"Перебував у тюрмах КГБ у Києві та Москві в цілковитій ізоляції до зовнішнього світу", – так коротко в автобіографії написав у середині 1990х про своє кількарічне ув'язнення генералхорунжий Василь Кук. По смерті Романа Шухевича в березні 1950го він став головнокомандувачем Української повстанської армії. Працівники МДБ не могли його спіймати майже 10 років. Про свій арешт Кук теж зазначив скупо: "23 травня 1954 року підступом, у лісі на північ від села Кругів Підкам'янецького району, через провокаторів, під час переходу на Волинь я був захоплений спецвідділом КГБ у полон".
Він мав коло 40 псевдонімів, та найбільш відомі два: в УПА – "Леміш", серед оперативників радянської держбезпеки – "Борсук". Його справа – чотири томи, 1028 сторінок, досі зберігається у Галузевому архіві СБУ. "Характерною рисою "Леміша" була та, що він ніколи нікому про себе не говорив, – розповідала про Кука його дружина Уляна на допитах у КДБ в липні 1954го. – Навіть я, як дружина, не знаю його дитинства, ані юнацьких років. Конспіратор "Леміш" був великий. Я, як дружина, ніколи не знала, який пост він має в організації, не кажучи про інше".
За порушення конспірації він не попускав і Романові Шухевичу. Узимку 1945 року, наприклад, відмовився від особистої зустрічі з його зв'язковою Галиною Дідик, а відправив до неї свого зв'язкового. Ще й передав ним командирові листа з докором, що той порушує правила користування лініями зв'язку. Кук не раз дорікав Шухевичеві й за його поїздки в 1948 – 1949 роках до Одеси на лікування. Уважав, що таким чином сам іде в руки до чекістів, бо в той час спецслужби зібрали вже достатньо матеріалу про нього, у тому числі й знімки. Тож Шухевича міг хтось випадково впізнати. Цим самим він ставив під загрозу не тільки своє життя, але й подальшу боротьбу УПА.
"Часто носить простий селянський одяг, так само вдягаються його бойовики, – ідеться в чекістському орієнтуванні на Василя Кука від 2 вересня 1949 року, поширеному серед оперативників. Склали цей опис за свідченнями полонених повстанців. – При спілкуванні з населенням і підпільниками "Леміш" та його бойовики поводяться строго конспіративно, кличок і імен один одного не називають, своє минуле конспірують, звідкіля прийшли і куди будуть прямувати – ретельно приховують. Говорить спокійно, упевненим голосом, не вимовляє літеру "л". Також страждає на хворобу шлунка, тому постійно носить при собі фляжку з настоянкою полину, а на нарадах керівного складу особистий кухар готує для нього дієтичну кашу".
На основі цих орієнтувань провели декілька спецоперацій із затримання Василя Кука. Усі – невдалі. "Барсук" имеет большой опыт подпольной, конспиративной деятельности против существующего социалистического строя, базируясь на преданные контрреволюционные националистические кадры, – після однієї з них виправдовувалися чекісти перед керівництвом. – Он, неоднократно находясь в критическом положении, применял методы ухищрения, уходил изпод удара органов и войск МГБ. В 1946 году "Барсук", оказавшись блокированным нашими войсками в одном из населенных пунктов, с целью ослабить бдительность поисковых групп, дал приказ выйти с повинной в этом населенном пункте 30 бандитам с оружием. В момент сдачи бандитов нашими войсками поиск в населенном пункте был временно прекращен, "Барсук", воспользовавшись этим, скрылся из района операции. В 1947 году "Барсук" во время проведения операции в течение нескольких часов находился под водой в пруду, дыша посредством тростниковой трубки".
Захопити не вдавалося – вирішили отруїти. Навесні 1951 року полковник Петро Федун, псевдо "Полтава", через кур'єрів передав Кукові листа, запакованого в тюбик зубної пасти. Його, разом із паролями про дату й місце зустрічі, перехопили співробітники МДБ. Листа замінили, а тюбик начинили отруйним гірчичним газом. Зустріч між кур'єром Кука й агентом МДБ відбулася у Львові на вул. Академічній 16 квітня 1951го. Обмінялися листами. Кук отримав смертоносне послання у криївці. Коли взялися відкривати тюбик, то йому сильно почали пекти очі. Зорієнтувавшись у чому річ, швидко вискочив із криївки. Урятувався, та відтоді гірше бачив.
