"Україна та слова: як готувався геноцид" - колонка історика

Колонка в американському виданні The Atlantic історика Енн Епплбаум

Страшною зимою 1932-1933 років бригади партійного активу ходили хатами в українському селі в пошуках їжі. Бригади були з Москви, Києва та Харкова, а також сіл по дорозі. Вони копали городи, ламали стіни і використовували довгі штирі, щоб протикати димарі в пошуках захованого зерна. Вони стежили за димом, що виходив з димарів, бо це могло означати, що сім'я сховала борошно і пекла хліб. Вони забрали сільськогосподарських тварин і конфіскували розсаду. Після їхнього відходу українські селяни, позбавлені їжі, харчувалися щурами, жабами та вареною травою. Вони гризли кору дерев і шкіру. Багато хто вдавався до канібалізму, щоб залишитися живим. Близько 4 млн померло від голоду.

На той час активісти не відчували провини. Радянська пропаганда не раз говорила їм, що нібито багаті селяни, яких вони називали "кулаками", були саботажниками та ворогами – упертими поміщиками, які заважали радянському пролетаріату здійснити обіцяну його лідерами утопію. "Кулаків" треба змітати, розчавити, як дармоїдів або мух. Їхню їжу слід віддати робітникам у містах, які заслужили більше, ніж вони. Через роки радянський перебіжчик українського походження Віктор Кравченко написав, як це бути частиною однієї з цих бригад.

"Щоб позбутися душевних мук, приховуєте від себе неприємні істини, заплющивши очі та розум. Панічно виправдовуєтесь і відкидаєте правду такими словами, як перебільшення та істерія", - писав він.

Він описав, як політичний жаргон і евфемізми допомагають замаскувати реальність. Його команда говорила про "селянський фронт", про "куркульську загрозу", "сільський соціалізм" та "класовий опір", щоб позбавити людського обличчя людей, у яких вони крали їжу.

Лев Копелев, інший радянський письменник, який у молодості служив у сільській бригаді активістів, а пізніше провів роки в ГУЛАГу, мав дуже схожі роздуми. Він також виявив, що кліше та ідеологічна мова допомагають йому приховувати те, що він робив, навіть від самого себе.

"Я вмовляв себе, пояснював собі, що не маю піддаватися на виснажливу жалість. Ми усвідомлювали історичну потребу. Виконували революційний обов'язок. Добували хліб для соціалістичної вітчизни. На п'ятирічку. Не слід було співчувати селянам. Вони не заслуговували на існування. Їх сільські багатства скоро стануть надбанням усіх", - писав він.

Але кулаки не були багаті. Вони голодували. Села не були багатими. Це була пустка.

"Більшість знарядь і машин, про які колись дбали приватні власники, як про коштовності, тепер лежали розкиданими просто неба - брудні, іржаві, не ремонтовані. По двору тинялися худі корови і коні, покриті кіркою гною. Кури, гуси і качки зграями копалися в необмолоченому зерні", - писав Кравченко у спогадах багато років по тому.

Ця реальність, яку він бачив на власні очі, була досить сильною, щоб залишитися в його пам'яті.

Василь Гроссман, інший радянський письменник, так каже герою свого роману "Все тече":

"Я вже не зачарований, тепер бачу, що кулаки були людьми. Але чому моє серце так завмирало в той час? Коли творилися такі жахливі речі, коли довкола мене творилися такі страждання? І правда в тому, що я справді не думав про них як про людей. "Вони не люди, це куркульська погань" - чув я знову і знову, це всі повторювали.

З часу тих подій минуло дев'ять десятиліть. Радянського Союзу більше немає. Роботи Копелева, Кравченка та Гроссмана давно доступні охочим російським читачам.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Кожен загиблий мирний житель означає кулю в російського солдата" - що пише про нас світова преса

Наприкінці 1980-х, у період гласності, їх книги та інші розповіді про сталінський режим і табори ГУЛАГу стали бестселерами в Росії. Колись ми припускали, що просте оповідання цих історій унеможливить їх повторення. Але хоча ці книги теоретично все ще доступні, їх мало хто купує. Організація "Меморіал", яка говорила про сталінські репресії, в Росії була змушена закритися. Офіційні музеї та пам'ятники жертвам залишаються маленькими та маловідомими. Здатність російської держави приховувати реальність від громадян і дегуманізувати ворогів стала сильнішою і могутнішою, ніж будь-коли.

