70 РОКІВ ТОМУ ХОДИЛИ ЧУТКИ, ЩО ООН ПЕРЕСЕЛИТЬ БІЖЕНЦІВ З УКРАЇНИ НА БЕЗЛЮДНИЙ ОСТРІВ
"ГОЛОВНИЙ БУДИНОК НАШОГО ТАБОРУ, КОЛИШНЯ ВІЙСЬКОВА КАЗАРМА, СТРАШЕННО ПЕРЕПОВНЕНИЙ. Люди мешкають у темних підвалах, на бетонових долівках із малими дітьми, а, наприклад, капеля бандуристів уже півтора місяця мешкає на сцені і за сценою нашої "переходівки", тоді, коли на залі одночасно мешкають 130 чи більше людей з родинами, для яких також немає приміщення", – описує Василь Софронів-Левицький у книжці "Республіка за дротами" побут у таборі DP в німецькому Інґольштадті.
DP – скорочено від англійського displaced persons, "переміщені особи". Термін виник 1945 року, після закінчення Другої світової війни. На територіях Західної Німеччини та Австрії, що контролювали війська США, Великої Британії та Франції, опинилися кілька мільйонів вихідців зі Східної Європи – переважно військові й остарбайтери. Ними опікувалася Адміністрація ООН для допомоги та відбудови, а від 1947 року – Міжнародна організація втікачів. Почали виникати сотні таборів переселенців.
Одна з найчисельніших груп DP – українці. До війни територія України була поділена між СРСР, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. А тепер майже повністю опинилася у складі Радянського Союзу. Повертатися додому втікачі не бажали.
"Я ОДИН ІЗ ТИХ СОТЕНЬ ТИСЯЧ ЛЮДЕЙ-УКРАЇНЦІВ, ЩО НЕ ХОЧУТЬ ПОВЕРТАТИСЯ ДОДОМУ, ПІД БОЛЬШЕВИЗМ, ДИВУЮЧИ ТИМ ЦІЛИЙ СВІТ, – починає Іван Багряний свій памфлет "Чому я не хочу вертатись до СССР", виданий 1946-го окремою брошурою. – Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, урожений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, у вічній нужді, никаючи, як бездомний пес по Европі, утікаючи перед репатріяційними комісіями з СССР, що хочуть повернути мене на "родіну". Я не хочу повертатись на ту "родіну". Нас сотні тисяч тих, що не хочуть повертати. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту "родіну". Я беру це слово в лапки, як слово ненависне для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівняним цинізмом нав'язуване нам совєтською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину "совєтську родіну" і нав'язують її силою, цю страшну "тюрму народів", іменовану СССР. Вони її величають "родіна" і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас назад на ту "родіну". При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, у мене сивіє волосся, і я вожу з собою дозу ціаністого калію – як останній засіб самозахисту перед сталінським соціялізмом, перед тою "родіною".
Квітень 1946 року, до табору DP у Герстфельді заїжджають американські танки. У військових є список із 60 українців, яких вони повинні передати радянській стороні. Біженці опираються. Серед найактивніших – харків'янин Семен Підгайний. У 1930-х встиг відсидіти сім років на Соловках. А під час нацистської окупації очолював районну адміністрацію.
– Чи поборювали радянську владу? – запитує військовий із США.
– Поборював, поборюю і завжди поборювати буду, де тільки зможу! – відповідає той.
Десяток таборовиків, серед них і Підгайного, арештовують. Решта біженців оголошують голодування. Американці змушені відпустити затриманих.
"ТАБІР МУЖНЬО ВІДСТОЯВ ТОВАРИШІВ, І ВСЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ КІЛЬКОМА ПОБИТИМИ Й ОДНИМ САМОГУБСТВОМ. Кілька умовно хворих осталися живими свідками тих трагічних днів", – згадує керівник табору у Мангаймі Анатоль Курдидик про спробу повернути його жителів до СРСР.
