— Ні світ ні зоря до нашого нового будинку зайшли два солдати зі зброєю, — згадує 18 травня 1944-го Саре Абласанова, 86 років. — Сказали, що нас виселяють. Ми встигли прихопити з собою одяг, деякі продукти. Думали, що це непорозуміння. До вечора все з'ясують — і ми повернемося додому. Залишили корову, яка 18 днів тому отелилася, овець, курей, індиків, щойно посаджений город. Людей із двох сусідніх колгоспів зібрали у вантажівки. Собака Аламан декілька кілометрів біг за нами.
Жінка родом із села Анджименді Ленінського району. Її та родину — батьків Бадина й Киадир-Заде Абласанових, сестер Гульсум, Мензор, Менлі-Айше — депортували в Андижанську область, Узбекистан.
— Сказали, що нас вважають зрадниками батьківщини. Мовляв, допомагали фашистським окупантам. Це звучало безглуздо. Усі чоловіки з нашого села пішли на фронт боронити батьківщину. Мій тато був головою колгоспу. Як тільки почалася війна, добровольцем записався в Червону армію.
На залізниці нас повантажили у вагони поїзда для худоби. Розділили його дошкою на два поверхи. Ми опинилися на верхньому. В Узбекистан їхали три тижні. Годували раз на день. У вагонах бракувало повітря. Померлих загортали у тканину, залишали на зупинках. В однієї жінки почалися пологи. Їй навіть води не дали. Вона з дитинкою не вижили.
Коли приїхали, нас поставили у шеренгу і по черзі водили до лазні — виводили воші. На великих возах розподіляли по відділеннях. Мене з мамою та двома сестрами вночі доправили до четвертого відділення радгоспу "Савай". Наступного дня вже збирали бавовну. Поселили в малесеньку кімнатку ще з однією сім'єю. Вісім людей — спали по черзі. За роботу видавали пайок. Але він мало рятував від голодної смерті.
Мама продала усе, що взяла з собою. Залишила тільки батькові сорочки, які сама вишивала. Вода в ариках була брудною. Ми поливали нею бавовну і так пили. Почалася малярія, багато людей загинули.
1954 року я вийшла заміж за односельця Зекі Аблязова. Народила четверо дітей — доньок Феруз, Феріде, Наїль та сина Дилявера. Тато на шлюб одразу благословив. Тоді було важливо, аби кримські татари одружувалися з земляками. Про багато шлюбів домовлялися батьки. Не можна було допускати чужинців у свої родини. Це могло призвести до зникнення нації.
1990 року ми повернулися до Криму. Оселилися в селі Глазівка під Керчю. Одразу поїхали в рідне село, шукали батьківський будинок. На місці Аджименді — пустир. Там, де стояла наша хата, серед високого бур'яну я знайшла один жовтий тюльпан. Зірвала його, засушила. Це все, що залишилося від моєї батьківщини.
8 
35413
Коментарі