Все це, байдужість до насильства, аморальна байдужість до масових вбивств, знайома кожному, хто знайомий з радянською історією.

У наші дні для дезінформації суспільства потрібно менше насильства: у путінській Росії не було масових арештів у масштабах сталінської Росії. Можливо, в цьому немає потреби, бо російське державне телебачення, основне джерело інформації для більшості росіян, цікавіше, витонченіше, стильніше, ніж програми з хрипких радіоприймачів сталінської епохи. Соціальні мережі викликають набагато більше звикання і захоплення, ніж погано надруковані газети тієї епохи. Професійні тролі та впливові особи можуть формувати онлайн-спілкування так, щоб це було корисно Кремлю, і з меншими зусиллями, ніж було в минулому.

Сучасна російська держава теж знизила планку. Замість того, щоб пропонувати росіянам утопію, вона хоче, щоб вони були цинічними та пасивними. Чи вірять вони тому, що каже держава, не має значення. Хоча радянські лідери брехали, вони намагалися зробити це так, щоб їхня брехня здавалася правдою. Вони злилися, коли хтось звинувачував їх у брехні, і наводили фальшиві "докази" чи контраргументи.

У путінській Росії політики і телеведучі грають в іншу гру. Брешуть постійно, нахабно, очевидно. Але якщо ви звинувачуєте їх у брехні, вони не спроможні навести контраргументи. Коли у 2014 році росіяни над Україною збили рейс MH-17, російський уряд відреагував не лише спростуванням, а й безліччю історій – правдоподібних і ні. Мовляв, відповідальність несе українська армія, або ЦРУ, або це була мерзенна змова, під час якої 298 трупів поклали в літак, щоб інсценувати аварію та дискредитувати Росію. Цей постійний потік брехні викликає обурення та апатію. Враховуючи так багато пояснень, як ви можете знати, чи правдиве якесь із них? А якщо ніщо ніколи не буває правдою?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Росіяни масово закликають окупантів до жорстокішого поводження із цивільними в Україні

Замість рекламувати комуністичний рай, сучасна російська пропаганда в останнє десятиліття фокусується на ворогах. Росіянам дуже мало говорять про те, що відбувається у їхніх рідних містах. В результаті вони не повинні, як колись радянські громадяни, протистояти розриву між реальністю і вигадкою. Натомість їм постійно розповідають про місця, про які вони не знають і здебільшого ніколи не бачили. Про США, Францію, Велику Британію, Швецію, Польщу. Про місця, нібито сповнені виродженням, лицемірством і "русофобією".

Дослідження російського телебачення з 2014 по 2017 рік показало, що негативні новини про Європу з'являлися на трьох основних російських каналах. Усі контролює держава. У середньому – 18 разів на день. Деякі історії були вигадані – як от, що влада Німеччини насильно забирає дітей у гетеросексуальних сімей і віддає їх одностатевим парам. Але навіть реальні історії були підібрані для підтримки ідеї, що повсякденне життя в Європі жахливе і хаотичне, що європейці слабкі та аморальні, що ЄС агресивний та інтервенціоніст.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Показали командира каспійського полку, який наказував вбивати та знущатися з українців

Зображення Америки було ще гіршим. Громадяни США, які, в принципі, рідко думають про Росію, були б приголомшені, дізнавшись скільки часу російське державне телебачення приділяє американському народу, політиці й навіть культурним війнам в Америці.

