націоналізму". Із усіх цих масштабних заходів КГБ вдалося реалізувати лише один. "Підготовлено від імені Кука відкритий лист під назвою "До Стецька, Лебедя, Лукавського, Ребета й усіх українців, що проживають за кордоном", під машинописним текстом якого він поставив свій підпис". Лист згодом був поширений через підконтрольну КГБ організацію в діаспорі й газетах західноукраїнських областей.
Цитую Федорчука: "Одразу після звільнення Кук відмовився від написання статей проти українських націоналістів. При цьому вимагав, щоб КГБісти звільнили низку учасників ОУНівськиго підпілля, повернули зі спецпоселень усіх його родичів та інше. Ці прохання його були виконані". Серед звільнених тоді за проханням Кука були не тільки його родичі, але й члени проводу Михайло Степаняк та Петро Дужий, які були засуджені 25 років ув'язнення. "Все це не справило належного впливу на Кука. Співпрацювати з КГБ він не став. Будучи націоналістом фанатиком і твердо залишаючись на своїх засадах він зрадив попередні обіцянки. Ніяких статей та матеріалів проти українських націоналістів отримати від нього так і не вдалося".
Кук у ті часи продовжував боротьбу із чекістами. "У процесі спостереження за Куком зафіксовано низку фактів, які дають підстави вважати, що він міг використовувати визволення від кримінальної відповідальності й перебування на волі для продовження антирадянської діяльності та інших антирадянських злочинів. При своїх виїздах у Ленінград у 1965 році й у Москву у 1962 році відзначено, що він поводив себе підозріло, застосовував різні хитрощі з метою виявити переслідування. В обох випадках йому вдавалося втекти від зовнішнього спостереження і безконтрольно повертатися до Києва".
Документ написаний Федорчуком через 2 роки після великого розгрому українського дисидентського руху. У цьому ж документі вказується про контакти Кука із дисидентським середовищем. Зокрема, наголошується, що він був у гарних стосунках з Оксаною Мешко, син якої, Олексій Сергієнко, на той момент уже перебував в ув'язненні за дисидентство. Сама Оксана Мешко також була об'єктом у справі, яку вела КГБ під назвою "Блок" і підтримувала зв'язки з іншими фігурантами цієї справи, які вже були заарештовані. Також Кук спілкувався з Василем Стусом, якого спершу сприйняв за агента КГБ, бо не повірив у щирі радикальні погляди поета.
Федорчук своїм зверненням мав чітку мету — добитися ув'язнення Кука. Цього не сталося , бо тоді б довелося відповідати не лише старому підпільнику, а й сотням чекістів, які тоді відпустили його. Багато із них уже стали великими керівниками й генералами у системі й ініціатива покарати Кука загубилася у коридорах.
КГБісти пам'ятали про Кука до останнього дня існування радянсьогко союзу. Один із них заявляв: "До кінця свого життя він буде у полі нашого зору. Він наш вічний об'єкт розробки. Він так і не пішов на співпрацю з нами, залишився на своїх позиціях переконаного борця за незалежну й вільну Україну. Ми знаємо його добре — смілива людина. Ми й зараз контролюємо кожен його крок. Проводимо по ньому весь комплекс агентурно-оперативних і технічних заходів. Слухати його будемо завжди".
Після 1991 року він ще прожив 16 років активної діяльності: написав кілька книг на тему ОУН і підпільної боротьби, допомагав іншим авторам писати на цю тематику й поширював інформацію. Новій владі Кук не давав себе заколисувати солодкими обіцянками. У 2002 році він, як останній командир УПА відмовився приймати від влади звання Героя України доти, поки влада не визнає вояків УПА.
Володимир В'ятрович, екс-директор архіву СБУ, голова Вченої ради у Центрі Досліджень Визвольного Руху, член Наглядової ради Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького".
3 
1
Коментарі
4