Україна не визнала знищення вірменів актом геноциду

24 квітня 1915-го в Стамбулі почалися масові арешти вірменської інтелігенції. Упродовж кількох наступних років в Османській імперії загинули близько мільйона вірменів. Турки називають це наслідками Першої світової війни, вірмени – актом геноциду їхнього народу

Історична Вірменія охоплювала значно більшу територію, ніж та, що є нині на політичній карті світу?

– Вірмени – давній народ. Їхній ентогенез розпочався в першій половині І тисячоліття до нашої ери. Жили на півночі Передньої Азії – між Чорним, Каспійським та Середземним морями. Територія розселення становила понад 300 тисяч квадратних кілометрів – приблизно як половина сучасної України. Вірменія першою прийняла християнство як державну релігію на початку IV століття. Теперішня Вірменія та невизнана Нагірно-­Карабаська Республіка – це трохи більше, ніж десята частина історичних вірменських земель. Більшість їх нині належить Туреччині.

 

Турки-сельджуки почали захоплювати вірменські землі в ХІ столітті, завершили цей процес османи через 400 років. Турецькі чоловіки традиційно займалися військовими або державними справами. Ремесла ж і торгівлю не вважали престижними, тому в цих галузях домінували вірмени. У другій половині ХІХ століття, з початком суспільної модернізації, їхній соціально-економічний вплив в Османській імперії значно зріс. Вірмени суттєво збагатилися, у них швидше відбувалося формування світської інтелігенції. Перед початком Першої світової війни вони становили 10 відсотків населення Османської імперії, але контролювали 2/3 імпорту, близько половини експорту і 80 відсотків роздрібної торгівлі всередині держави. Тому хотіли покращення своїх громадянських і особистих прав. Вірмени вимагали від влади допустити їх до вищих адміністративних посад.

Які передумови геноциду вірменів у Османській імперії 1915–1916 років?

– Наприкінці ХІХ століття вірменське питання "інтернаціоналізувалося". У Сан-Стефанському і Берлінському мирних договорах, укладених після російсько-турецької війни 1877–1878 років, були окремі статті, що стосувалися становища вірменського населення в Османській імперії. Її уряд зобов'язувався залучити їх до адміністративного апарату, не перешкоджати розвитку національної культури, зокрема дозволити вільний розвиток національного шкільництва. Це дало можливість владі нацьковувати на вірменів їхніх мусульманських сусідів – турків і курдів. "Ви живете гірше, але не вимагаєте для себе тих прав, які хочуть вірмени", – казала пропаганда. Тоді ж почалися перші кровопролитні конфлікти. Особливо кривавими були погроми 1894–1895 років.

Вірмени відповіли створенням загонів самооборони та збройними виступами. 26 серпня 1896-го 28 фідаїв – учасників збройної боротьби проти турецького панування – захопили Османський банк у Стамбулі, головну фінансову установу імперії. Нападники вимагали звільнити з тюрем своїх активістів і проголосити автономію східних провінцій. Директор банку, англієць за походженням, зумів умовити західні посольства натиснути на султанський уряд, аби той відмовився від штурму. Бойовиків випустили, й вони попливли до Франції. Але в Стамбулі після цього відбулися антивірменські погроми. Турки вважали, що їхній уряд надто м'який із терористами. Пізніше періодична повторюваність погромів зіграла фатальну роль. Бо коли почався геноцид, багато західних країн розцінили це як чергову ескалацію давнього конфлікту. Не було усвідомлення, що цього разу масштаб винищення значно більший.

Тобто вірмени застосовували терористичні методи боротьби?

– Першою до незаконного застосування сили вдалася турецька влада. 1891 року уряд створив парамілітарну організацію "Гамідіє" – від імені тодішнього османського правителя Адбул Гаміда ІІ. Членів цього формування вважали "людьми султана". До "Гамідіє" належали здебільшого курди, сусіди вірменів у східних провінціях імперії. Бійці "Гамідіє" мали підтримувати порядок на цих територіях. Своїми повноваженнями вони часто зловживали, накладали несправедливі побори, викрадали людей, траплялися вбивства.