У драмі гніву та страху, яка щовечора розгортається в російських новинах, Україна давно відіграє особливу роль. У російській пропаганді Україна – фальшива країна, без історії та легітимності. Це місце, яке, за словами самого Путіна, не що інше, як "південний захід" Росії. Це невід'ємна частина російської "історії, культури та духовного простору". Гірше того, каже Путін, ця фальшива держава перетворилася на зброю західних держав, що вироджуються, вмирають, ворожа "антиросійська" країна. Він назвав Україну "повністю контрольованою ззовні" та "колонією з маріонетковим режимом". За його словами, він вторгся в Україну, щоб захистити Росію "від тих, хто взяв Україну в заручники і намагається використати її проти нашої країни та нашого народу".

Правду кажучи, Путін вторгся в Україну, щоб самому перетворити її на колонію з маріонеточним режимом, бо не може собі уявити, щоб вона колись була чимось іншим. Його уява під впливом КДБ не допускає можливості справжньої політики, масових рухів і навіть суспільної думки. Говорячи мовою Путіна та мовою більшості російських телекоментаторів, "в українців немає свободи дій". "Вони не можуть зробити вибір самі". "Вони не можуть обрати собі владу". "Вони навіть не люди – вони "нацисти". Тож, як і кулаків раніше, їх можна без докорів совісті ліквідувати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Новий Бабин Яр: у братській могилі у Мангуші можуть лежати 9 тис. маріупольців

Зв'язок між геноцидною мовою та геноцидною поведінкою не є автоматичним або навіть гарантованим. Люди можуть ображати один одного, принижувати один одного, не намагаючись вбити одне одного. Але хоча не кожне використання геноцидних слів ненависті призводить до геноциду, всім геноцидам передували геноцидні ненависницькі висловлювання. Сучасна російська пропагандистська держава виявилася ідеальним засобом для скоєння масових вбивств, і для приховування їх від суспільства. Сірі апаратники, оперативники ФСБ і добре причесані ведучі, які організовують та ведуть загальнонаціональні розмови, роками готували своїх співвітчизників до того, щоб не шкодувати Україну.

Їм це вдалося. З перших днів війни стало очевидно, що російські військові заздалегідь планували, що багато мирних жителів, можливо, мільйони, будуть убиті, поранені або виселені зі своїх домівок в Україні. Штурми міст протягом усієї історії, Дрезден, Хіросіма, Нагасакі, відбувалися лише після багатьох років жахливої війни. Навпаки, систематичні обстріли мирних жителів в Україні розпочалися лише через кілька днів після неспровокованого вторгнення. У перший тиждень війни російські ракети і артилерія обстрілювали житлові будинки, лікарні та школи. Коли росіяни окупували українські міста та села, вони викрадали чи вбивали мерів, місцевих радників і навіть директора музею з Мелітополя, безладно стріляючи та тероризуючи інших. Коли українська армія відвоювала Бучу, на дорозі знайшли трупів зі зв'язаними за спиною руками. Коли я була там у середині квітня, бачив тіла, скинуті до братської могили.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Шоковані побаченим: прем'єри Іспанії і Данії приїхали в Бородянку

Маріуполь, переважно російськомовне місто розміром з Майямі, зазнало майже повного спустошення. В інтерв'ю наприкінці березня президент Володимир Зеленський сказав, що у попередніх європейських війнах окупанти не все знищували, бо їм самим треба було десь готувати, їсти, митися. Під час нацистської окупації, за його словами, у Франції працювали кінотеатри. Але Маріуполь інший – там все вигоріло. 95% будівель зруйновано лише за кілька тижнів. Величезний сталеливарний завод, який, як багато хто припускав, хотіла взяти під контроль армія завойовників, повністю зруйнований. У розпал бойових дій мирні жителі все ще перебували у пастці всередині міста, не маючи доступу до їжі, води, електрики, тепла і ліків. Чоловіки, жінки та діти досі вмирають там від голоду і зневоднення. Ті, хто намагався втекти, потрапили під обстріли. Потрапили по обстріли також ті, хто намагався принести припаси. Тіла загиблих мирних жителів України та російських солдатів багато днів лежали непохованими на вулиці.