На серпень 1951 року в пошуку "Борсука" радянські спецоргани задіяли 42 оперативників, 22 офіцерів і 374 сол датів внутрішніх військ. Безпосереднім розшуком Кука займався 1й відділ 4го управління МДБ УРСР на чолі з Петром Свердловим і його заступником Григорієм Клименком. Урештірешт вирахували, що він переховується на стику Львівської, Тернопільської та Станіславської – нинішня ІваноФранківщина – областей. "Місце дислокації було обране не випадково, – пише історик Володимир В'ятрович. – Поперше, через сприятливі природні умови (ліси), подруге, швидкий і постійний перехід між областями створював додаткові труднощі для чекістів, забюрократизовані структури яких діяли в межах конкретних територіальних одиниць".
В Іваницькому лісі на Львівщині провідали про криївку, де в 1947 – 1952 роках епізодично перебував Василь Кук. Отримали інформацію, що може прийти сюди знову. "Леміш", як і більшість повстанських командирів, не сидів в одній криївці, а час від часу змінював їх. Мав декілька в різних районах, і про кожну знали дуже обмежене коло людей. У курсі такої тактики повстанців були і в МДБ. Тож в одній із імовірних криївок Кука зробили засідку.
Операцію мав виконати перевербований зв'язковий Кука "Юрко" з агентурнобойовою групою у складі спецагентів "Карпа" і "Богуна". Їх скерували очікувати його приходу в бункері. Щоби "Леміш" нічого не запідозрив, криївку розмінували, сирість висушили, побілили всередині, надаючи їй обжитого вигляду. Адже нежила схованка зазвичай одразу викликала підозру у підпільників. За місяць до зустрічі зі зв'язковим туди поселили агентурну групу.
Надвечір 23 травня 1954 року до цієї криївки з Рогатинського району прийшов Василь Кук з дружиною Уляною та двома охоронцями. Серед агентів, що їх зустріли, командир одного знав особисто, тому нічого не запідозрив. Уже згодом Кук розповідав, що його дещо насторожило тремтіння рук бойовика і те, що інший хлопець, який їх зустрів, зайшов до криївки, не знявши чобіт. Також здивувало, що в бункері було досить доброї їжі та радянських книжок.
Як тільки Кук із дружиною заснули, завербовані бойовики їх обеззброїли та зв'язали.
– Скільки вам заплатили? – запитав Кук.
Заспокоївся, почав пропонувати агентам 20 тис. крб і золото – щоб розв'язали їх і відпустили. Агенти викликали оперативну групу. Прибув і старший групи майор Григорій Клименко.
– Ну, ось нарешті ми й зустрілися, Василю Степановичу! – привітався з Куком.
– Довго ж вам довелося за мною ганятися, – відповів той.
Полонених обшукали й дозволили привести себе в порядок. Уляна попросила в агентів светр, бо змерзла. Відчувши настороженість, зрозуміла в чому річ:
– Якщо ви боїтеся, що прийму отруту, то вона в піджаку.
Василя Кука та його дружину відвезли машиною до Львова, звідти літаком доставили до Києва.
Полонення головнокомандувача УПА тримали в суворій таємниці. З тодішнього українського керівництва про це знали лише троє: секретар ЦК Компартії України, секретар ЦК КПУ з пропаганди та генеральний прокурор УРСР. У в'язниці КДБ на вул. Короленка, 33, неподалік собору Святої Софії в Києві Кук за документами проходив під кодом "в'язень 300", його дружина – "88". "Розстріляти його було надто простим і оперативно невиправданим рішенням, – пише в спогадах "Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине" колишній працівник КДБ Григорій Санніков. – Такого рівня лідера ОУН, який потрапив до рук чекістів живим, у держбезпеки ще не було. А раптом "Леміш", переконавшись у безвиході свого становища, дасть згоду і допоможе в широкому пропагандистському плані? Ефект був би грандіозний: сам "Леміш" закликає до співпраці з радянською владою непокірних українців. Закордонні центри ОУН одразу практично припинили би своє існування… Мертвий він перетвориться на мученика віри та ідеї".
8 грудня 1954 року тодішній голова КДБ СРСР Іван Сєров поставив підпис під документом, що мав назву "Міркування щодо використання арештованого Кука Василя в інтересах Радянської держави". Головнокомандувача УПА передбачали використати з "метою моральнополітичного розгрому націоналістичних центрів за кордоном і розкладання оунівських елементів усередині країни, щоб компрометувати керівників закордонних центрів ОУН та їхні зв'язки з іноземними розвідками, загострити ворожнечу між ними, та для демонстрації повної ліквідації підпілля". Планувалося також за допомогою Кука налагодити контакти із Закордонним проводом Української головної визвольної ради, щоб впроваджувати туди свою агентуру та перехоплювати канали зв'язку з підпіллям, що ще діяло в Україні.
