"Продуктов каких-либо других, кроме человеческого мяса, при обыске в хате не обнаружено"

3

БІЛЬШІСТЬ СПОГАДІВ ПРО ГОЛОДОМОР ЗАПИСАНІ ВІД ЖІНОК

"ПОМЕРЛА ПІВТОРАРІЧНА ДИТИНА В МЕНЕ НА ОЧАХ. Ні хліба, ні картоплі, ні молока – не мала що йому дати. Що зимно, мала їх ховати. Я їх ховала так, як квочка прикриває під крилом", – згадувала в серпні 1986-го Оксана Півень, 1907 року народжен­ня, із села Шляхове Кегичівського р-ну Харківської обл.

Більшість спогадів про Голодомор 1932–1933 років записані від жінок. Через фізіологію вони витриваліші, мають більші жирові запаси, тож від голоду вмирали часто після чоловіків і дітей.

"На весну ноги попухли, водою збігали, пухирі мала з того голоду, а до роботи мене гонять, – продовжувала Оксана Півень. – Іди! Дванадцята година ночі – приходять, лишай діток у хаті голодних, холодних, і йди до роботи. Мій рідний брат був в економії. Я там робила, тільки з'їла сніданок, а той кусочок в обід, у вечір, збирала той суп, води, ось там укинули ріденьке, а я його зливала й несла, бо двоє діточок мала, і я їм несла. Вони чекали, у вікно заглядали: мама несе хліб! І прийшла додому, а моя дитина лежить на підлозі. І вже мама свічечку засвітила. Я коло неї. Воно взяло мене за руку і сказало: "Мамо!" Більше вже не чула нічого".

"ЧЛЕН БРИГАДИ ЗАБАШТАНСЬКИЙ ЗАВДАВ ПОБОЇВ ГРОМАДЯНЦІ СИДОРУК, яка знаходилася на останньому місяці вагітності, від чого у неї відкрилася кровотеча, і вона народила мертву дитину. Її чоловік, почувши крики, кинувся з лопатою на Забаштанського, але той почав стріляти", – звітував районний уповноважений ДПУ Грановський про роботу "буксирної бригади" в селі Байківка Калинівського р-ну Він­ницької обл. 1932 року.

До цих бригад входили активісти. Вони відбирали у селян зерно, яке ті не віддали державі, згідно із плановими квотами. Якщо не було збіжжя, конфісковували харчі й майно. В народі їх називали: обходчики, буксири, душогуби, банда, червона мітла, штирхачі, червоні валки. "Батька нашого посадили, бо не виплатили всі налоги, – згадувала Галина Павлуй, 1912 року народження, із села Киселівка Носівського р-ну на Чернігівщині. – Мати осталася з чотирма дітьми, просила милостиню. Поклала в колиску малого Гаврила, под ряднину всипала трохи зерна. Найшли і забрали. Остукували своїми палками всі стіни, поли".

"У селі Лозоватка Криворізького району Дніпропетровської області уповноважені міського партійного комітету Пушкарьов і Котов за невиконання планів хлібозаготівлі заперли в льох громадянку Гайську, протримавши її до вечора, після чого побили її та звільнили, попередивши, щоб нікому про це не казала", – інформував ЦК КП(б)У спеціальним листом від 29 жовтня 1932 року Нарком'юст УСРР.

"У МИНУЛОМУ РОЦІ ГРОМАДЯНЦІ ЛЕЛЮК МОТРІ БУЛО ДОВЕДЕНО ТВЕРДЕ ЗАВДАННЯ ПО ХЛІБОЗАГОТІВЛІ В КІЛЬКОСТІ 87 ПУДІВ (1 пуд = 16 кг. – "Країна"). Остання 62 пуди виконала, а 25 пудів відмовилась виконати, – йшлося у доповідній записці Вінницької обласної прокуратури до ВУЦВК про селянку зі Старої Гути Затонського р-ну Вінницької обл. – У сільраду поступили відомості, що Лелюк Мотря переховала своє збіжжя у дочки – Лохманюк Наталки, з якою мешкає в одному господарстві. 18 січня 1932 року голова сільради з'явився в господарство Лохманюк Наталки з бригадою з метою перевірити, чи дійсно переховується в Лохманюк Наталки куркульський хліб її матері Лелюк Мотрі. Лохманюк Наталка стала чинити опір бригаді, не ­допускаючи проводити обшук, схвативши сокиру. Вдарила члена бригади сокирою, на якому розрубала плаща. При проведенні обшуку в Лохманюк Наталки було виявлено 170 ­пудів хліба її матері Лелюк Мотрі". ­Мотрю засудили до двох з половиною років позбавлення волі, Наталці дали два роки. Також обох зобов'язали сплатити штраф.

