"Організувати Державний український хор в кількості 134 чоловіки: 84 — співаки, 34 — артисти оркестру народних інструментів, 16 — артисти балету. Поставити перед ними завдання: сприяти розвитку українського народного хорового і музично-хореографічного мистецтва та його пропаганди серед трудящих мас", — така постанова Ради народних комісарів Української РСР вийшла 11 вересня 1943 року.
Художнім керівником і головним диригентом призначили наукового співробітника Інституту фольклору республіканської Академії наук Григорія Верьовку. У Другій світовій війні саме стався переломний момент: радянські війська почали відтісняти нацистів на захід. Колектив мав рухатися слідом за лінією фронту — піднімати бойовий дух "визволених" українців. Перших вокалістів Верьовка вишукує в Харкові й околицях. Буває, просто на вулиці підходить до юнака чи дівчини.
— Ану, прочитай вірша! — просить. — Послухаймо, як ти читаєш! А може, ти вмієш танцювати? То станцюй!
Перший склад — шість співаків і 16 кобзарів із Миргорода. Коли армія доходить до Полтави, додають до хору тамтешніх бандуристів. 6 листопада війська займають Київ. Того ж дня артисти Верьовки дають перший концерт — для будівельників. Присутні 300 глядачів. Народних костюмів не вистачає. Тому білі сорочки розмальовують рослинними барвниками — чорницею, малиною. Замість намиста — новорічні іграшки. Бракує й сценічного взуття. Устигають закупити тільки черевики для чоловіків. Тому їх ставлять у перший ряд. Жінок у старих чоботях — позаду, на лави.
У газетах друкують оголошення про набір співаків. Деяких розшукують поштою: так з'являються цимбаліст і сопілкар. Виступають у театрах, клубах, військових частинах, шпиталях. Незабаром без хору не обходиться жодне свято у столиці республіки.
1948-го Верьовка запрошує виспупати разом із хором студента консерваторії Дмитра Гнатюка — зараз йому 90 років. Той довго відмовляється — викладачі рекомендують талановитому хлопцеві сольну кар'єру.
— Куди мені на сцену? Штани такі обірвані, що латку ніде ставити. Стипендія нещасна — нових не куплю, — каже.
— Не переживай! — відказує Верьовка. — Ти, головне, коли виходиш, усміхайся. Проспіваєш — і задком-задком за лаштунки.
За кілька днів після концерту дає Гнатюку гроші на новий одяг. Вистачає на костюм, сорочку, краватку й туфлі з комісійного магазину. А у грудні Верьовка бере студента з собою до Москви — на концерт з нагоди 70-річчя Йосипа Сталіна.
— У правій ложі сиділи Мао Цзедун і Сталін, — згадує Дмитро Михайлович. — Після концерту до Верьовки підійшов якийсь чиновник і спитав, хто може виконати для вождя кілька українських пісень. Григорій показав на мене. Вирішив заспівати "Дивлюсь я на небо". Мене привели в Кремль до Георгіївської зали і вчать: "П'ять кроків уперед, п'ять направо, там рояль, акомпаніатор — співайте". Я так дрейфив, що аж погано стало. Повна зала людей, світло вдарило в очі. І от заспівав. "Что еще споешь?" — спитав Сталін. Я видав: "Если на праздники с вами встречаются несколько старых друзей, припоминается все, что нам дорого. Песня звучит веселей. Тост наш за Родину, тост наш за Сталина, выпьем и снова нальем!". Уся зала підхопила. Сталін каже: "Садись, покушай". Я сідаю, дрижить рука, відкушую від крихітного пиріжечка, і мені застряє в горлі. До мене підійшли: "Если не хотите, можете идти". Дали дві сумки: одну — з випивкою, другу — із закускою. Там було й улюблене вино Сталіна — "Хванчкара". Ми з Верьовкою цілу ніч сиділи. Потім мені передали: якби не був студентом, отримав би звання народного.
