– А я не хочу Николая, я буду ждать Деда Мороза, – вередує у дитячому садку 3-річна одногрупниця сина Володі. Її родина у жовтні переїхала з Донецька у Львів. Відтоді моя дитина замість "смакота" стала казати "вкуснятина".
– Мама, правда, до нас теж Дід Мороз прийде? Ну, після Миколая, – благальними очима дивиться син. І я в голові шукаю аргументи, аби різко не сказати: ні.
Дід Мороз востаннє приходив до нас 26 років тому. Тоді жили у російському місті Чита на Забайкаллі. Батька, молодого офіцера, у новорічну ніч поставили на чергування. Мама залишилася вдома зі мною 4-річною і на два роки молодшим братом. Батькові стало нас шкода. Попросив прапорщика Миколу, щоб той переодягнувся у Діда Мороза і приніс дітям подарунки.
Татова ідея сподобалася багатьом, і вони "замовили" дядю Колю. Пам'ятаю, як хотіла спати. Але до другої ночі чекали свята. Дзвінок у двері – і Дід Мороз ввалюється у квартиру. Каже: "С наступившим!" і падає на подарунковий мішок.
Мама намагається розбудити його, але марно. Біжить до сусідів і просить допомогти винести Діда Мороза.
– Уявляю, якби він залишився у нас на ніч, ким би я була наступного ранку. Гарнізон-то невеликий, – казала мама.
З потовченого шоколаду та мандарин врятували тільки пластмасового Діда Мороза.
– Тепер на Новий рік у нас буде лише такий Дід Мороз, – категорично сказала мама.
Та нам інакшого й не хотілося.
1 
1
Коментарі
8