Його гра з КДБ тривала декілька років. Кук домігся звільнення зпід арешту для себе й родини. Ціна: 19 вересня 1960 року він прочитав по радіо відкритого листа до керівників ОУН та "до всіх українців, що живуть за кордоном". Закінчувався він так: "Друзі! Не зв'язуйтесь ні з якою діяльністю проти нашого народу, не дозволяйте себе далі обманювати і використовувати в чужих для вас самих і вашого народу інтересах. Всю свою діяльність на еміграції спрямовуйте на те, щоб не закривати собі шлях на батьківщину! Зі щирим привітом і повагою – Bасиль Кук". Звернення опублікували в газеті "Вісті з України", яку видавали в Києві для української діаспори.
Про залучення Кука до оперативних ігор із закордонними центрами ОУН, що їх вели радянські спецслужби, голова КДБ УРСР Віталій Федорчук писав у доповідній Володимиру Щербицькому в листопаді 1974го: "Хоча він і дав згоду на участь у них, але під усякими приводами одразу ж став уникати виконання своїх обіцянок". Тому "проведення оперативних ігор із використанням Кука незабаром було припинене". Нарікав також, що Кук "від виконання завдань КГБ ухилявся, ніяких матеріалів, що заслуговували на оперативну увагу, не надавав… В останні роки зв'язок із Куком як агентом припинено, але з оперативних міркувань йому про це не повідомлялося".
Якось, уже після проголошення незалежності України, Василя Кука запитали про те його звернення.
– Навіть 1954 року ми могли б, у разі бажання, поповнити наші сили молоддю, відданою нам, – сказав тоді. – Проте на той час ми намагалися уже не залучати їх у підпілля, наражаючи на загрозу смерті, страти, а залишали молодь на легальному становищі, щоб вони працювали на майбутнє України. Цей лист був моїм зверненням до тих керівних діячів ОУН за кордоном, які вже погано уявляли реальне становище в тогочасній Україні. Це нові непотрібні жертви, бо підпільна робота вже вичерпала себе. Продовжувати підпільну боротьбу в тих умовах було недоцільно. І я про це щиро говорив
"Стаючи його дружиною, я не знала ні його прізвища, ні імені"
"Леміша" я пізнала, як людину сильної волі, енергійну, витривалу і великої конспірації, також, як людину простого нраву, – свідчила про Василя Кука на допитах у липні 1954 року його дружина Уляна Крюченко, псевдо "Оксана". – Шумного товариства не любить, воно його обтяжує. Але дружню розмову з окремими людьми любив провадити. Шику не любить, але акуратність його питома риса. З грошима був завжди ощадний і вчив ощадності підлеглих. До своїх підлеглих ставився з високою вимогливістю, але по-товариському. Любив правдомовність. Якщо заважить, що хтось йому збреше, він ніколи більше до нього не має повного довір'я і відчуває нехіть".
Вони познайомилися на початку радянсько-німецької війни на Дніпропетровщині: Василь сюди прибув із похідними групами ОУН, а Уляна з цих країв родом. Стосунки ж у них зав'язалися, коли перетнулися вдруге, – 1944 року на Волині. Уляна там опинилася, коли перед наступом радянських військ мусила покинути Дніпропетровськ. Обвінчалися. "Стаючи його дружиною, я не знала ні його прізвища, ні ім'я", – свідчила Уляна Крюченко. Після одруження Кук домігся, щоб вона вийшла з підпілля й осіла на легальному становищі.
1946 року Уляна народила сина, назвали Юрком. 3 липня 1949-го на хуторі біля села Тростянець Золочівського району Львівської області "емгебісти" затримали Уляну. Вимагали, щоб вмовила чоловіка співпрацювати, взамін обіцяли помилування. У селянській хаті, де жила, влаштували засідку. 4 серпня Уляна зуміла втекти й добратися до чоловіка. З помсти за це чекісти відібрали сина, якого виховували дідусь і бабуся, й помістили до дитячого будинку в Маріуполі на Донеччині як Юрія Чоботаря, уродженця міста Сталіно – нинішнього Донецька. З батьками зустрівся 14-річним. Закінчив факультет кібернетики Київського університету, 1974-го – аспірантуру. Та захистити дисертацію до 1990-го не давали. Урешті-решт здобув ступінь кандидата фізико-математичних наук. До 2010 року працював в Інституті кібернетики НАН України. Нині на пенсії.
Уляна Кук була друкаркою. Померла 1972 року від раку.