Чи можна було владнати ці суперечності без застосування насильства?

– 26 січня 1914 року було підписано протокол про розширення прав та свобод вірменів у семи східних вілаєтах – адміністративних одиницях – Османської імперії. Вірмени мали отримати посади в поліції, жандармерії, судах, інших органах влади пропорційно до кількості їхнього населення в кожній із провінцій. За виконанням цього протоколу повинні були простежити два європейські комісари – голландець і норвежець. Якби цю реформу реалізували, у державі з'явилася б вірменська автономія. Це могло зняти напруження. Однак у Туреччині були сили, що категорично виступали проти такого плану. Провладна з 1908 року партія "Іттігад ве Теракі" ("Єднання і Прогрес". – "Країна") планувала політику асиміляції вірменів. Крім цього, імперія вже мала негативний досвід: 1878-го на Балканах отримали автономію болгари, і через 30 років проголосили незалежність.

Почалася Перша світова. Російська імперія, до якої належала меншість вірменських територій, і Османська, де жила значна більшість вірменів, опинилися у ворожих таборах.

– Підросійські вірмени не відчували релігійного й культурного тиску. Тому розглядали війну як шанс звільнити західну частину своїх історичних земель від османського панування. Допомагали росіянам – були провідниками, розвідниками, постачали харчі. У російській армії сформували кілька національних підрозділів, які користувалися вірменською мовою і символікою. Глава Вірменської апостольської церкви католікос Геворґ V звернувся до імператора Миколи ІІ з проханням про допомогу. Через це турки вважали вірменів зрадниками. Після поразки під Саракамишем (місто в північно-східній частині сучасної Туреччини, на землях історичної Вірменії. – "Країна") 1915 року їх почали видаляти з бойових частин османської армії й переводити до будівельних підрозділів.

І цього ж року починається геноцид. Чому османська влада береться так радикально "вирішувати" вірменське питання?

– 19 квітня 1915-го розпочалося повстання в місті Ван. Вірмени вигнали звідти турецьких чиновників, поліцію, встановили лінію оборони навколо. Місто було в облозі до середини травня, доки його не звільнили російські війська. Це стало формальним приводом до арештів вірменської інтелігенції у Стамбулі. Вони розпочалися 24 квітня. Цей день вірмени вважають датою початку геноциду проти їхнього народу.

 

Османська влада вирішила прибрати моральних авторитетів, які могли очолити опір, і депортувати їх углиб країни. 24 квітня у Стамбулі затримали 235 осіб. Згодом арешти продовжилися, загалом турки взяли під варту 2345 політиків, громадських діячів і митців. Вже дорогою до місця заслання в Анатолії конвоїри частину з них вбили. Світової слави композитор Соґомон Соґомонян не витримав знущань і збожеволів. Завдяки втручанню європейських політиків його відправили на лікування до Парижа, де він згодом помер.

Далі почали відселяти вірменів із прифронтових вілаєтів – нібито для захисту від наслідків війни. Згодом переселяли і з віддалених від місць бойових дій регіонів. Для конвоювання виділили 40 тисяч військових, жандармів і курдів з підрозділів "Гамідіє". Конвоїри часто грабували і вбивали переселенців, ґвалтували жінок. Поскаржитися було нікому.

Депортовані вірмени не мали змоги зібрати пожитки. А те, що взяли, несли в руках, бо їм заборонили використовувати в'ючну худобу. Маршрути пересування були віддалені від великих міст. Влада пояснювала, що основні дороги потрібні для військових. Тому людей вели гірськими стежками, непристосованими маршрутами по 500–700 кілометрів. Вони втомлювалися, залишали вздовж дороги свої речі. І масово гинули від хвороб, найчастіше – тифу, голоду й спраги. До кінцевих пунктів призначення часом добиралися 5–10 відсотків. Траплялися й випадки масових убивств. Їх вчиняли конвоїри, звинувативши депортованих у змові з метою повстання.