"Чех Павло вилучив у заможному господарстві деякі речі й одяг за невиконання твердих завдань хлібозаготівель та інших обов'язкових платежів, згідно з постановою президії сільради, – ішлося у вироку Київського обласного суду в справі родини Овчарів від 6 березня 1932 року. – Під час вилучення майна Овчар Ганна ображала Павла Чеха та всю бригаду, називаючи грабіжниками й іншою ганебною лайкою, але бригада під керівництвом бригадира Чеха Павла все майно Овчарів вилучила. Овчар Ганна спочатку з'явилася було до сільради з метою забрати вилучені в неї речі, але, не добившись цього, вона вечором з'явилася на квартиру до Павла Чеха, якого дома не застала, бо він був на парці в гуральні, й тут же почала в присутності його дружини Чех Насті наносити лайку та образи на адресу Павла Чеха, зазначаючи, що вона йому помститься за пограбовані в неї речі й одяг. Того ж вечора Чех Хима, повернувшись з гуляння годин в 12 чи о 1-й, вийшла до криниці набрати води для хати і побачила, що Овчар Ганна прийшла на подвір'я Чеха Павла та направилася до будівлі невідомо з якої причини. Не знаючи, з якою метою Овчар Ганна ходить біля подвір'я Чеха Павла, Чех Хима, набравши з криниці води, пішла до хати і лягла спати, але не встигла ще заснути, як спалахнула пожежа, якою було знищено клуню та збіжжя, яке в ній знаходилося". Василеві Овчару присудили вісім років виправно-трудових таборів і три – обмеження у правах, а Ганні – два роки в'язниці.

"ЗА ПОСЛЕДНЕЕ ВРЕМЯ ОТМЕЧАЕТСЯ НАПЛЫВ ДЕТЕЙ В ХАРЬКОВ, КИЕВ, ОДЕССУ И ДРУГИЕ КРУПНЕЙШИЕ ЦЕНТРЫ, – йшлося у постанові ЦК КП(б)У "Про боротьбу з дитячою безпритульністю" від 6 травня 1933 року. – Это скопление количества детей в городах и на железнодорожных узлах создает угрозу распостранения эпидемий. Не допускать вывоза в город и на железные дороги беспризорных детей". Жінки мусили лишати села, щоб врятуватися. Хто не міг виїхати, відправляв у міста дітей.

–?Сільська мати веде дитину, упхне в поїзд, що йде на Харків, а сама вертається в село вмирати, – описував публіцист Іван Майстренко в інтерв'ю 1983 року на еміграції. – То вона думає, може хтось дитину врятує в місті.

"Прийшла весна 1933-го, батька не було, а сердешна мама на всі боки старалася, щоб порятувати дітей від голоду, – згадувала Євдокія Опарик, 1925 року народження, з Котельви на Полтавщині. – Перекопувала город, шукала там торішню мерзлу картоплю, терла її, збирала зілля, варила і з того пекла нам якісь коржі. Батько приходив дуже рідко. Коли приносив збіжжя торбинку, то мама ділила те по жменьці на щодня. Брала два камені з розбитих жорен, терла те збіжжя каменем об камінь на крупи і з того варила нам юшку, щоб мали хоч раз у день щось теплого".

"Мій батько працював і дуже рідко появлявся додому, а то все було на маминих плечах, – оповідала Параскевія Волинська-Бігдан, 1923 року народження, з Нових Санжар на Полтавщині. – Мама пробувала їздити до російських міст, до Москви, до інших, щоб купити декілька хлібин, привезти, залишити і поїхати знову купити. За гроші не можна було нічого купити, особливо в Україні, де всі голодували. Якщо зберігся ще якийсь перстень золотий – переважно за золото, бо гроші в той час нічого не варті були". А Тетяна Величко з Ніжина на Чернігівщині переповідала, що матір зберігала вдома шість каблучок із камінцями, які збиралася подарувати донькам на ювілеї: "Не судилося. Проїли каблучки. І срібні чайні ложки".

"ХРОНИК ВАРЯ, ОСТАВИВ ДОМА ЧЕТВЕРЫХ ДЕТЕЙ, УШЛА ИСКАТЬ ПИЩУ ДЛЯ НИХ. В это время четырехмесячный ребенок умер, и оставшиеся дети начали грызть в сыром виде труп умершего ребенка. Когда мать вернулась, она разрубила на части труп умершего ребенка, сварила суп и накормила детей. Через три дня умер второй ребенок Хроников, 3 лет. Мясо трупа также употреблялось в пищу", – йшлося в листі Київського обласного відділу ДПУ від 12 березня 1933 року. Випадок стався у селі Горобіївка Сквирського району. Фігурантами більшості збережених на сьогодні кримінальних справ за фактами людоїдства у 1932–1933 роках є жінки.