Опір чинили не тільки українці. Софронів-Левицький описує, як американці та більшовики навідалися до табору в Бад-Тольці поблизу Дахау. Там жили переважно росіяни-"власівці", що під час війни воювали на боці нацистів. 10 осіб наклали на себе руки, ще 20 завдали собі важких поранень. Цілий блок таборовиків забарикадувався в бараку й підпалив його. Людей ледве врятували. 200 осіб усе-таки відіслали до СРСР.
"Перед нами дві дороги. Назад – це Сибір, вперед – Америка. А третьої нема", – пише Улас Самчук у книжці "Плянета Ді-Пі".
З часом практику примусового повернення припиняють. Натомість використовують інші методи. Скажімо, зменшують продуктові набори. А тим, хто погоджується виїхати на батьківщину, дають двомісячний харчовий пайок, цигарки, шоколад і найкращий одяг із того, що надсилають допомогові організації з-за океану.
"НА МІЖНАРОДНОМУ ФОРУМІ НАША СПРАВА СТАЄ ЩОРАЗ БІЛЬШЕ АКТУАЛЬНОЮ, БО ВРЕШТІ МУСЯТЬ ЩОСЬ ІЗ НАМИ ЗРОБИТИ, – нотує Василь Софронів-Левицький у щоденнику на початку 1946 року. – Вирішення цієї справи може бути різне, але можна мати надію, що Англія й Америка обстануть за нами, бо вони розуміють нашу ситуацію. Є думка, що ООН вирішать врешті віддати "втікачам" якийсь острів або малозаселену смугу якоїсь південної країни, щоб ми там самі довели її до порядку і влаштували собі життя".
Анатоль Курдидик описує: "Тільки що наші люди влізли з дітьми і клунками в тотально розгромлені Кайзер-Вільгельм казарми в Мангаймі, про яких ніхто з них ніколи не чув, як уже те саме: той не тільки завів город, а цей порося придбав, але й у розбитій залі вже співає хор, у цьому коридорі театрали розглядають якусь п'єсу, яку варт поставити, у ще іншому чоловіки й жінки вже знайшли менш-більш цілу кімнату, де буде церква. Та хіба повірите? На подвір'ї свист – і площею біжать-котяться вже пластові новаки і з вікна без рам, без шибок вихилився старший пан: "Спокійніше, діти, бо не можу вести лекцію!"
До прикладу, статистика з українського табору "Соммер-Казерне" в Ауґсбурзі, в якому перебували 2643 українці: 1947-го тут діяв дитячий садок, народна школа, три фахові школи, чотири фахові курси, театр, два хори, оркестр, балет народних танців, дві бібліотеки, архів-музей, філія Українського вільного університету, Інститут живих мов, кооператив, шість крамниць, 14 майстерень, дві парохії, три церковні братства, 14 громадських організацій. Протягом року дано 291 драматичну виставу, поставлено 72 концерти, прочитано 120 лекцій, проведено шість мистецьких виставок.
ПЕРШОЮ ВІДКРИЛА СВОЇ КОРДОНИ ДЛЯ БІЖЕНЦІВ БЕЛЬГІЯ, ЯКА ПОТРЕБУВАЛА ШАХТАРІВ. До кінця 1940-х більшість українців полишили табори DP. Переїхали переважно до США, Канади й Австралії. Василь Софронів-Левицький опинився на борту корабля General Sturgis, що прямував до Канади. Серед 881 пасажира судна були 203 українці.
"Наш корабель проїздив попри поміст, де причалюють кораблі, і затримався там на півгодини, – згадує письменник. – Спершу бігали помостом попри корабель діти, і деякі пасажири зачали кидати їм цукерки. Потім почали підходити й старші: робітники в робітничих одягах, жінки з дітьми. Їм також кидали з корабля цукерки, папіроси, рештки своїх німецьких дрібних грошей. Вони ходили гуртами попід корабель, витягували вгору руки і ловили те, що падало. Так, як білі ведмеді у звіринці. Коли нераз падало більше папіросок або цукерків, вони гурмою бігли, кидались на поміст і збирали. Був там між ними і старий німець без руки. Жиди із сатисфакцією кидали свої окрушини і насолоджувалися своєю шляхетністю. Перед нашим кораблем стояла теперішня Німеччина: голодна, принижена. Жиди кидали їй милостиню".
