"Хоч воно і гріх приєднуватись до злодіїв та вбивць, але сьогодні буде краще йти до них"

Сотник Армії УНР Василь Оксюк пережив масовий розстріл в'язнів у луцькій тюрмі

Вересень 1939 року. Починається Друга світова війна. Польське військо відступає з території Волині – сюди наближаються солдати Червоної армії. Жовніри обходять села і шукають там комуністів. Найактивніших забирають з собою і розстрілюють.

У селі Черемшанка – тепер Старовижівський район Волинської області – спалюють 11 хат. Багато селян втікають геть. Вояки навідуються до Василя Оксюка. Він – у переліку місцевих активістів. Знаходять його у сінях – меле жито в жорнах.

– Чого не втікаєте? – питають.

– Нема чого. Діти малі, їсти хочуть. Треба змолоти на хліб.

Господаря лишають у спокої. Поляки не знають, що перед ними був колишній сотник Армії Української Народної Республіки. У мирний час він організував у сусідньому селі Седлище "Просвіту", керував читальнею і драматичним гуртком. Із владою постійно мав проблеми. Якось поліцаї підкинули "петлюрівцеві" заіржавілий пістолет. Той обурився й дістав зі схованки змащений "Браунінг". Мовляв, навіщо мені ваш непотріб, якщо маю справжню зброю.

Щойно почалася війна, односельчани запропонували Оксюкові очолити загін червоних партизанів – щоб швидше вибити звідси поляків. Відмовився.

– Я чотири роки воював за вільну Україну з військом, – пояснив. – А ви хочете з такими силами супроти регулярної армії виступити? Тільки біду накличете. Вільна Україна буде. Але ще не скоро.

Більшовики окуповують край. Василь Оксюк їде до Ковеля, аби на власні очі побачити "армію-визволительку". Вулицями вештаються погано одягнені й голодні червоноармійці. На стіні одного з шинків вивішують плакат: запряжений у ярмо український селянин тягне плуга. Під ним гасло: "Освободим украинского брата от польского ярма!".

Пиячать кавалеристи. Один іде до шинквасу, вимагає дві пляшки горілки й кілька кілець ковбаси. Оскільки руки вже зайняті пляшками, наказує почепити ковбаси йому на шию. Далі, похитуючись, повертається до столу.

 

– Ану, избавь меня от этого буржуазного польского хомута, – просить товариша.

– Выходи, брат, из панского ярма, – той перерізає ковбасні кільця шаблею.

– Це не військо, – говорить Оксюк синові Миколі після повернення додому. – Солдати босі й голодні, а командири їхні п'яні. Це навіть не колишня російська армія. Про офіцерів годі й казати – це не царські офіцери. Як вони думають воювати проти німців – не збагну.

Через рік НКВС арештує вісьмох жителів Седлища і Черемшанки. Серед них і Василя Оксюка. Підозрюють у членстві в Організації українських націоналістів. Три дні тримають у Ковельській тюрмі. Тоді етапують до Луцька. Тамтешня в'язниця облаштована в будинку колишнього монастиря бригідок. Доказів у чекістів немає. Врешті Оксюка звинувачують у тому, що не доніс "органам" про начебто відомі йому формування ОУН в районі.

22 червня 1941-го Німеччина починає наступ на Радянський Союз. Більшовики поспіхом залишають Волинь. У тюрмі починається хаос. Наглядачі відчиняють двері всіх камер. Засудженим за кримінальними статтями наказують виходити у двір. Політичним – на майданчик для прогулянок. Оксюк помічає, що серед тюремної охорони багато працівників НКВС у синіх кашкетах.

– Василю, то ти? – перепиняє його знайомий священик. – Куди ж ти йдеш?

– Куди наказали, туди і йду.

– Хоч воно і гріх приєднуватись до злодіїв та вбивць, але сьогодні буде краще йти до них, – порадив священик. – А Бог нас простить. Тільки постій трохи – може, ще когось із знайомих побачиш, то і їм скажи. А я вже піду, бо й так довго стою тут, можуть помітити.

Кримінальників вишиковують у кілька рядів. Наказують лягти на землю і не піднімати голів. Із сусіднього подвір'я, куди повели політичних, чути автоматні черги.

– Коли стрілянина закінчилась, нквдисти наказали кримінальникам встати, зібрали похоронну команду з тих, хто лежав скраю, – переповідає спогади Василя Оксюка вчителька математики з Седлищ Марія Жук. – Решті наказали розійтись по камерах. Оксюк зайшов у "свою" камеру, висипав із матраців солому. Порожні матраци кинув на нари так, щоб звисали до землі. Приніс ще два матраци із сусідньої камери, висипав солому в куток, а сам сховався під нари. Почало сутеніти. Почулися кроки охоронців, які заходили до камер. Троє нквдистів із гвинтівками напоготові стали в дверях, один зайшов у камеру, де був Василь. Багнетом став штрикати солому. Нікого не знайшовши, пішли геть. Коли стемніло, Оксюк вибрався з камери, подався до виходу – ніде ані душі. Короткими перебіжками дістався пролому в стіні, а відтак – на волю, додому.

Інакше подає цю історію письменниця Наталя Яхненко – псевдонім Наталії Зибенко-Пирогової.

"У шаленій втечі свого окупаційного апарату Москва ще знайшла час віддати наказ чекістам на місцях розстріляти в'язнів, – згадує у книжці "Від бюра до бриґідок". – Їх вигнали з камер на подвір'я зі стіною заввишки сім стопів довкола, і постріляли 700 чоловіків із кулеметів, поставлених по кутах стіни. Оксюк зі своїм досвідом на фронті одразу кинувся ниць на землю і був захоронений тілами пострілених, що впали на нього. Крім нього, так само зробили ще чотири. Разом врятувалися п'ять осіб із 700".

