"Кажу продавщиці, що я з України. У відповідь "А, знаю, це біля Мозамбіку"

10

"Тільки сильно не наїдайтеся, у нас все-таки обід буде" - напівжартома нагадує 57-річний Георгій Погосов, відомий український фехтувальник-шабліст, шестиразовий чемпіон світу, олімпійський чемпіон Барселони-1992 року, нині відомий тренер. Через три роки після "золота" Олімпіади разом з родиною виїхав до США, де давав приватні уроки з фехтування. З 1999 року працює тренером в Стенфордському університеті. Команда Погосова регулярно потрапляє до десятки найсильніших студентських команд країни. У відпустку завжди приїжджає до рідного Києва.

Зустрічаємося в одному зі столичних ресторанів. Одягнений у світло-сіру сорочку і темні джинси. Замовляє борщ, м'ясні закуски і сік-фреш. "Із задоволенням би випив пива, але сьогодні ще зустріч", - шкодує він.

 

- Якби все, що супроводжувало 22-річне життя в Америці, перенести на момент від'їзду, залишилися б?

- Я радий, що поїхав, хоча мені дуже непросто далося це рішення. Дуже люблю Україну, Київ, які за інших обставин ні за що б не залишив. Свого часу, ще при Союзі мені пропонували виїхати в Москву з можливістю закінчити інститут, отримати кандидатську, квартиру - категорично відмовився.

-Подібні пропозиції двічі не робляться, це, як правило, дають зрозуміти.

-В даному випадку мав місце суто дружній жест, від людей, яких я давно знав, як і вони мене. Серед них - головний тренер збірної СРСР Давид Тишлер, нині покійний. Ніяких загроз "перекрити кисень" ніхто не робив, як і не ставив зайвих запитань.

 

- Як проходила адаптація в США, і чи був момент розпачу, коли захотілося повернутися?

- Моменти були, але не відчаю, а, скоріше, сумнівів: для чого я все це роблю, витрачаю стільки зусиль, що з цього вийде. Перші три роки були "курсом молодого бійця", доводилося робити багато різних робіт. Дружина, щоб підтримати більш ніж скромний сімейний бюджет, ночами прибирала магазини: їхала о 9 вечора і поверталася в 5 ранку.

- Скільки потрібно було для задоволення першорядних потреб?

- Найголовніше - вартість оренди житла. Від цього залежить все інше. Ми тоді жили в Південній Кароліні, і наш далеко не найрозкішніший будинок коштував на той час $ 500 в місяць. Десь стільки ж обслуговування і заправка машини, харчування, дружині й доньці на кишенькові витрати. Разом - $ 1500-2000. І це так, щоб не шикувати. Заробити я їх не міг, тим більше, коли влітку у дітей починалися канікули, батьки йшли у відпустки. А немає учнів - немає занять. Відповідно, й грошей. А мені доводилося їздити за 100 миль в один бік і дати кілька уроків, щоб заробити $ 60. Рятував мій авторитет чемпіона світу і Олімпіади, завдяки якому я був затребуваний, учні стабільно були, змінювати спеціальність бог милував. А ось дружині Тетяні довелося засвоювати комп'ютерну грамоту. Коли ми переїжджали до Каліфорнії, вже мали свій комп'ютер, який допомагав їй заробляти. Зараз вона працює менеджером в спортклубі університету, веде облік і бухгалтерію.

- Як швидко заробили на першу машину?

- Це був старий "Понтіак Бонневиль", коштував близько $ 3 тис. Їздили на ній три роки, вона була в нас одна на сім'ю. Потім, після переїзду до Каліфорнії, мені мій друг-колега дав свій старенький "Форд", дружина тоді вже змогла їздити на роботу, дочка — на навчання (дочка Ганна закінчила університет в Сан-Хосе, живе у Нью-Йорку, працює в сфері рекламного бізнесу - Gazeta.ua). Потім вже пішли машини кращої якості. В Америці ти можеш взяти будь-яку машину під виплату, відсотки при цьому невисокі. Автомобіль там дійсно не розкіш, а засіб пересування. Може бути й розкішшю, але її намагаються не випинати. Особливо ті, хто живе в елітних регіонах і має дуже великі гроші.

