Губернатор Вінницької області 49-річний Іван Мовчан родом із села Крикливець Крижопільського району. Тут живе його матір 85-річна Параска Михайлівна. На одному із сільських цвинтарів похований батько Михайло Омелянович.
Маршрутка із Вінниці до села губернатора їздить раз на тиждень по вівторках. Тому дістаюся рейсовим автобусом райцентру. До Крикливця 12 км.
— Сюди автобус раніше ходив щодня, зараз невигідно. Майже в кожному дворі машини є, а то й по дві, — каже голова Крикливецької сільської ради Іван Реплянчук, 53 роки.
З автоcтанції забирає землевпорядник 30-річний Микола Шевчук на "шкоді".
— Дорога у нас ляля, жодної ямки, — розповідає. — Цього року зробили ямковий ремонт, але капітально. В нашої сільської ради є ще бригадне село Іллівка. Разом — трохи більше тисячі населення. У нас добре жити, бо робота є, два підприємства працюють, сім магазинів, школа, садочок. Треба ще якесь би виробництво нам чи переробний міні-завод.
Дорогою до центру минаємо церкву, школу та цвинтар. Усе обгороджене новими парканами. Біля школи хлібний кіоск.
— Село процвітаюче, бо такого благодійника, як наш Іван Михайлович, немає ніде. Більше, як він, у районі ніхто не зробив, — говорить продавщиця кіоску Любов Кордонець. — Колись, як тільки відкрив у селі своє підприємство "Кряж", усю зиму пенсіонерам щодня по буханці хліба безплатно роздавали. Часто до нього звертаються, як треба на лікування помогти.
У центрі — сільрада, клуб і пошта. Поряд продуктова крамниця та двоповерховий обрядовий зал, там проводять весілля й поминки. На центральній сільській площі біля меморіалу визволення — фонтан із підсвічуванням.
— Це єдиний фонтан у селі, в жодному по області такого немає, — показує сільський голова Іван Реплянчук. — Торік установили його спільно з підприємством Івана Мовчана. З якого питання люди не звертаються — нікому не відмовив. Ми-то не дуже нагліємо, встидно все підряд просити. Та як у селі щось потрібно робити, то він і не питає — сам знає, що треба. Кладовища обгородив. Позаторік подарував у церкву дзвін, цього року виділив гроші на реставрацію храму. Всі люди безкоштовно водогоном користуються. От чого нема — газу. Будемо просити, щоб допоміг.
Ідемо селом. Будинки доглянуті. Людей на вулицях майже не видно.
— Нам немає коли гуляти, у нас усі заможні, бо трудолюбиві. Ми й на весілля вночі ходимо, — розказує Катерина Верестун, 55 років. Працює секретарем сільської ради. — Іван Михайлович теж трудяга, з дитинства його знаю. Батьки хазяйства багато тримали, ще в колгоспі працювали. То всьо порав він із сестрою Ганьою. Іван Михайлович усього своєю працею добився. Хоть зараз і при посаді, але такий же спокійний і скромний. Бачилися з ним на проводи на літнього Миколая. Приїжджав із жінкою Ніною Дмитрівною та дітьми. Йшов по цвинтарю, з усіма вітався, балакав.
Дружина губернатора також родом із Крикливця.
— Ніхто так не дружив, як Іван із Ніною — додає Катерина Верестун. — Помню, заходжу рано в школу, а вони вже стоять у коридорі. Йду на перерві, стоять під вікном. Більше він ні до кого в селі не ходив, тільки до неї.
Мати керівника області, Параска Мовчан, живе далі від центру на вул. Кірова. Великий двір обгороджений червоним дощаним парканом із цегляним підмурком. На подвір'ї дві хати: одна вища і більша, друга невелика на дві кімнати. Обидві помальовані фіолетовою фарбою, накриті шифером. Біля великого будинку ростуть троянди, є виноградник. Навколо зо два десятки фруктових дерев. У загороді ходять кури.
— Параска Михайлівна зараз удома, проходьте, — відчиняє хвіртку жінка років 40. Називається Галиною. Розповідає, що півтора року працює у Мовчанів. Доглядає матір губернатора, бо та часто хворіє. Запрошує до меншої хати. — Параска Михайлівна в малій хаті, у велику по сходах не може вийти, бо ноги в неї болять, із двома паличками ледве ходить.
Перша кімната облаштована під кухню. У другій два ліжка, стіл, умивальник, велика піч, обкладена коричневими кахлями. У кутку стоїть телевізор. На стінах висять ікони з вишитими рушниками. На високому ліжку під іконами сидить господиня. Сиві коси зібрані на потилиці, одягнута у легкий світлий халат. Ноги замотані до колін еластичними бинтами. Поряд стоїть палиця. В руці тримає дві жовті пігулки.
— Здоров'я зовсім не маю. По молодості попала в аварію під Крижопольом, автобус рейсовий три рази перевернувся, з тих пір і болію, — розповідає. — Діти мені доглядальниць прислали, бо самі на роботах. Дочка тут у райцентрі має пекарню, буває частіше. А Ваня рідше. Але як їде в командіровку, то по дорозі все заїжджає, гостинців привозить. Щодня дзвонить мені.
Помічниця Галина додає, що доглядає Параску Михайлівну з напарницею, міняються через добу. Готують їсти, пильнують, чи прийняла ліки.
— Це я місяць в воєнному санаторії у Вінниці лежала, там мене добре дуже гляділи. Як виписали, то Ваня казав, щоб їхала до нього. Я попросилася додому, бо в своїй хаті легше.
2 
1
Коментарі