Двадцять сім років тому я був трохи причетний до однієї події, що її й досі згадують у вузьких колах. Тоді хлопці, мої добрі знайомі, зробили спектакль. Комусь здалося, що він хибний, і його закрили — постарався один молодий рум"яний клерк. Ширшого розголосу це не одержало — з огляду на специфіку тих часів. Просто закрили й зробили вигляд, що нічого не сталося, отже, нікому нічого за те не було. Могло скінчитися гірше.
Коли часи змінилися, можна б усе повернути. Але — ті рано померли, ті спилися чи виїхали, інші втомилися й постаріли. Хто ще є — усі при ділі. Той клерк тепер на добрій посаді, дбає про розвиток нашої музики.
Усе колишнє мені завжди згадувалося з гордою сумною приємністю.
А тиждень тому трапилося дещо. Один із героїв вищезгаданих подій запросив мене на протестну акцію — віддають історичну споруду під бізнес-офіс, треба захистити. Зійшлася стара братія, із тих, що всі битви вже програли, програють і цю. Однак створили Комітет порятунку, куди ввійшов і той мій приятель, він зайняв місце в президії.
Зійшлася стара братія
І тут звідкись узявся клерк, що колись наплював нам у кашу. Такий, ніби щойно помився — рожевий і прилизаний. Ззаду підійшов і сів у крісло поруч із колишнім опонентом. Той мав би сказати: "Іди геть!" Але ніхто не зрозуміє. Бо для всіх інших тої події двадцятисемилітньої давності просто не існувало. І клерк добре вгадав це.
Тепер він сидів тут і ніби свідчив, що нічого не сталося. Але ж і справді — нічого. Нічого не сталося й не змінилося, бо навіть стара поразка — це поразка назавжди. І стало сумно, що я не подумав про це 27 років тому. А з іншого боку, якби я тоді про це подумав — то всі ці 27 років не були б такими щасливими, якими були.
5 
1
Коментарі
6