Українці виграли футбольний турнір серед вигнанців
"На головній стіні – прапори. Перед прапорами щогли для прапорів переможців і підвищення. На протилежній стіні великий золотий тризуб і українські прапори в гірляндах зелені. Вежа судді, оркестра, таблиці на висліди – усе на місці. Із гардероба виходять дружини й уставляються чолом до головної суперниці. Магістр Рак взиває учасників змагатися в дусі великої олімпійської ідеї Барона де Кубертена. Тишу переривають звуки польського національного гімну, далі латиського, і нарешті: "Ще не вмерла Україна". Марширує наша дружина в білих строях із тризубами на грудях", – так описує журналіст Олег Лисяк відкриття "Олімпіади поневолених народів" 26 червня 1948-го.
Того року відбулися Олімпійські ігри в Лондоні. Серед біженців, що перебували в таборах переміщених осіб у Німеччині та Австрії, було багато колишніх спортсменів. Виступати за свої держави на міжнародних змаганнях вони не мали змоги. Тому організували власні змагання. До участі зголосилися представники України, Литви, Естонії, Латвії, Польщі, Югославії, Угорщини та Чехословаччини. Вихідці з Росії відмовилися.
Турнір відкрили змагання з волейболу серед чоловіків – українці переграли поляків і латвійців. Далі здобули "срібло" з настільного тенісу. У легкоатлетичних дисциплінах представники України перемогли в естафеті 4х100 м. Провальними видалися змагання з боксу. На них прибуло тільки 15 спортсменів. У трьох вагових категоріях українці здобули золоті медалі без боїв – не було конкурентів.
Програму завершила футбольна першість. Збірна України вийшла до фінального турніру, де її суперниками стали команди Польщі та Литви. Українці перемогли обох з однаковим рахунком – 5:1. Тренером команди був 39-річний Володимир Кобзяр, який до війни виступав за львівську "Україну" та ужгородську "Русь".
200 000 БІЖЕНЦІВ-УКРАЇНЦІВ ПЕРЕБУВАЛИ У 125 ТАБОРАХ DP У 1945–1951 РОКАХ. БІЛЬШЕ БУЛО ТІЛЬКИ ВТІКАЧІВ ІЗ ПОЛЬЩІ – МАЙЖЕ ПІВМІЛЬЙОНА. ПРИБЛИЗНО СТІЛЬКИ Ж – ЄВРЕЇВ.
НАЙБІЛЬШІ УКРАЇНСЬКІ ТАБОРИ МІСТИЛИСЯ В АМЕРИКАНСЬКІЙ ЗОНІ НІМЕЧЧИНИ – У МЮНХЕНІ, АУГСБУРЗІ, МІТТЕНВАЛЬДІ, РЕҐЕНСБУРЗІ, АШАФФЕНБУРЗІ, БЕРХТЕСГАДЕНІ, БАЙРОЙТІ, У БРИТАНСЬКІЙ ЗОНІ – В ГАННОВЕРІ І ГАЙДЕНАУ, У ФРАНЦУЗЬКІЙ ЗОНІ – У ШТУТТҐАРТІ, В АВСТРІЇ – У ЗАЛЬЦБУРЗІ
718 КНИЖОК УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ ВИДАНО У ТАБОРАХ DP ПРОТЯГОМ 1945–1951 РОКІВ. ЗАГАЛЬНИЙ НАКЛАД – 1,8 МЛН ПРИМІРНИКІВ. ЗА КІЛЬКІСТЮ КНИЖОК УКРАЇНЦІ ПОСІДАЛИ ЧЕТВЕРТЕ МІСЦЕ СЕРЕД БІЖЕНЦІВ – ПІСЛЯ ПОЛЯКІВ, ЛИТОВЦІВ І ЛАТВІЙЦІВ. ЗА НАКЛАДОМ – ДРУГЕ, ПІСЛЯ ПОЛЯКІВ. ТАКОЖ ВИХОДИЛИ 280 ГАЗЕТ І ЖУРНАЛІВ – НАЙБІЛЬШЕ СЕРЕД НАЦІЙ-ВИГНАНЦІВ
3 
35413
Коментарі