МАЙДАН ДОПОМІГ УКРАЇНЦЯМ ПОЗБУТИСЯ БАГАТЬОХ ПОСТГЕНОЦИДНИХ КОМПЛЕКСІВ, КАЖЕ ДОСЛІДНИЦЯ ІРИНА РЕВА
Уявімо, що соціолог побував в українському селі влітку 1932-го, а потім приїхав за рік-два. Що нового він побачить, а чого вже не буде? Як зміниться сільська спільнота?
– У перший свій приїзд він може стати свідком різних саботажів, "волинок", бунтів, навіть повстань. Люди були обурені посяганням на їхню приватну власність, і спротиву було багато. Після Голодомору – ні. Збереглися звіти "органів" про настрої селян за їхніми листами до родичів-військових. Енкаведисти ці листи читали, вибирали найцікавіше і поквартально звітували. 1935 року негативних повідомлень там було втричі більше, ніж позитивних. Одна цитата, наприклад, така: "Молодь обідрана, загнана ніби в підпілля, байдужа до всього. Гнітюче враження справляє, нема цікавості до життя".
У людей з'явилися песимізм і страх: "Лучше бы все провалилось и стало море по всему СССР", – пише автор одного з листів. Енкаведисти відзначали, що "обращает внимание отсутствие в письмах колхозников реагирования по поводу нового колхозного устава". Тобто в житті ніби якісь великі зміни, але селянам уже байдуже: хай та влада робить, що хоче – а ми собі виживаємо. Що вже казати про життєрадісність чи традиційну культуру.
Тривалий час після Голодомору, аж до кінця 1940-х, люди не наїдалися вдосталь. Голод був їхнім основним відчуттям. У тих умовах виросло покоління, яке готове було потім іти на поклін до комуністів. Бракує продуктів, нема відчуття захищеності – це призводить до деградації, і людина стає дуже вразливою для навіювання.
Бунтів чи силового опору вже практично не було?
– Зараз є дослідження, які свідчать про певний спротив. Але з тим, що було до Голодомору, це не зрівняти. Дослідник Владислав Гриневич називає одним із видів цього спротиву масову здачу мобілізованих селян у полон під час Другої світової війни. Хоч мені здається, тут ідеться скоріше про посттравматичний стресовий розлад. Одним з його елементів є байдужість людини до всього, вона перебуває в депресії й не має бажання оборонятися.
З другого боку, недавно з'явилася книжка Юрія Щура про мережу ОУН на Дніпропетровщині. Це була повноцінна структура, що боролася з комуністичним режимом.
Що сталося всередині сільської спільноти? Адже люди стали свідками таких проявів поведінки, про які раніше й помислити не могли. Вчорашній добрий сусід виявлявся катом.
– Переважати стало відчуження. Коли актуалізуються первинні потреби, коли треба просто вижити – моральні й духовні цінності, принципи життєві відходять на другий план.
У селі Василівка Новомосковського району Дніпропетровської області вчителька Катерина Кондратова записувала спогади про Голодомор. Місцеві жителі пам'ятали, хто забирав хліб для влади. До тих, хто активно використовував своє становище для знущання над людьми, ставлення було негативне. А до тих, хто був змушений підлаштовуватись під ту владу, – поблажливе. Люди розуміли вимушеність цієї ситуації.
Чіткого розподілу селян на комуністів і їх жертв не було. Були голови колгоспів, які таємно допомагали односельцям. Були такі, що працювали в комуністичній структурі, але потайки розповідали: планується щось небезпечне, ховайте зерно, хай воно краще буде про запас.
З другого боку, по селах почали з'являтися радіоточки. Там були радянські пісні, розповідали про індустріалізацію, про ворогів народу, про радянських героїв Щорса і Чкалова. Діти виховувалися в цьому інформаційному просторі, вірили тому, що чули. Розказував мені один чоловік: "Ми сушили сухарі, щоб допомагати іспанцям у їхній війні".
Цитуєте у своїй книжці, як люди себе називали, розповідаючи про пережитий голод: "ми їли листя з дерев, немов гусінь", "скидали трупи на підводу, немов буряки". Ця самозневага – теж наслідок пережитого?
– Тут є подібність зі станом жертв у концтаборах. Коли людям, хочуть вони того чи ні, доводиться жебрати, красти на полях, щоб якось вижити – і їх потім б'ють і принижують – вони вимушені терпіти насильство, віддавати своє майно, просто щоб їх не знищили. Цей досвід приниження просто так не минає. І в багатьох, хто переживає психічну травму – голод, ґвалтування чи щось інше – проявляється невдоволеність собою, яка переростає в неповагу до себе, в тяжку самоіронію.
Саме наприкінці 1920-х – на початку 1930-х у селах зникає традиційне для українців звертання дітей до батьків на "Ви". Дмитро Гойченко, який під час Голодомору був партійним функціонером, сам родом з Дніпропетровщини, на еміграції написав спогади-сповідь. Описує, зокрема, розмову з бабусею, яку син у розпал Голодомору вигнав із дому. А її чоловіка – свого батька – задушив уночі. "Тут у нас багато хто повбивав своїх батьків, – переказує Гойченко її слова. – Та були й такі, що й дітям своїм смерть пришвидшували. І це робилося не від злоби, а тому що нестерпно було дивитися на муки своїх рідних. Були й такі випадки, коли люди самі благали, щоб їх добили".
Завдяки чому Майдан став добрим засобом позбутися постгеноцидних комплексів?
– Це була стресова ситуація, а такі автоматично змінюють людину, моделі її поведінки, спонукають приймати важливі рішення. Майдан змусив українців проявити свою громадянську позицію. Коли все спокійно – людина намагається не докладати зусиль для самовдосконалення. Зараз самооцінка українців покращилась. Вони виступили як успішна, сильна сторона конфлікту. Досвід взаємодії, переживання спільної перемоги й трагедії загибелі людей підсилив нашу ідентичність. А вона була дуже ослаблена колективізацією й Голодомором. Інстинкт виживання підказував, що спокійніше – не бути принциповим українцем.
Волонтерські спільноти – відродження тих громад, які були до Голодомору. Коли люди – громада, природні, а не формальні активісти – брали на себе відповідальність, вирішували проблеми, що виникали перед спільнотою.
8 
35413
Коментарі