На похорон прийшли понад 100 тисяч людей
1913, 11 січня – Василь Кук народився в селі Красне, нині Буський район Львівської області, у багатодітній селянській родині. Серед восьми дітей – двоє доньок і шестеро синів – Василь був другим. У 1923 –1932 роках навчається в класичній гімназії товариства "Рідна школа" в Золочеві – нині райцентр на Львівщині. З 1927 року належав до "Пласту", 1929-го став членом Юнацтва ОУН. Після закінчення гімназії навчався на юридичному відділенні Люблінського католицького університету. Не завершив його. Перевозив нелегальну літературу, зброю. Неодноразово його арештовує польська поліція. "1933-го мене вже другий раз ув'язнено на півроку в Золочівську тюрму за поширення летючок ОУН, – пише в автобіографії. – У вересні звільнили, а в жовтні того ж року поляки знову мене арештували й у 1934-му разом із братом Ілярієм засудили за саботажні протипольські акції на два роки тюрми".
1941, весна – організовує й очолює Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу в східні області України. У червні стає головою Львівської провідної похідної групи, яка 30 червня започатковує Народні збори у Львові – на них було проголошено Акт відновлення Української держави. 31 серпня у Василькові під Києвом арештований німецькою поліцією. При транспортуванні до Львова в Луцьку утікає з-під варти. Навесні 1942–го очолює Провід ОУН на південно–східних українських землях. Із 1947–го – заступник Романа Шухевича на всіх його посадах. 26 серпня 1949 року Кук відзначений найвищою нагородою УПА – Золотим хрестом заслуги. Наказ підписав головнокомандувач Роман Шухевич. За всю історію УПА цю нагороду отримав 31 повстанець.
1950, 8 липня – часопис "Бюро інформації Української головної визвольної ради" повідомляє, що Василь Кук заступив убитого чотири місяці перед тим Романа Шухевича і став головнокомандувачем УПА. 14 жовтня 1952-го постановою УГВР присвоєно військове звання генерал-хорунжий. До арешту в травні 1954 року Кук керує українським повстанським рухом.
1960, 14 липня – указом президії Верховної Ради СРСР разом із дружиною звільнений з в'язниці. Подружжю надали двокімнатну квартиру на Дарниці в Києві. Видали 1000 крб для обзаведення господарством, а також виділили охорону "в цілях недопущення можливості проведення зі сторони націоналістичних елементів провокаційних дій". Перебувають під наглядом КДБ. Із 1961-го Василь Кук працює старшим науковим співробітником у відділах каталогізації та давніх актів Центрального історичного архіву Києва. У роботі, окрім старослов'янської, користується латиною, англійською, давньогрецькою, польською й німецькою мовами, які знав досконально. 1964 року закінчує заочно історико–філософський факультет Київського університету ім. Шевченка. Складає кандидатські іспити, готує дисертацію, але, за вказівкою ЦК КПУ, до захисту Кука не допустили.
1969–1972 – старший науковий співробітник відділу історіографії та джерелознавства Інституту історії АН УРСР. Готує ряд статей до "Української радянської енциклопедії". Отримує пропозицію написати історію ОУН у потрібному для радянської влади руслі. Відмовляється, через що 17 жовтня 1972 року звільнений з роботи з забороною надалі працювати в школах і наукових установах. Наприкінці 1972–го влаштовується рядовим працівником у відділ постачання "Укрпобутреклами", звідки виходить на пенсію 8 травня 1986 року.
2007, 9 вересня – о восьмій ранку Василь Кук помер. Похований у рідному селі – як заповів. Церемонія прощання відбулася в соборі Святого Юра у Львові. Проститися із "Лемішем" прийшли понад 100 тис. людей.
"Одразу після звільнення Кук відмовився від написання якихось статей проти українських націоналістів і при цьому став вимагати, щоб органи КГБ звільнили з місць ув'язнення низку учасників бандоунівського підпілля, повернули зі спецпоселень усіх його родичів та ін. Ці прохання Кука були виконані. Все це не справило належного впливу на Кука, співпрацювати з органами КГБ він не став. Будучи націоналістомфанатиком і твердо залишаючись на попередніх ворожих позиціях, він зрадив попередні обіцянки. Ніяких статей та інших матеріалів проти українських націоналістів отримати від нього протягом більш як 10 років так і не вдалося.
У процесі спостереження за Куком зафіксовано низку фактів, які дають підстави вважати, що він міг використати визволення від кримінальної відповідальності й наступне перебування на волі для продовження антирадянської діяльності та вчинення інших злочинів".
З доповідної записки голови КДБ УРСР Віталія Федорчука першому секретареві ЦК Компартії України Володимиру Щербицькому, листопад 1974 року. Тоді "органи" зафіксували, що Василь Кук контактує з дисидентами. "Документ мав чітку мету – добитися скасування помилування Кука та притягнути його до кримінальної відповідальності, – пише історик Володимир В'ятрович. – Але цього не сталося, адже тоді відповідати довелося б не лише старому підпільнику, а й десяткам чи навіть сотням чекістів, які бралися за його "перевиховання" та "оперативне використання"
2 
1
Коментарі
67