Десь 85 відсотків українців, які приїжджають до Польщі – беруться тут за такі роботи, на які б не пішли вдома, за дослідженнями. Свідомо ідуть на нижчу у соціальному плані працю. Бо вважають, що таким чином роблять вклад у своє майбутнє та дістають білет у країну з вищим економічним розвитком. Готові працювати по 12 годин, а потім ще йти додому та зубрити книги, вчити мову. Знають, що зараз важко, але за рік-півтора можна буде вступити до поліціальної школи, навчатися, освоїти нові професії. Це свідомий вибір.
Останнім часом помічаю, що їде багато вчителів, лікарів, інженерів, людей з вищими освітами. Влаштовуються часто на низькооплачувані роботи, але чітко розуміють: "Сьогодні я тут, але буду вчитися і розвиватися". Це – європейці.

У Польщі можна працевлаштуватися двома способами. Перший – приїхати по візі. Щоб її зробити - треба мати запрошення на працю від роботодавця та страховку. Плюс пройти кілька кіл пекла у наших візових центрах.

Другий варіант – попросити знайомих, чи родичів, які вже легально працюють, узяти в когось із роботодавців дозвіл на працю для вас. Після цього з біометричним паспортом їдете до Польщі по безвізу. Далі треба йти до роботодавця. Він відправить на медичне обстеження, проведе інструктаж з техніки безпеки. Потім підпишете договір про умови праці (умови роботи. – Gazeta.ua). І десь за тиждень вже можна буде вийти на роботу.

Можна ще звертатися в Україні до агентств із працевлаштування. Але серед них великий відсоток "кидал" - беруть гроші та везуть людину в нікуди. Або обіцяють одну зарплату, а виходить в результаті інша. Тому шукати раджу через рекомендації друзів. Однак і це не є гарантією чесності таких контор.

 

Місяць життя у хостелі обійдеться в 500-700 злотих (по офіційному курсу на 25 листопада, 1 злотий – це 6,44 грн – Gazeta.ua). Польська мобільна картка і користування зв'язком – це ще до 60 злотих. Найдешевший автобусний проїзний обійдеться у 100 злотих. На харчування ітиме ще мінімум 300-400 злотих. Тож загалом одній людині необхідно брати із собою близько двох тисяч польських грошей. Це щоб дожити до першої зарплати. Її у Польщі видають кожного 10 числа. Незалежно від того, де працювати.

Так. Проте на час пандемії цей термін продовжили до кінця епідеміологічного стану у Польщі та плюс тридцять днів. Тобто, якщо оголосять про закінчення стану, то ще 30 днів можна відпрацювати і треба виїжджати. Якщо є необхідність залишитися і працювати далі, то треба від працедавця отримати додаткові папери і скласти заяву на тимчасове проживання. Або постійне - залежить від паперів. Таку заяву подають до відділу іноземців при уженді воєводському (обл. адміністрація - Gazeta.ua). Якщо складено все правильно і немає помилок, то людина отримує у паспорт печатку, що подала заяву на карту побиту. І може далі працювати. Подані ж документи розглядатиме спеціальний інспектор у відділі для іноземців. За три місяці заявник має отримати рішення. Якщо все добре, то йому зроблять пластикову карту побиту. На ній буде зазначено до якого року і числа діє. Карти треба оформлювати і на дітей.

Проблема у тому, що рішення по картам побиту може затягуватися. Наприклад, у нашому воєводстві замість трьох місяців люди можуть чекати по 2-3, а то і 5 років. Офіційно це пояснюється великою кількістю українців, які звертаються, та браком самих інспекторів. Водночас у Варшаві та Кракові наших співвітчизників більше, але там все вирішується щонайбільше за 5 місяців. Тут багато чого залежить від воєводи.

Аби так довго чекати не приходилося – варто збільшувати штат інспекторів та зменшувати кількість паперів, які вимагають від українців.

Документи від роботодавця на час дії карти - не потрібно носити в адміністрації аби підтвердити легальність свого перебування в Польщі.
Якщо у родини є неповнолітні діти, то карта дає право отримувати на кожного щомісяця по 500 злотих. До їхнього 18-річчя. Перед початком кожного навчального року – на школярів у родині видається по 300 злотих – на книги, зошити, канцтовари.

Ще один бонус – можливість отримувати періодично ваучери на 500 злотих на кожну дитину. Ці гроші можна витратити на зоопарк, готель, парк розваг, поїздку на море.