- Вираз "Американська мрія" має щось спільне з реальністю або це те, що всі чули, але ніхто ніколи не бачив?

- Вона існує, просто все залежить від того, яка в кого ця мрія. Подивитися статистику - люди приїжджають і, фактично, ніхто не повертається назад. Тому що кожен знаходить свою нішу. Фільми, де простому громадянину приходить в голову якась ідея, або він з кимось знайомиться і за секунду стає мультимільйонером - це мрія і для корінних американців. Але стандартний рівень життя, який показують в тих же фільмах, існує. Америка ділиться на Західне і Східне узбережжя, між ними - середня частина, де завжди є робота, значно дешевша, ніж у великих містах на узбережжях вартість житла. Якби я залишився в Південній Кароліні і не переїхав до Каліфорнії, ми напевно вже купили б там будинок, мали б все необхідне. Але регіон цей не такий розвинений, влітку дуже спекотно. Людям не дуже хочеться в таке пекло одягати на себе фехтувальні обладунки, ще й рухатися при цьому. Пам'ятаю, подружилися з сім'єю гімнастів, він до цього очолював молодіжну збірну СРСР. Скаржився на падіння влітку доходів, при тому, що гімнастика там набагато популярніша, ніж фехтування. Отже ми правильно зробили, переїхавши до Каліфорнії. Хоча житло там в п'ять разів дорожче, зате завжди можна заробляти.

 

- Років десять тому Ви намагалися відкрити в Києві свою школу фехтування, що не вийшло?

- З приміщенням не вийшло. Купити - ціни захмарні. Взяти в оренду - великий ризик, не знаєш, наскільки воно проблемне, легально там все чи ні. Плюс багато прозвучало красивих слів, за яким не було реального інтересу. Була навіть ідея створити фехтувальний зал в рамках великого спорткомплексу - не спрацювало: зіткнулися з чиновниками, адже всім хотілося в цьому взяти участь.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Харлан тріумфально повернулася у великий спорт після операції

- Наші фехтувальники, особливо дівчата, регулярно беруть призові місця на різних змаганнях, на тлі загального стану нашого спорту. В чому причина?

- Їх вели дуже давно, вони з 14-річного віку регулярно тренувалися, їздили, місцями було стабільне фінансування. Той же Нетішин (Хмельницька область - Gazeta.ua.). Дочка мера міста займалася фехтуванням, він виділяв на це кошти, команда постійно їздила, виступала, обкатувалася. На цьому все. Зараз ми за великим рахунком сидимо на одному імені Ольги Харлан. Все решта - це так, окремі постріли. Радує, що на безриб'ї щось є, але на цьому далеко не заїдеш.

- Чому ж у нас за Олімпійське "золото" преміальні - $ 100 тис, а в США - в 5 разів менше?

- В Україні це оплачує держава, а там місцева федерація фехтування утримує сама себе, зі своєї кишені. Іноді якісь премії виділяє Олімпійський комітет. У нас же при цьому у жахливому стані спортивні школи, хіба що перед Олімпіадою всі можуть схаменутися, а коли вона закінчуються — одразу ж про тебе забувають. Одна суцільна показуха, яка нікуди не зникла.

- У вас займався син Стівена Джобса (один із засновників корпорації Apple, помер від онкозахворювання в 2011 році - Gazeta.ua). Перша реакція, коли дізналися, хто він?

- Дитина ідеальна, чудово вихована, ніколи не хизувалася своїм батьком. Язик не повернеться назвати Ріда хлопчиком-мажором. При тому, що це Стенфордський університет, де навчаються діти дуже багатих людей. Дивлячись на нього, ніхто ніколи б не сказав, що це син Джобса. Пам'ятаю, як сидів із донькою в одному з елітних ресторанів Києва і бачив цих "діток", які в свої, умовно, 16 років курили сигари, пили дорогий віскі, ганяли офіціантів. Одразу ж згадав Джобса-молодшого. Просто небо й земля. А його мати постійно розробляла якісь проекти, в тому числі допомоги постраждалим від Чорнобиля, цікавилася моєю думкою, оскільки я з України. А ще кожен рік вручала університету чек на $ 25 тис. У ньому - приписка зі словами подяки від Стіва.

