З часу створення проєльцинського "Радио России" 1990 року я став його позаштатним кореспондентом у Києві. А де-факто — в Україні.
"Ребята, их невозможно переубедить"
Мобілок тоді не було. Інтернетом 25 років тому, за даними ЮНЕСКО, у світі користувалися 1 млн осіб. Тож вихід у ефір — по телефону. Набираєш код Москви, далі — 2513322. Випусковий редактор за хвилину перебирає мій київський номер — і я в ефірі: записів не було.
У середу, 14 серпня 1991 року я виїхав до Запоріжжя на фестиваль "Червона рута". Передавав "інформашки", цікаві не лише українській діаспорі Росії, а й іншим слухачам станції, опозиційної всесоюзному офіціозу — радіо "Маяк".
У неділю, 18 серпня, учасники фестивалю, журналісти, слухачі-глядачі, почесні гості пройшли колоною під національним стягом до стадіону "Металург". Там — концерт, що триває до півночі. Оплесками публіка зустріла й виступ лідера Народного руху В'ячеслава Чорновола.
Наступного дня, о сьомій ранку, вмикаю свій портативний приймач ризького виробництва: переворот! Не поголившись, вилітаю з гуртожитку, де мешкав — треба повідомити це директорові фестивалю. Дістаюся трамваєм готелю, де жили організатори й конкурсанти, близько півгодини. Буджу Ярослава Мельника. Він, сонний, напівголий, рявкає на мене:
— Ти здурів?! Що — землетрус?!
— Так! Слухай! — простягаю йому радіоприймач. — Евакуюй усіх і вся!
А сам — на вокзал. Квитків уже дзуськи. Вирішую добиратися до Києва через Одесу. Інакше було неможливо.
Кручу-верчу хвилі: "Маяк" і "Промінь" є, а "Радио России" — катма. Згодом дізнався, що його чули тільки в межах Садового кільця Москви. А далі — ретранслювали радіолюбителі.
Раптом, годині о 15:00 — голос голови Верховної Ради Леоніда Кравчука: "На території України діють закони України". Вже легше!
В Одесі зупиняюся у Володимира Невмитого — власкора Українського радіо. З дозволу господаря, по його міському телефону 20 серпня кажу в ефірі "Радио России": "В Одесском военном округе замечено передвижение танков" — зв'язок вирубається. Каюся, а Володя говорить: "Переживемо. Тобі треба бути в Києві".
Організовує квиток — і я виїжджаю додому.
20 серпня о 21.45 — "Чорноморцем" у "спільному" вагоні — повертаюся в Київ. І одразу — до Верховної Ради. Мало киян тут, як і на Хрещатику. Тисячі й тисячі почнуть збиратися довкола парламенту вже 24-го.
І тут, як чорти з табакерки, — російські "українці": голова Комітету Верховної Ради СРСР із питань законодавства Сергій Шахрай, віце-президент РФ Олександр Руцькой, голова Ленінградської міської ради Анатолій Собчак. Кілька годин вони блукають коридорами й за кулісами Верховної Ради. Опівдні народу стає вже кількадесят тисяч — бачу це з розчинених навстіж вікон другого поверху. З правого берега підійшла колона авіабудівників на чолі з рухівцем Василем Гребеником, а з лівого — "Хімволокна" й Дарницького шовкового комбінату.
Чую, лідери комуністичної більшості, які тусуються біля вікон, що виходять на вулицю Кірова (нині Грушевського. — ГПУ), кажуть: "Идут арсенальцы. Они нас поддержат!"
На другому поверсі за столом Собчак, Шахрай і Руцькой розробляють сценарій звернення до українського народу. Вирішують, що виступить Анатолій Олександрович. Вожді більшості радять: "Выходите к микрофону, как только подойдет колонна арсенальцев".
Вона підходить. Але місця на площі немає — зупиняються навпроти вікон, що виходять на вулицю Кірова.
Собчаку дають слово:
— Дорогие украинские братья и сестры! Нам надо сохранить Союз!
У відповідь:
— Не-за-леж-ність!!!
Блискучий оратор Собчак так і не зміг договорити заготовку. Освистаний, повертається у приміщення. Правицею витирає піт. Піднімається на другий поверх. Шахрай і Руцькой мовчать. Їхнє оточення — також. Аж недавно дізнався, що найближчим помічником Собчака тоді був Володимир Путін. Анатолій Олександрович видихає:
— Ребята, их невозможно переубедить.
Кудись ідуть. Мабуть, до Кравчука.
Близько 15:00 дізнаюся від членів опозиційної Народної ради, що Акт проголошення Незалежності готовий. Більшість згодна проголосувати "за". Разом відпрацьовують дрібні правки.
8 
35413
Коментарі