"Європа хоче бачити українців живими партнерами чи мертвими героями?" - Катерина Міщенко

Думки у виданні The Guardian української письменниці Катерини Міщенко

Декілька років тому Майдан, головна площа мого рідного Києва, був заповнений людьми з прапорами ЄС та України. Революція гідності – остання успішна європейська демократична революція. Протестувальники перемогли. Їм чи нам удалося повалити режим, який активно готував політичну анексію України Росією. Дев'ять років тому людський океан Майдану ніс на плечах труни розстріляних поліцією активістів. Трагедія була величезною, але час для жалоби був обмежений - почалася анексія Криму. Ми розуміли, що Кремль пішов війною проти України, проти нас.

Тоді ми дізналися, що досягнення неможливого може бути романтично гарним лише у піснях та фільмах. Проте за це доведеться заплатити ціну, яка від початку була занадто високою. Але образ Майдану з європейськими прапорами залишався точкою відліку та символом змін, якого ми прагнули. Нашими цілями були соціальна згуртованість, демократизація і відповідальне суспільство.

Але тепер ці громадяни, котрі розмахували європейськими прапорами, тонуть в океані війни на знищення.

Де зараз найбільше українських прапорів? На цвинтарях наших міст та сіл, де безупинно тривають похорони.

У моїй країні відбувається геноцид як покарання для українців, які наполягали і продовжують наполягати на своїй власній політичній суб'єктності. Прапори на українських могилах ілюструють путінську ідею контрреволюції. Якщо на все дивитися з Кремля, то бажання змін має бути придушене. Майдан має впиратися у війну. Фізична ненависть Путіна до України не лише етнічна, а й політична. Те, що ми спостерігаємо – фізичне знищення життя та часу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Росія була, є та буде загрозою" - ексміністр оборони Латвії

Оскільки наша військова влада мовчить про українські втрати, уникаючи цієї жахливої статистики зі стратегічних міркувань, цвинтарі з недавно посадженими лісами прапорів – місця, де підрахунок тіл стає конкретним, видимим та каже правду про смерть.

Щоправда, у Європі є країна, де смерть сотень людей щодня вважається терпимою. Живі, якщо вони не чоловіки віком від 18 до 60 років або не живуть під російською окупацією, можуть вільно виїхати закордон. Їх приймають інші європейські держави. Однак у межах України смерть стає дедалі більш концентрованою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Західні літаки на озброєнні України зможуть вражати цілі в РФ" - Джеффрі Фішер

Ще до повномасштабного вторгнення я часто чула, як люди називають Україну "заднім двором Європи". Нині вона нагадує цвинтар - війна, вирви від ракет та снарядів, які утворюють величезні пустки, і часто стають могилами для українців. Цей цвинтар засаджений прекрасними квітами - уявленнями про незламність, мужність і стійкість, які повинні давати надію, обіцянку про відновлення і те, що після всього жаху можливе життя.

Кілька тижнів тому я перетнула кордон між Україною та ЄС. Сьогодні немає швидких сполучень із Україною. У тривалій подорожі є своя логіка – ментальна трансформація потребує часу. Щоб перейти від миру до війни або від війни до миру, потрібно пройти через процес, з прискореного часу, де ведеться відлік не секундами, а людськими життями, в час, де є місце для роздумів і обговорень. І, головне, де є час на вибір. Ця ментальна метаморфоза породжує тривогу, страх, порушує сон і позбавляє найпростішої впевненості у землі під ногами. Навіть, коли ця земля вже не порита снарядами і могильними лопатами. Прикордонний стан відчувається як психічний розлад.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Скандал в Міноборони і найгірший міністр: Артур Переверзєв про проблеми у відомстві

Можливо, нинішню стратегію НАТО щодо дозованої підтримки України можна розглядати через призму фатальної політичної логіки прикордоння. Жертви можуть зачекати. Але як довго? Для мене бути всередині прикордонної межі означає, що мене переслідує питання – як виглядала б антивоєнна політика, якби кривава бійня не відбувалася на "задвірках Європи"?

Істина смерті в тому, щоб побачити її без прикрас героїчної риторики, і схиляння перед гідністю та відвагою. Про українців часто говорять і вони самі це кажуть, що вони втратили страх. Так, відмова від страху смерті може стати ключем до свободи. Але чи приписує Європа нам достоїнства мужності та невгамовності тільки тому, що наша територія лякає своєю близькістю? Чи вселяє Україна страх, стверджуючи свою ідентичність, яку не можна прийняти до себе, і тому треба тримати по той бік кордону?

Отже, подолання цього кордону стає питанням миру. Інтегрувати Україну до Європи якнайшвидше, прийняти її, значить інтегрувати і її жертв війни. Якби катастрофа геноциду та жах війни стали частиною досвіду Європи, бажання зупинити вмирання могло би проявитися зовсім інакше.

Коли мої колеги коментують війну Росії проти України, вони говорять про історію російського імперіалізму, русифікацію, сталінізм і колонізацію. Для мене ця війна має чітку точку відліку – Майдан. Можливо, варто повернутися до цього місця, щоб знайти майбутнє. Наше спільне майбутнє. Остання європейська революція, яка ще не зайняла належного місця в історії Європи. Майдан був сигналом людей на узбіччі Європи про те, що мир і справедливість, ключові цілі ЄС, вимагають складного, чутливого та інклюзивного будівництва. Але чи цей сигнал помітили?

Ідея радикальної трансформації, здається, витає у повітрі, але на процес прийняття політичних та стратегічних рішень у Європі зараз впливає страх. Цей страх роз'їсть та повільно задушить нові імпульси. Бо готовність воювати за Україну означає виклик смерті, в яку сьогодні так смертельно закохана Росія.

Я відчуваю, що у своїй колективній уяві Європа стоїть на порозі, готова зробити крок у майбутнє. Вона наново відкриває себе, переосмислюючи суб'єктність своєї східноєвропейської частини та заглядаючи за власні захищені кордони. Я вірю у європейську перемогу, у спільну перемогу над сучасним російським фашизмом.

Сьогодні європейські міста рясніють українськими прапорами. Але що означає їхня присутність? Чи репрезентують ці прапори революційне майбутнє чи, швидше, його пам'ять? Україна має бути мертвим героєм чи живим партнером? Пора вирішити.

Переклад Gazeta.ua

×