Колишній головний тренер донецького "Шахтаря" Валерій Яремченко розповів про життя в Донецьку під владою так званої ДНР.
Я не знаю, як ми будемо жити далі... Це ви в Києві нормально почуваєтеся. Я їздив у Запоріжжя – там люди ходять у ресторани. Правда, і донецькі ходять, але лише солдати. Донецьк зараз спорожнів. Місто, щоправда, чисте. Є лише одна можливість працевлаштуватися – піти двірником. Увечері на вулицях людей немає, всі ходять перебіжками.
У мене там будинок залишився, дача, тож іноді їжджу. Але, якщо чесно, не бажаю туди їхати – це зараз не моє місто, хоча все життя прожив там. Бачу, що багато людей у Донецьку не хочуть розуміти ситуацію, багато хто думає, що Росія їм зробить рай. А дехто просто не хоче зізнатися, що обдурений. Ті ж, хто мав гроші і мав куди поїхати – поїхали. Залишилися такі, що не мають грошей і працюють, де вдасться. Я ось двох знайомих зустрів у Донецьку – обоє не працюють. Безробіття… Вся інфраструктура, всі заводи, підприємства – зупинилися.
Розумієте, там немає за що купувати. Ой… (Зітхає). Всі магазини – у рублях. Донецьк – це українське місто? Українське. А чому там російські гроші ходять? Де наші правники?! Яка інша країна має іноземну валюту? Російські гроші там циркулюють, російські продукти. А приїжджають в українські зони і скупляються – беруть українські товари і везуть туди. Це якщо гроші є. Бо переважно, повторюся, залишились ті, у кого фінансів немає.
Я зустрів там Зв'ягінцева (захисник "Шахтаря" 70-х, згодом – інспектор ФФУ). Він працює у міській федерації футболу. Я запитую: "І що ти проводиш?" "Чемпіонат Донецька", - відповідає. Його також можна зрозуміти – він не має інших варіантів. Де в нього була дача – стоять війська. Куди йому їхати? І як його можна засуджувати?
От зараз критикують футболістів, які їдуть в Росію… Ви знаєте: я – патріот України. Але послухайте мене. З одного боку, враховуючи війну з Росією, можна було б і не їхати туди. А з іншого боку – Селезньов, наприклад. Йому залишилося два – максимум три роки, щоб грати у футбол. Футболісти – високооплачувані люди. За ці два роки він може заробити собі на 5-10 років наперед, бо потім втратить цю професію, улюблену роботу. Якщо не поїде і ще два роки посидить тут, то втратить і професію, і заробіток.
В Україні зараз від сили є 3-4 команди, які можуть грати. Футбол у нас тримається на чесному слові. Якщо б не заплющувати очі, то 80 відсотків клубів потрібно закрити, тому що вони не виконують контрактні обов'язки. У світі за таке просто-напросто анульовують команди. У нас поки що все тримається, але про це вже знають і ФІФА, і УЄФА.
У Києві ще ходять на футбол, чого не скажеш про інші міста. Зник глядацький інтерес, а це – основний показник. Потрібно протриматися, пережити цей період, але я не бачу великої перспективи. Багато молодих футболістів вже виїхали в інші країни. Той же Селезньов поїхав не через те, що не хоче грати в Україні. Просто він жив за одними законами, а стали зовсім інші. Жертвувати собою в 30 років Євген не хоче.
Я б хотів відповісти Сабо. Нехай візьме Селезньова на роботу і платить йому таку зарплатню, яку отримує на телебаченні. Патріот знайшовся! Патріоти не ті, які в Києві сидять… У Донецьку залишилося багато патріотів, але вони змушені змиритися з тими умовами, в яких опинилися. Ігнорування Федерацією футболу тих футболістів, які зараз у Росії, - це також неправильно. Це політичне рішення…
У мене багато знайомих і в Москві, і по Росії. У них зовсім інше уявлення про Україну. Я не знаю, як вони війну виграли (Усміхається). Правда, війну вигравали усі – і українці зокрема. Українці найбільше своїх життів поклали. А росіяни – бздуни. Маленький карлик налякав їх так, що всі – і артисти, і військові – його бояться. Вони переконані, що ми чинимо неправильно, воюючи з "русским миром".
Важко переконати людей, які є пенсіонерами і які виросли в Радянському Союзі. Вони думають, що Росія їм дасть – ні, не гроші – молодість. Вони ностальгують за колишніми часами, у чому їх теж важко звинувачувати. Люди потрапили у таку скрутну ситуацію, в якій поставлені на межу виживання.
На Донбасі ховають стільки людей, як не ховають у жодній іншій області. Люди мруть, тому що низький рівень життя, а ліків немає. Телефонують, ми деякі препарати привозимо… Не сказати, що тут вже зовсім голодомор – ні. Голодомор у людських серцях, розумієте?
Людині даровано щастя народженням і країною. Не всі народилися у США. Але міняти державу можна лише у тому випадку, якщо тебе переслідує якийсь режим. Я три роки працював за межами батьківщини і відчував ностальгію. Ностальгія – це дуже страшне поняття, коли ночами сняться рідні будинки, друзі.
Я не прихильник того, щоб міняти країну. Мало того, що міняти, а ще й зрадити Україну. Міняти можна, зраджувати – ні. Боляче дивитися на людей, що тупо зрадили Україну, яка їх народила. Адже не тільки мати народжує – людина виховується в тому суспільстві, в якому живе.
У Донецьку я часто зустрічаюся із людьми. Вони тупо не можуть думати самостійно! Це жах, розумієте? Вони не оцінюють ситуацію. І таких людей – багато. Сказати, що вони вороги – не лише неправильно, а й злочинно. Але ці люди самотужки не аналізують, не здогадуються про справжній стан речей.
Мені цікаво, чому мовчить Україна?! Чому у Донецьку немає українського телебачення? Створювали ж спеціальне міністерство… Чому воно не займається цим? Що, прості люди це повинні робити? Велике запитання до президента. Я впевнений, що люди, які займалися різними "комбінаціями", не повинні бути у владі. Бізнесмени не повинні бути у владі. Тому що весь їх бізнес був зроблений на, як би вам сказати, підпільній основі. Вони дурили людей. Якщо ти обманув один раз, другий, третій – потім не зможеш зупинитися. Оце я бачу в наших керівників – вони бізнесмени, в основному.
Ну що, народ повинен робити Майдан, чи як? Ну добре, могли ж політики приїхати в ці зони, подивитися, як люди живуть. Я впевнений, що відсотків 90 із мешканців Донбасу не хочуть такого режиму, який там запанував, але бояться зізнатись. Які там люди зібралися? По-перше, ті, які не можуть самостійно аналізувати. По-друге, пенсіонери. По-третє, такі, які скоїли певний злочин і тепер бояться. Інформація з України до цих людей не надходить.
Про що думають наші правники і керівники? Невже сподіваються, що воно саме розсмокчеться? Що маленький карлик сам здасть Україну? (Після паузи) Знаєте, чого бояться маленькі? Адже Гітлер був маленьким, Наполеон і Сталін – також. У них комплекс неповноцінності! У Росії, в принципі, два карлики. Але той, другий, в основному танцює. Знаєте, чого найбільше боїться Путін? Він знає, що в Україні його ніхто не боїться. Ось це його найбільший жах. Він має інформацію, що тут його всі посилають… далеко. Тому й залякує різні народи.
2 
4166
Коментарі
2