Скільки вірменів загинуло під час османського геноциду?

– Найбільшу цифру подає американець Джозеф Руммель – 2 мільйони 102 тисячі. Турецькі дослідники називають значно меншу кількість жертв. Наприклад, Юсуф Хараджоґлу говорить про 50 тисяч загиблих. Об'єктивна цифра – близько мільйона осіб. Маємо офіційну статистику: до переселення в Західній Вірменії жило 2 мільйони 26 тисяч вірменів, після – 592 тисячі. Частина переселенців, насамперед малі діти та жінки, розчинилися серед мусульманського населення. Багато хто втік з-під конвою й дістався до Росії.

Західний світ якось реагував на геноцид?

– 24 травня 1915 року країни Антанти – Велика Британія, Росія і Франція – ухвалили декларацію з осудом антивірменських погромів і вбивств. Реакція союзників Османської імперії – Німеччини та Австро-Угорщини – була млява. Докладні звіти про винищення вірменів писав італійський посол у Трапезунді Джакомо Ґоріні. Посол Німеччини у Стамбулі Пауль фон Меттерніх скерував до Берліна заклик вчинити на турків дипломатичний тиск. Але уряд на це не відреагував.

Американський посол Генрі Морґентау просив аудієнції в командувача турецької армії Енвер-паші та міністра внутрішніх справ Мехмеда Талаат-паші. Обидва були лідерами партії "Іттігад ве Теракі", ідеологами масового винищення вірменів. У цьому визнав їх винними організований під тиском західних держав у 1919–1920 роках воєнний трибунал у Стамбулі, що заочно засудив обох до смертної кари. Крім них, за цей же злочин до смерті заочно засудили головних виконавців геноциду: керівника військової контррозвідки Мехмета Назіма та командувача 4-ї турецької армії Ахмеда Джемаль-пашу.

Турецька сторона спробувала заспокоїти Морґентау. Запропонували деякі поступки щодо імміграції євреїв до Палестини, яка теж перебувала тоді під владою османів. Але поставили умову: дипломат більше не порушуватиме "вірменське питання". Посол США не пристав на це, тож Стамбул домігся його відкликання з посади.

Яких культурних втрат зазнали вірмени?

– Влада змінила всі географічні назви в регіонах, де знищили вірменську більшість. Спалили тисячі стародруків і рукописів та сотні церков і монастирів X–XVIІI століть. ­Землі заселили турки й курди, а також мусульманські біженці з колишньої Російської імперії.

Офіційний Стамбул досі заперечує, що дії уряду супроти вірменів 1915 року були геноцидом.

– У Туреччині акцентують, що це було переселення, легітим­ний акт самозахисту. Дії османського уряду ­виправдовують військовою необхідністю. Також наголошують на тому, що під час війни загинули або стали ­біженцями сотні тисяч турків, що не брали участі в бойових діях.

СРСР, до складу якого входили східновірменські землі – ­теперішні Республіка Вірменія й Нагірний Карабах, не хотів піднімати це питання. Бо виникли б паралелі з депортаціями під час і після Другої світової війни. Ініціативу перебрала вірменська діаспора в США і Західній Європі. ООН визнала "османську різанину вірменів" актом геноциду в серпні 1985 року. Представник Радянського Союзу тоді проголосував проти.

Велика хвиля визнання почалася в 1990-х, коли незалежна Вірменія стала суб'єктом міжнародного права. Однак Україна досі офіційно не визнала знищення вірменів актом геноциду. Головну роль тут зіграли дружні економічні відносини з Туреччиною та етнічно спорідненим із нею Азербайджаном. Хоч у Києві, Львові та Одесі встановили пам'ятні знаки на вшанування жертв.

Офіційне визнання геноциду вірменів 1915 року є однією з умов вступу Туреччини до Європейського Союзу.

×