За рекомендацією бургомістра Ковеля Миколи Пирогова – батька Наталі Яхненко – Василь Оксюк півроку працює комендантом служби порядку.

– Влітку 1941-го мене з товаришем затримали німці в Ковелі, – розповідає член ОУН Веніамін Дужинський. – З українськими націоналістами тоді не церемонилися – нас чекав розстріл. Василь Оксюк організував нам втечу. Навіть надав у розпорядження мотоцикл із кулеметом, змонтованим на колясці, й показав безпечну дорогу до лісу. Він часто рятував і червоноармійців. Говорив, байдуже, хто вони за національністю – росіяни чи татари. Мовляв, це молоді солдати, які Богу душу винні. Як колишній офіцер добре їх розуміє, та й сам нещодавно був в'язнем.

 

– Неодноразово рятував земляків, – розказує Марія Жук. – Видавав фальшиві посвідки, витягував із лабет смерті військовополонених, попереджав односельців, коли німці "вербуватимуть" молодь до Німеччини. Жінкам видавав посвідки, ніби вони працюють "на потреби великої Німеччини".

З наближенням фронту Пирогів радить Оксюкові виїхати на Захід. Навіть передає проїзні документи. Той відмовляється.

– З німцями мені не по дорозі, – часто повторює. – Нічого поганого я людям не вчинив. А як буде, так буде. Хоч на рідній землі поховають.

Навесні 1944-го – щойно радянські війська дістаються Черемшанки – Василя Оксюка арештовують вдруге. Цього разу співробітники СМЕРШу, контррозвідки. Слідство триває п'ять місяців.

– За всю мою роботу комендантом я нікого не затримував і ні про кого не доповідав німецьким властям, – заявляє Оксюк на першому допиті. – Затриманих не допитував, обшуків і вилучень документів не проводив.

Не можуть звинуватити коменданта у вбивствах чи тортурах і свідки. Їхні покази переважно абстрактні, а факти часто не відповідають дійсності.

– Когда немцы оккупировали нашу территорию, то Оксюка освободили из тюрьмы и назначили на службу комендантом полиции города Ковеля, – говорить один із них. – Когда он был комендантом полиции, то о его работе я ничего не знаю.

– Это было примерно в апреле или марте 1942 года, в то время снега уже не было. Догоняя меня, Кор-а М. сообщила мне, что только что комендант полиции Оксюк и немец арестовали Дол-ю А. и повезли на машине, – свідчить інша. Хоч Оксюк звільнився у грудні 1941-го.

Слідчі також випитують, чи під час визвольних змагань УНР воював проти дивізії Миколи Щорса і чи брав у полон червоноармійців.

– Звісна річ, доводилося брати, – відповідає. – За угодою з польським командуванням, полонених передавали полякам.

10 жовтня 1944 року військовий трибунал засуджує Василя Оксюка до розстрілу. Вирок виконають через три місяці – в день його народження.

Дружину і синів вивезли в Казахстан

1894, 8 січня – Василь Оксюк народився у селі Черемшанка Ковельського повіту Волинської губернії – тепер це Старовижівський район Волинської області. Перед Першою світовою війною учителював.

1915 – призваний до імператорського війська. За "мазепинство" Оксюкові не хотіли надати офіцерське звання. Мусив писати рапорт на ім'я великого князя Миколи Миколайовича. Командував ротою в чині поручника 36-го Орловського полку, який перед війною дислокувався в Кременчуку на Полтавщині. Зі встановленням 1917-го влади УНР полк перейшов під синьо-жовті прапори. За Гетьманату перейменований на 24-й Чигиринський і переведений до Звенигородки на Черкащині. Оксюк захворів на тиф. Після одужання обіймав посаду сотенного господарчої частини 4-го Київського кінного полку 4-ї Київської дивізії під командуванням Юрія Тютюнника. Після Першого Зимового походу Армїї УНР 1919–1920 років підвищений до рангу сотника. У Другому Зимовому поході 1921-го обіймав посаду начальника штабу Подільської групи.

1921 – повертається в рідне село, що опиняється у складі відновленої Польської Респуб­ліки. Одружується з Євдокією Романчук, донькою георгіївського кавалера Іона Романчука. 1929-го народжується син Микола, через рік – Юрко. Перед початком Другої світової війни має 15 га землі, серед них 6 га орної, шість корів, пару коней. Завідує бібліотекою-читальнею у сусідньому Седлищі. Очолює тамтешнє товариство "Просвіта", організовує драматичний гурток.

1940 – арештований радянськими органами безпеки за підозрою у членстві в ОУН. Дивом врятувався під час масового розстрілу в'язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року. У травні 1944-го вдруге арештований СМЕРШем – радянською контррозвідкою.

1945, 8 січня – розстріляний. Місце страти і поховання невідомі. Дружину і синів вивезли в Шептикульський район Кокчетавської області Казахстану. На Волинь так і не повернулися. Онуки живуть у Запоріжжі. У травні 1993-го старший син сотника Микола Оксюк надіслав запит щодо батька до Волинського обласного суду. ­Відповідь: "Оксюк Василий Филиппович был осужден по ст. 54–1а УК УССР к высшей мере наказания – расстрелу – обоснованно и реабилитации не подлежит".

×