Головна перевага - з польською картою побиту українець у будь-який момент може поїхати в Україну і потім легально повернутися до Польщі. Вже не потребує віз, запрошень чи інших документів. Також може вільно їздити як турист по країнах Шенгенської Зони, вважай по цілій Європі

Тут є так звані "помагатори", які пропонують допомогу з оформленнями карт побиту. Здебільшого це ті самі українці, які трохи раніше приїхали, освоїлися та вирішили заробляти на своїх. Обіцяють золоті гори і вирішення питань з документами. Насправді ж можуть порішати лише з печаткою у паспорт, якщо заява на карту побита оформлена правильно. Бо знають куди зайти в адміністрацію та з ким вирішити питання. Беруть багато – по 2-2,5 тисячі злотих за людину. За дітей так само. І українці віддають їм ці кошти, хоча все могли б зробити самі.

Покарати "помагаторів" неможливо. Бо підсовують нашим людям договори польською мовою, де написано, що надають тільки консультації.

На великі підприємства. Там є спеціальні люди у відділі кадрів, які розуміються на документах, котрі потрібно робити українцям для легалізації в країні. Набагато гірше їхати в якусь невелику фірму, де ви перший і можливо останній українець. Тоді власник не знає, куди йому іти аби легалізувати працівника.

У Польщі я вже три роки. Окрім уповноваженої президента Валбжиху (міського голови. – Gazeta.ua) до справ іноземців, працюю також на підприємстві Cersanit. Наша філія виробляє керамічну плитку для стін, підлоги. Починала працювати там на продукції – слідкувала за параметрами глазурі, якою плитка покривається, дивилася аби вона не ушкоджувала одна одну тощо. Було прикро, що я магістр одного з кращих університетів України, а працюють тут. Був сором. Але потім сказала собі – не буває благородної чи поганої праці. Усю треба цінувати. Це допомогло.

Фізично було дуже тяжко. І коли за сім місяців роботи у нас відкрили внутрішній пошук людей в лабораторії, я пішла в кадри: "Хочу там працювати". Працівниці були здивовані: "Українки в лабораторії не працюють". Відказала, що значить буду першою. Кадровички поблимали очима: "Пані має вищу освіту?" Кажу: "Так". За два тижні мене покликали на співбесіду з головним технологом. Отримала роботу. В лабораторії контролюю якість сировини та продукції.

В середньому - це 3-3,5 тисячі злотих. Це восьмигодинний робочий день із понеділка по п'ятницю. Але найчастіше це робота по змінам – є ранкові, денні та нічні. Зауважу, що це зарплата для людей без спеціальної освіти. Котрі зазвичай працюють фізично. Якщо мова, наприклад, про лікарів, то там зарплата може сягати 5-8 тисяч злотих.

Якщо хтось каже, що заробляє менше, бо він українець – це брехня. Платять усім однаково. Однак варто розуміти, що якщо ти не знаєш мови, не маєш спеціалізації та освіти – стоятимеш на найнижчому рівні. Там і зарплата відповідно буде невелика. Оце різниця тільки у цьому.

Колись говорила зі старшим чоловіком, який працює масажистом. То він розповідав, як вийшов на вулицю гуляти з дітьми і зустрів стару жінку. Вона по інтонації зрозуміла, що він українець і почала цькувати на нього собаку. Мовляв, він на Волині поляків бив. Ситуація абсурдна. І коли починаються такі розмови, то я кажу: "Я тут до чого? Та і самі ж поляки нас по голові там не гладили, а щось інше робили". У нас велика спільна історія й часом вона була гіркою.

Гасло "Польща для поляків" нині не таке повторюване, але періодично спливає в основному серед недалекоглядних політиків. Водночас на побутовому, людському рівні – поляки дуже гарно ставляться до українців. Для бізнесу вони взагалі потрібні, як вода і кисень. Якщо українців не буде в Польщі – там нікому буде працювати.

Найпопулярніша країна, куди вони виїжджають – Нідерланди, Голландія. На другому місці Великобританія, далі – Німеччина. Саме Польща є лідером у світі за кількістю мігрантів, а не Україна. Тому там потребують наших працівників.

Інколи складається враження, що поляки за рахунок українців хочуть оновити свій генофонд. Поляки навіть вважають, що дуже класно мати жінку з України. Одружуються із ними набагато охочіше, ніж з польками.

 

За пів року життя в Польщі – почала розпитувати, чи є у Валбжиху українська церква. Дізналася, що працює й із сім'єю поїхала туди на Великдень. Була шокована великою кількістю співвітчизників, які туди прийшли. Познайомилася зі священиком. Він дізнався, що працювала журналісткою та попросив прийти наступного дня. Тоді до міста якраз приїхала знімальна група з Варшави, розповідали про адаптацію іноземців у Польщі. Я поговорила з ними, а коли прийшла додому – мені подзвонив чоловік, який представився Рішардом Козловським: "Дитино, ти дана мені Богом. Маєш досвід та освіту. Зможеш організувати людей".

Виявилося, що Рішард колишній політик і громадський діяч. При зустрічі розповів історію, як його батька у Другу світову війну українець врятував від смерті ціною власного життя. І з того часу він казав синові: "Як траплятимуться у житті українці – помагай їм". Рішард пробував це робити і раніше, організувати людей, але не вдавалося. Про мене дізнався від журналістів.