-Ви потрапили у фехтування під впливом фільму "Три мушкетери", картин з Аленом Делоном. Чи не прийшло через певний час розчарування або страх?

-Ні. Мій тренер Михайло Шимшович, який теж зараз живе в США, нас так тренував, що ми самі бігли на заняття. Є два види фехтування - сценічне і спортивне. Різниця між ними в тому, що в першому глядач повинен побачити, як ти рухаєшся. А в другому навпаки - рухів не повинен бачити ні глядач, ні, тим більше, суперник. Адже твоя задача - завдати йому укола на мить раніше. Тут важливо включати мізки, швидко міркувати, продумувати свої дії. При цьому Шимшович навчив нас ставитися до тренувань, як до мистецтва. І в нас не було ніякого страху. Він не прийшов навіть після загибелі Володимира Смирнова (один з найкращих фехтувальників світу початку 80-х, загинув на чемпіонаті світу в 1982 році: уламок рапіри суперника пробив Смирнову маску і через око завдав смертельну травму мозку - Gazeta.ua). Я важко пережив цю смерть, адже для мене це був старший товариш, еталон спортсмена, хоча близькими друзями ми не були. Але думок кинути фехтування не виникало, ми всі розуміли, що це нещасний випадок.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Олімпійський чемпіон загинув під час поєдинку з фехтування

-Коли потрапили в збірну СРСР, як вдалося там закріпитися, тим більше, що брали в команду переважно з центральної частини країни?

-Такі запрошення ніколи не робилися спонтанно. Адже було багато спортивних товариств - "Динамо", ЦСКА, "Буревісник" і т.д. І якщо хтось проводив збори, то по-сусідству обов'язково тренувалися інші, в тому числі збірна. І всі мали можливість спілкуватися з великими спортсменами. А запрошували тих, хто вже на певному етапі показував результати. У мене вони були, але виклик затягнувся. З одного боку, кон'юнктура, мовляв, ти не москвич, з іншого - недотримання режиму, на алкоголі спіймали. Не те, щоб спортсмени так вже напивалися. Просто все зводилося до того, попався ти, умовно кажучи, з кухлем пива чи ні.

-Вас хтось здав?

-Система була цікава. Черговий тренер, припустимо, з ЦСКА. Він увечері на зборах обходить номера, ловить з сигаретою, наприклад, динамівця - все, порушення режиму, на наступні змагання не їдеш. Динамівський тренер дізнається - тут же підривається з ліжка, біжить в армійський номер і ловить когось із сигаретами або пізньою грою в карти. Все, паритет. Отже завжди треба було бути дуже обережним, кандидатів на поїздку було багато, і будь-який нюанс враховувався.

-Перший виїзд за кордон пам'ятаєте?

Ще б пак. Це був виїзд у Лейпциг в 1976 році, в складі динамівської команди. Привіз звідти валізу жуйок, брюки кльош. У школі після цього був найпопулярнішою людиною - дай шматочок, відріж шматочок. Вчителі ставилися з розумінням до необхідності пропускати уроки через змагання, особливо з фізкультури, які завжди готові були замовити слівце, якщо треба. Тим більше, бачили, що і покурював часом, і в компаніях різних миготів. Але ніде не вляпався, займався спортом. І це в ситуації, коли бабуся отримувала 60 рублів пенсії, а я свої 45 "сирітських" (у три роки Георгій Погосов залишився без батьків, загинули в ДТП - Gazeta.ua). І на ці гроші ми примудрялися непогано жити. Я дуже вдячний вчителям, щороку, приїжджаючи до Києва, не забував у школу заходити. Зараз роблю це рідше, адже багатьох вже, на жаль, немає.

У 1984 році Ви не потрапили на Олімпіаду в Лос-Анджелесі через бойкот ігор Радянським Союзом. Сильно засмутилися?

