— Марина живе, Прусайлиха, Баландюк, Хаврониха, як же її фамілія, теж живе, — 75-річний Володимир Галинський на пальцях перелічує жителів села Руда Золочівського району. — Усього 13 душ виходить. Усі старі, як я. А скільки хат пустує! Там, де Гриник жив, — порожня, Пришляк — пуста.

Руда — одне з вимираючих сіл області. Під час перепису населення 2001-го тут жили 38 осіб. Позаторік — 22. Село — це кілька десятків хат, розкиданих навколо залізничного шляху на Тернопіль. Вулиць немає, усе навколо заросло травою і кущами. Аби потрапити сюди, потрібно 25 хв. іти ґрунтовою дорогою від траси.

Із Володимиром Петровичем спілкуємося на його подвір'ї. Навколо поштукатуреного сірого будинку насаджені яблуні. У коморі складені кілька мішків картоплі. Біля паркана стоїть старий зелений "москвич". До нього ланцюгом прив'язаний білий собака.

— Батько працював на залізниці, розбудувалися тут після війни, — чоловік перекрикує гавкіт. — До школи ходив у сусідній Метенів. Туди з усіх сусідніх сіл хлопці ходили. Навіть із Броніславівки учні були, тепер того села взагалі нема. Літом я тут, на зиму перебираюся в Золочів. Живу з того, що посіяв. Якщо треба щось купити нагально, електричка до Золочева чотири рази на день їздить. Сів, 15 хвилин — і вже в райцентрі. Хто в місті живе, так швидко в магазин не сходить.

Через залізничну колію йдемо до помешкання Ольги Пришляк, 83 роки. Вона живе тут із 1930-х. Глиняна хата має багато тріщин. Біля дверей стоять два відра з яблуками. За парканом ростуть квіти.

— Раніше тут жив пан і мав двох синів — Броніслава та Казимира, — розповідає. — Вони й заснували два села — Броніславівку та Казимирівку, які швидко розросталися. Між ними з'явилася наша Руда. Великі були села, гарні. Тепер хата від хати далеко. А я ж слаба, ноги болять. Увечері хочеться з кимось поговорити — то нема як. Сусіди повмирали, дітей не маю. Родичі кажуть, щоб перебиралася в Золочів. Я не слухаю. Тут моя мама померла, тато — і я хочу у своїй хаті. Уже і гроші зложила, передала племінниці. Як помру, щоб хоч поховали по-людськи. Купила телефон мобільний, щоб як погано буде, могла "скору" викликати.

На кухні голосно говорить радіо.

— Я всі новини знаю. Зараз пішло — їдно так робить, друге інакше. Довели людей, гірше совітів. По війні хто мав по 40 моргів поля — у Сибір висилали. Уже тоді багато хат спорожніло. Але хто лишився — тут господарку розводив, весілля справляв. Діти гусей по полях пасли. Бігали, галділи. Весело було. А тепер тиша. Та власть до того доводить, що люди або втікають до міст, або мруть як мухи.

54-річний Михайло Яцюнда з дружиною Євгенією збирають картоплю на городі. Живуть у Тернополі, а в Руді обробляють город. Приїжджають кілька разів на рік.

— Іноді й по тижню тут затримуємося, — говорить Євген Михайлович. — Це хата моїх батьків. Вирощуємо картоплю, квасолю, кабачки, бурячок. Але жити тут ні ми, ні наші діти не хочуть. Перспективи ніякої. Навіть газу немає.

— Я квіти висадила. Гладіолуси, жоржини, айстри. Мало хто бачить, але самим приємно, — сміється його дружина.

×