— Щоразу програму візував цензор, — описує закордонні гастролі хору Анатолій Сафронов, 77 років. — Без його підпису нічого дозволити собі навіть художній керівник не мав права. Половина виступу — українські пісні. Пісня і танець або два танці російські — обов'язково. А ще — пісні народів країн, де виступали. Починали концерт піснею "Реве та стогне Дніпр широкий". Люди плакали. Істерики були прямо в залі. Вставали і слухали стоячи. Потім ліричні пісні, дівчата виконували жіночі. Реагували надзвичайно захоплено, не відпускали. Концерти тривали по три години — втричі довше за встановлений у світовій практиці регламент. Витримували. По двічі-тричі кожний номер виконували.
Нинішній керівник ансамблю 82-річний Анатолій Авдієвський згадує виступ у Брюсселі 1958-го. У місті саме відбувалася Всесвітня виставка. З'їхалися представники української діаспори з різних країн.
— Вони нарядили в національні костюми хлопчика з дівчинкою, — оповідає Анатолій Тимофійович. — Після концерту ті виносять на сцену величезний жовто-блакитний букет. Зал гримить: "Слава Україні!". Дітки стоять, чекають. Верьовка не знає, що робити. Вдає, що не помічає букета. А сам чекає відмашки представника ЦК. Бігає між хористами: "Що робити? Брати? Не брати?" І тут партійний бос говорить: "Беріть". Верьовка перепитує: "Точно?" — "Точно". Зітхнули з полегшенням.
Той концерт відвідав і лідер Організації українських націоналістів Степан Бандера.
— Я думав, що України вже нема. А Україна живе! — сказав.
Наступного року Бандеру вбив радянський агент у Мюнхені. Того ж дня ансамбль виступав у цьому місті. Зокрема виконали "Чуєш, брате мій" — пісню про українців, які померли на чужині. За це отримали догану від керівництва.
— На початку 1960-х уряд поставив вимогу — скоротити половину хору, — згадує Анатолій Авдієвський. — Верьовка розумів, що колектив потребує омолодження. Багато артистів були у віці, більшість мали сім'ї, дітей. Як тільки треба кудись їхати, половина відмовляється. Але натиснути керівник не міг. І звільняти не хотів. Говорив: "Я ставлюся до них, як до своїх дітей. Вони ж усі до мене прийшли молодими". Цілу ніч прослуховували працівників. Були і сльози, і розпач. Потім я ще займався працевлаштуванням звільнених. Вони ж, окрім як співати, нічого більше не вміли. Шукали роботу, де не потрібна спеціальна освіта — як-от продавці в кіосках преси. А за кілька років прийшла нова постанова: поновити склад за рахунок молодих кадрів. Дозволили навіть набрати більше людей, ніж було перед тим. Але Григорій Верьовка на той час уже пішов із життя.
137 платівок із записами Українського державного народного хору видали у 1943–1964 роках — за життя його першого керівника Григорія Верьовки. Найпопулярніші пісні: "Ой як стало зелено", "Ой чого ти, земле, молодіти стала", "І шумить, і гуде", "Клятва", "Дівчата з Донбасу". 1985-го платівки хору оголосили "золотими" — загальний тираж перевищив 8 млн примірників.
1895, 25 грудня — Григорій Верьовка народився у селі Березна — тепер селище Менського району Чернігівської області. Батько — селянин, служив регентом у церковному хорі. Самотужки навчився грати на скрипці — виміняв її на ковзани у шкільного товариша.
1906 — батьки віддали хлопця до архієрейського хору Троїцького монастиря в Чернігові. Там подружився з майбутнім поетом Павлом Тичиною. Через 10 років закінчив місцеву духовну семінарію.
1918–1921 — навчався в Київському музично-драматичному інституті ім. Лисенка по класу композиції і диригування. Писав ліричні романси на слова Тичини, інструментальні композиції для скрипки з фортепіано, симфонічного оркестру, хорові розробки народних пісень. Разом із поетом організував самодіяльний хор. На його базі запрацювала професійна музична школа.
1924 — одружився з диригентом Елеонорою Скрипчинською. Дітей не мали.
1943 — став художнім керівником і диригентом новоствореного Державного українського народного хору. Очолював його до смерті.
1964, 21 жовтня — помер у Києві. Похований на Байковому цвинтарі. Того ж року хору присвоїли його ім'я.
3 
35413
Коментарі