— Життя під обстрілом — дуже стрьомне. Навіть якщо стріляють за 50 кілометрів, ти це чуєш. Тим більше, коли снаряд потрапляє в сусідній будинок. Мир потрібен, але як про нього домовитися. Влада на Донбасі належить людям зі зброєю, які мають достатньо крові на руках, — розповідає макіївський письменник Олексій Чупа, 27 років. Місяць тому переїхав до Львова.
— У Макіївці найдовше було спокійно й мирно, аж до середини серпня. А Донецьк почали обстрілювати ще 26 травня. Тому з Макіївки виїхало найменше людей. Це півмільйонне місто, але по факту було спальним районом Донецька. У Макіївці не було клубів, навіть свого футбольного, а заводів — дофіга. Все життя по-справжньому відбувалося в Донецьку. На всілякі події їздили туди. На початку квітня захопили міськраду. Й поставили кілька блокпостів на виїзді з міста. Сепаратистів у Макіївці було небагато. Довго думав, що пронесе. Українські війська наступали на Донецьк у кінці липня. Тому це все було чутно і в нас. Виходиш увечері на балкон — чуєш, як ідуть бої під Харцизьком, Ясинуватою. Там степ, тому чути далеко. Саму Макіївку вперше бомбануло 19 серпня по моєму, привокзальному районі. На звук уже навчився розрізняти, що стріляє, і скільки хвилин треба, щоб спустися в бомбосховище.
Які погляди в макіївчан?
— Вони ніякі. Тут завжди було 20 відсотків чітко проросійських людей. 15 процентів — проукраїнських. Усім іншим — все одно. Хай платять зарплату й не чіпають. Ось що хотів "услышать Донбасс". Щоб йому дали спокій. Але через це вони дістають всіх. Це незрілість політичної свідомості. Багато порівнянь із педагогічною системою Антона Макаренка. Він наводив лад у колоніях для малолітніх розбійників. Донбас нагадує цих обездолених дітлахів. Кримінальний потенціал не виникає на рівному місці. Люди там життям дуже скривджені. Хоча в більшості випадків самі в цьому винні. Коли херячиш за 2,5 тисячі гривень на заводі, за 12 годин роботи у носоглотці набирається стільки вугільного пилу, що потім лише півгодини відхаркуєш чорний слиз. Професійна хвороба шахтарів і металургів — силікоз (невиліковне захворювання легень. — "ГПУ"). А тепер я переїхав до Львова. Умови праці набагато легші. Фактично на ту ж суму працюю журналістом. Донбасу треба дати нормальну роботу, щоб мав спокій.
Як вдавалося поєднувати роботу машиніста й письменника?
— Я двомовний. Колег на заводі моя літературна праця не цікавила. Ми мало спілкувалися. З ними на всілякі водки-пиво не ходив. На роботі руки були зайняті, але очі майже завжди вільні. Багато читав, майже ні з ким не розмовляв. Трохи мене знали як музиканта. Кілька колег пішли у ДНР. Хтось — за гроші. Але й були такі, для яких "Родина в опасности" — бо "укропи активно наступали на Донецьк". Вони існують в іншій ідеологічній системі. Та більшість на Донбасі втомилися від усіх.
Як вплинула війна на тебе як автора?
— Пишу книжку про життя в осадженому місті, типу Макіївки. Довкола багато смерті, а в самому місті спокійно. Але відчуваєш страх. Бачиш, що безпосередньо зараз нічого не загрожує, але наступної хвилини може щось прилетіти у твій будинок. Довгий час був спокійний. Але за це літо на Донбасі я став неймовірно смиканим. Тільки зараз заспокоююся. Вранці запалював колонку на квартирі, десь загрохотало, то дуже стрьоманувся.
3 
35413
Коментарі