Почала писати у фейсбуку оголошення про збори українців на суботні зустрічі. Збиралися у приміщенні однієї з місцевих рад. Рішард помагав з контактами, вирішеннями проблем тощо. Із наших зустрічей і виникла громадська організація "Україна-Валбжих". Її співзасновником стала вінничанка Алла Ковальчук. Нині вона вже голова нашого об'єднання.

Ми брали участь у житті міста – ярмарки, свята. Коли почалася пандемія, то ми перші в місті почали шити захисні маски. Спершу матеріал для них надав український підприємець, а потім підключилися польські. Також пекли булки та розвозили їх лікарям у шпиталі, поліцейським. Коли у Валбжиху організували один із найбільших пунктів щеплень в Польщі, то ми йшли туди помагати як волонтери.

На одному зі свят до нас приїхали мери інших міст. І один з них звернув увагу на те, що українці активні й добре себе показують у Валбжиху. Наш президент Роман Шелемей взяв це на замітку та наступного дня мене покликали до нього на зустріч. Сказав: "Ви трудитесь, везете дітей. Хочу, щоби вам було добре".

Згодом запропонували посаду уповноваженої до справ іноземців. Спершу працювала безкоштовно. Зараз влаштована вже офіційно. Маю дві роботи.

 

Був випадок, коли киянка поїхала на роботу у Німеччину через агентство. Мала працювати на складі фірмового одягу. Натомість її поселили у домі посеред лісу з іншими жінками. Прийшов, якийсь дядько і став їх усіх розглядати. Запримітив кияночку, а їй це не сподобалося.

У жінок забрали гроші, ніби як за послуги з працевлаштування. Не було світла і води. В будинку ще жили грузини-нелегали. Один з них сказав нашій співвітчизниці: "Тікай, дівчино. Вас привезли в бордель". І вона тієї ж ночі втекла. Їй трапився українець, який їхав бусом. Довіз до нас. Ми їй роботу помагали шукати, щоб стала на ноги. Жила в українській родині. Тепер все добре.

Була історію з людьми, які приїхали теж через агентство на роботу, але їх "кинули" - дали не обіцяну працю й не заплатили грошей. Люди писали мені: "Не маємо коштів навіть на їжу". Наша група активізувалася і позносила їм усе потрібне – харчі й кошти.

Згадується ще історія українця, який помер, бо йому стало погано, а пізно звернувся в лікарню. Коли приїхали дружина із сином – помагали їм з документами, кремацією, перевезенням праху.

Українці зі сходу – Донецьк, Маріуполь тощо – здебільшого російськомовні та мають принцип "А какая разница". Мені бувало казали: "Вы даете консультации. Берите за это деньги!" Відказую: "З кого брати, зі своїх українців?" А мені й кажуть: "Да какая разница!". В них це дуже яскраво виражено.

Співвітчизники з півдня дуже добродушні. Особливо із Запоріжжя. Готові завжди допомагати усім.

Люди із західної України – дуже швидко адаптуються. Їх гарно розуміють поляки, часто заводять дружбу.

Громадяни із центру – мають чіткий внутрішній стержень: "Я українець!" Дуже працьовиті, але повільно адаптуються. Їм це дається тяжко.

 

Росіян мало. Бо вони не мають безвізу і поляки їх не люблять. Таке ставлення тягнеться ще з часів СРСР, коли він розділяв Польщу з Німеччиною. Середньостатистичний поляк, коли чує про Радянський Союз, каже: "Слава Богу, що його немає. Це були найгірші часи".

Поляки дивуються, що деякі українці підтримують політику РФ. Самі вони одностайні: Росія – це всесвітнє зло, а Путін хворий на голову. Без усіляких підтекстів.

Їдуть до Польщі білоруси, останнім часом багато. Інколи маю з ними клопіт. Бо трапляються такі, що не розуміють – Польща є європейською державою, де цінується закон. А вони порушують його. Наприклад, міняють постійно місце праці: "Там на два злотых больше". Цього не можна робити, якщо хочеш легалізуватися в країні.

На сайті мерії є контакти, на дверях міськради – мій телефон. У фейсбуці багато пишуть. Інколи дуже страждаю від цього, бо можуть надіслати повідомлення в дві години ночі. Або в неділю ввечері: "Як привезти дитину в Польщу?".

Українські теми на телебаченні звучать часто. Попри це, середньостатистичні поляки досі думають, що Україна живе, як 1990 роках – панує беззаконня, хаос, вбивства, війна. Кажуть: "У вас вночі не можна на вулицю іти, бо уб'ють!". Не сприймають нас, як європейців.

Поки в основному сприймають Україну, як джерело сировини та ресурсів. В Європі нас не бачать в найближчі 10 років.