Серед тижня у справах "виїхала в місто". Так кажуть старі кияни, коли зі спальних масивів вибираються в середмістя. Вештаюся вулицею Богдана Хмельницького в надії випити смачної кави. Згадую пост знайомої про виставку ботанічного малюнка в Природничому музеї. Не так щоб я любила такі атракції, але ж гріх не подивитися, якщо вже поряд.
Купую вхідний квиток. За 80 гривень обіцяють усі п'ять поверхів бонусом до виставки. Марно намагаюся згодувати апарату свою паперову перепустку, аж поки вахтерка за турнікетом вручну натискає кнопку.
– Ви краще з останнього поверху починайте, – радить, коли питаю, де показують ботанічний малюнок.
Мармуровими сходами йду вгору. По стінах розвішано портрети науковців. Чому тут немає молодих облич? Хіба біолог Євген Дикий не гідний бути поруч із Палладіним чи Пімєновою? Невже всі видатні закінчилися в середині минулого століття?
У роздумах дістаюся Ботанічного музею. Десь тут і мають показувати ботанічний малюнок. Дзуськи. Риплячим паркетом блукаю залами й поверхами. За склом вітрин калейдоскопом миготять сотні гербаріїв, зразків, карт, грибів, зон, друз, макетів, двоголових котів, мохів, мамонтів і шахтарських касок.
Роблячи коло, дістаюся входу. Дві наглядачки обговорюють рецепт закрутки з помідорів. Не хочу порушувати їхню розмову – йду сама. Не так і погано повернутися в дитинство – востаннє була тут років із 30 тому. І знов блукаю цією машиною часу. Аж тут – діорама "хвойний ліс Криму".
Моє серце спиняється. На очі мимоволі навертаються сльози. Це ж Новий Світ! У серпні 1998-го я стояла саме в цьому місці. Пам'ятаю ті сосни, голки яких росли паралельно землі від постійного вітру. З-за скла запахло розпеченою хвоєю. І морем. І корком із пляшки місцевого шампанського.
Виставку я знайшла. На першому поверсі, ліворуч від входу, за сірими дерматиновими дверима. Але запам'яталися не мальовані артишоки й півники. Я повернулася в Крим
1 
1
Коментарі