Але навіть коли ці злочини відбувалися на очах в усього світу, Росія успішно приховувала цю трагедію від власного народу. Як і минулого разу, допомогло використання жаргону. Це було не вторгнення, а "спеціальна військова операція". Це не було масовим убивством українців, а "захист мешканців східноукраїнських територій". Це не був геноцид, а "захист від геноциду, вчиненого київським режимом".

Дегуманізація українців завершилася на початку квітня, коли "РИА "Новости" опублікувала статтю, в якій стверджувалося, що "денацифікація" України вимагатиме "ліквідації" українського керівництва і навіть стирання самої назви Україна, бо бути українцем означає бути "нацистом".

"Українство – штучна антиросійська конструкція, яка не має власного цивілізаційного змісту, яка є елементом чужої цивілізації", – писав автор статті.

Екзистенційна загроза стала очевидною напередодні війни, коли Путін повторив десятирічну пропаганду про віроломний Захід, використовуючи мову, знайому росіянам: "Вони прагнули зруйнувати наші традиційні цінності та нав'язати нам свої помилкові, які зруйнують нас, наших людей зсередини".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В ЄС почали визнавати дії Росії геноцидом українців

Для всіх росіян, хто міг випадково побачити фото Маріуполя, дали пояснення. 23 березня російське телебачення показало фільм про руїни міста, кадри з безпілотника, можливо, вкрадені в CNN. Але замість взяти на себе відповідальність, вони звинуватили українців. Телеведуча з сумом описала цю сцену як "жахливу картину, як українські націоналісти, відступаючи, намагаються не залишити каменя на камені". Міноборони Росії фактично звинуватило батальйон "Азов" у вибуху Маріупольського театру, де ховалися сотні сімей з дітьми. Навіщо надпатріотично налаштованим українським силам, які самі сидять у місті, навмисно вбивати українських дітей? Цього не пояснили. Але, з іншої сторони, нічого ніколи не пояснювали. А якщо нічого не можна знати напевно, то й звинувачувати нікого не можна. Можливо, українські "націоналісти" зруйнували Маріуполь. Може, ні. Жодних чітких висновків зробити не можна, і ніхто не може бути притягнутий до відповідальності.

Мало хто зазнає докорів сумління. Записи телефонних розмов між російськими солдатами та їх сім'ями, що публікуються, сповнені презирства до українців.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ліберальний світ довго і вперто не хотів помічати криваву диктатуру на своїх кордонах" – Енн Епплбаум

"Я розстріляв машину. – каже солдат жінці, можливо, дружині чи сестрі, у дзвінку. - Стріляй цих виродків. – відповідає вона. - Поки вони не стріляють у вас. До біса, їх. До біса, наркоманів і нацистів".

Вони розповідають про крадіжки телевізорів, розпивання коньяку та розстріли людей у лісах. Вони не виявляють жалю і турботи про жертви, навіть про власні. Так само холоднокровно говорили між собою в перехоплених розмовах російські солдати, які нападали на мирних жителів у Бучі. Сам Зеленський жахнувся від байдужості, з якою росіяни запропонували надіслати українцям мішки зі сміттям для трупів своїх солдат.

Вся ця байдужість до насильства, аморальна байдужість до масових убивств, навіть зневага до життів російських солдатів, знайома кожному, хто знайомий із радянською історією. Але російські громадяни та солдати або не знають цієї історії, або не цікавляться нею. Зеленський сказав мені в інтерв'ю квітні, що, подібно до "алкоголіків, які не визнають, що вони алкоголіки", росіяни "бояться визнати провину". Не було розплати за Голодомор, ГУЛАГ, Великий терор 1937-1938 років. Не було моменту, коли винні висловлювали формальний, інституційний жаль. Тепер маємо результат. За винятком Кравченка і Копелева, які представляють меншість, більшість росіян прийняли пояснення, дані державою про минуле, і пішли далі. "Вони не люди, а куркульська шваль", - казали вони собі тоді. "Вони не люди, а українські нацисти", - кажуть собі сьогодні.

Переклад Gazeta.ua

×