Павлоградський райком партії 30 березня 1933-го написав листа до Дніпропетровського обкому КП(б)У про те, що жителька села Межиріччя 33-річна Ольга Кудрицька з'їла трупи свого 8-річного сина і брата Платона, які померли з голоду. Спільницею була дружина брата Феодосія: "В последних числах февраля месяца сего года Кудрицкая Ольга подговорила Кудрицкую Феодосию, совместно удушили четырехлетнюю девочку-сироту, находившуюся у Кудрицкой Ольги, и употребили в пищу. Последний случай людоедства имел место в ночь с 26 на 27 марта сего года: по ­предварительному сговору обоих Кудрицких еще с базара г.?Павлоград была заманута под видом продажи керосина гражданка с. Маврино Пшеничная Степанида, 35-летняя колхозница-середнячка, которую затем Кудрицкие веревкой удушили, порезали на мясо и, сложив в бочку, засолили. Все это при обыске изъято, только конечности были съедены. Продуктов каких-либо других, кроме человеческого мяса, при обыске в хате не обнаружено".

Михайло Брик, 1926 року народження, із села Варварівка Волинського р-ну Кіровоградської обл. згадував про односельчанку: "Весною вона збожеволіла від голоду і сокирою зарубала свою 4-річну доньку Клаву. Два старші хлопчики лежали на печі, але ще не заснули і побачили, що мати внесла в хату сокиру. Вони злякались, і коли мати вийшла з хати, сховались у сінях, а потім втекли до сусідів. Ранком сільрадівці знайшли те дитя у натопленій печі в казані, а голівку – на подвір'ї під соломою"

Жінки вимагали дозволити вийти з колгоспу

– Люди, усі разом ідім, і той реманент, і ті свалки, ті коні, що ми привезли, розберем, і нам нічого не буде! – закликала Ликеря Тригуб 1931 року у селі Арсенівка Світловодського району Кіровоградської області.

"І всі жінки пішли, сівалки, плуги – той реманент, що обробляють землю, розібрали, і влада нічого не могла зробити. Влада агітувала: "Припиніть, припиніть", – але ніхто не слухав, кожен забрав своє і повіз додому. А мужчини стояли, ніби крайні були, і я там був. І це пам'ятаю", – згадував Григорій Кукса, якому тоді було 11.

Протягом 1929–1932 років Україну охопили селянські виступи проти колективізації. Однією з поширених форм протестів були "бабські бунти", або "волинки". Заступник наркома юстиції і генерального прокурора УСРР Олександр Приходько фіксував факти "волинок" у Пулинському р-ні Київської обл. – нинішній Червоноармійський Житомирської: "У складі волинщиків і навіть за ватажків були, наприклад, в селі Карпові, активістка-біднячка Виговська, що до цього часу працювала два роки головою сільради. В Адамівці на чолі натовпу в 70 жінок була член сільради активістка Бондаренко. В Юльянівці брали участь у волинці дружини червоноармійців і навіть мати двох членів партії, що працюють зараз на ударних виробництвах в БСРР".

На початку повстання жінки висували вимоги: видати хліб та інше продовольство, реманент, худобу, повернути розкуркулених із Сибіру, дозволити вийти з колгоспу, дати їм платню за примусову працю на колгоспному полі, віддати посівний матеріал. Далі нападали на місцеву владу. Як правило, нікого не вбивали, лише зв'язували, кидали до хліва чи гнали з села. Чоловіки, озброєні кілками й вилами, приєднувалися тоді, коли існувала реальна небезпека застосування фізичної сили до бунтарок.

"Жінки між собою змовилися, щоб одного ранку зійтися до колгоспу і забрати все, що їх чоловіки віддали, – згадував Григорій Мороз, 1920 року народження, із села Миколаївка Буринського р-ну Сумської обл. – Так і сталось. Одного ранку за півгодини часу колгосп імені Будьонного майже весь був розібраний без найменшого спротиву управи села чи колгоспу. Але десь за 2 години до села прибуло багато озброєної міліції. Чоловіки побачили, що то не жарти, і чимскоріш усе те, що їхні жінки привезли, відправили назад до колгоспу".

Начальник Вінницького обласного ДПУ доповідав 1 березня 1932 року про ситуацію в селі Ставки Жулинського р-ну: "Колхозница Рудая Мария, организовав несколько женщин, пришла с ними в сельсовет и стала требовать от предсельсовета хлеб, нанося ему и присутствующим членам сельсовета и уполномоченному РИК-а оскорбления. Этой группой в сельсовете был устроен дебош, стучали дверьми, ругая, увидав портрет заседания Реввоенсовета, назвали изображенных на нем буржуями и кулаками, которые заставляют теперь бедноту голодать".

×