- Осад в душі досі. А тоді першим було питання - за що, чому. Тим більше, ми були одними з фаворитів. Країни соцтабору тоді проводили альтернативний турнір "Дружба-84". Нас сильно тоді "накачали", були ті ж нагороди з преміальними. Я отримав медаль "За трудову доблесть", а премія склала 4 тис. рублів. Це були шалені гроші, тому що за кожен чемпіонат світу отримували по 1 тис. рублів, а зарплата у збірників - 250 рублів на місяць. Більш, ніж непогано на той час. Це давало можливість десь щось купити-продати, привезти додому. На машину поступово зібрали - "Жигулі" 13-а модель. Батько дружини тоді допоміг, у нього на роботі пільгова черга підійшла. Мої чотири тисячі плюс ще пару тисяч позичили - так став автомобілістом. І все одно: Олімпіада - межа мрій будь-якого спортсмена.

 

- "Срібло" Сеула-1988 було розцінене як провал. Що перешкодило здобути перше місце?

- Досі з жахом про це згадую. Але звинувачувати нема кого, крім самих себе. Шість років поспіль до цього вигравали всі турніри, розривали всіх підряд. Воно й зіграло з нами злий жарт. У фіналі з угорцями вели з величезною перевагою. До кінця залишалося чотири бої, нам треба було виграти один, щоб стати Олімпійськими чемпіонами. Але кожен понадіявся один на одного, а суперник покарав. Тренерам теж потрібно було дати по вухах або матом зайвий раз обкласти. Але, мабуть, вони вже теж подумки вішали собі на шию золоті медалі. Головний висновок, який зробив після цього - не розслаблятися. Поки суддя не дав сигнал про закінчення, боротьба триває. І в тебе є шанс. Це правило потім переніс зі спорту в життя.

-Що підштовхнуло все-таки виїхати з України, ще й після перемоги на Олімпіаді?

- Стан економіки. З кожним роком ставало все гірше, я, Олімпійський чемпіон, не міг прогодувати сім'ю. Через відсутність фінансування пропустили кілька кубків світу. Щоб вижити, "грачував" на машині, грав у карти. Про надзвичайні суми мова, правда, не йшла - так, чисто на кишенькові витрати. Виграв щось, по дорозі додому знайшов магазин з дешевими курми. Купив відразу 10 кг, заощадив, умовно, п'ятірку - вже добре. Але була мета - забезпечити гідне життя своїй дитині. Щоб не було, як у мене в дитинстві, коли була одна пара взуття, а про джинси тільки мріяв. У тій ситуації це виявилося неможливим. Йти в кримінальні структури не було ніякого бажання, хоча були можливості.

 

Все змінив випадок. У знайомого тренера, який вже жив у Америці, померла в Одесі мати. Він подзвонив, попросив прийняти його в Києві і дістати квиток на поїзд, з цим тоді було складно, тільки по знайомству. Зробив, максимально допоміг йому в усьому. Він мене питає: "Як я можу тобі віддячити?". Я попросив знайти роботу в США.

- Що змінилося в Україні після подій 2014 роки?

- Життя звичайних людей, на жаль, не змінилося. Стійкого середнього класу і близько немає. Люди щось намагаються інвестувати в різні галузі, а їм - натяки на відкати, схеми. Роблять все, щоб відбити бажання прагнути щось розвивати. За красивими словами реально немає нічого нового. А без свободи підприємництва, без можливості розвивати малий і середній бізнес не буде реального економічного зростання. Чому можновладці, які постійно їздять по світу, вперто не хочуть це розуміти, залишається загадкою. В Америці з багатьма спілкуюся на цю тему, вони також цього не розуміють, адже тут все просто: заповни необхідні документи і працюй собі, тільки справно плати податки. При тому, що всі за Україну. Хоча багато таких, які не знають, що є така держава Україна.

- Навіть після того, що у нас сталося за останні роки?

- Є такі штати, де люди роками не виїжджають за межі свого міста, живуть виключно своїми повсякденними турботами. Тут потрібно дуже багато працювати, щоб підтримувати гідний рівень життя. Пам'ятаю як продавщиця, почувши мій акцент, запитала мене, звідки я. Кажу, що з України. У відповідь: "А, знаю, це біля Мозамбіку".

×