пʼятниця, 18 листопада 2016 15:32

"Треба було пообіцяти людям на Донбасі, що все буде добре - за рік, два, три"
5

Про життя переселенців з окупованих територій східної України, їхні потреби і виклики в інтерв'ю Gazeta.ua розповів 61-річний Іван Карпенко, декан факультету іноземних мов Луганського університету ім. Шевченка.

Торік перевіз з Луганська до Полтави 15 колег і 500 студентів. Факультет розмістився в Полтавському університеті економіки і торгівлі. Викладачі і студенти мешкають в гуртожитку, на винайманих квартирах чи проводять навчання дистанційно.

- Переселенці - нова соціальна група. З величезним досвідом - як з нуля ставати на ноги. Решта українців цього не пережили. Тому з переселенців можна брати приклад. Але це не означає, що їм не потрібна увага. Найголовніше, що могла б зробити влада, - дати можливість повернутися в Луганськ чи Донецьк, - каже Карпенко.

Автор: Олексій Виноградов
  Іван Карпенко народився в селищі Широке Станично-Луганського району на Луганщині. Закінчив місцеву середню школу. В 1976-му - Ворошиловградський педагогічний інститут імені Шевченка (нині Луганський національний університет імені Шевченка) за спеціальністю "російська мова та література". Завершив аспірантуру  в науково-дослідному інституті педагогіки в Києві за спеціальністю "історія та теорія педагогіки". З 1983-го року викладає педагогіку в Луганському нацуніверситеті, з 1998-го - декан факультету іноземних мов. Одружений на 58-річній Тетяні. Батьки мешкають в Станиці Луганській. Має двох братів - старшого Василя і молодшого Миколу. Донька Марія мешкає в Грузії, сина Артем із дружиною і донькою - в столиці. Має музичну освіту - грає на баяні.
Іван Карпенко народився в селищі Широке Станично-Луганського району на Луганщині. Закінчив місцеву середню школу. В 1976-му - Ворошиловградський педагогічний інститут імені Шевченка (нині Луганський національний університет імені Шевченка) за спеціальністю "російська мова та література". Завершив аспірантуру в науково-дослідному інституті педагогіки в Києві за спеціальністю "історія та теорія педагогіки". З 1983-го року викладає педагогіку в Луганському нацуніверситеті, з 1998-го - декан факультету іноземних мов. Одружений на 58-річній Тетяні. Батьки мешкають в Станиці Луганській. Має двох братів - старшого Василя і молодшого Миколу. Донька Марія мешкає в Грузії, сина Артем із дружиною і донькою - в столиці. Має музичну освіту - грає на баяні.

Як це зробити?

- Треба зняти бар'єри на переміщення. Щоб не було блок-постів, які приносять втому, забирають час і нерви. Для цього потрібно, щоб політики нарешті поїхали до Луганська і Донецька, почали домовлятися. Бо з моменту окупації нікого там не було. Про який діалог можна говорити?

В Щасті є міст, який спростив би дорогу до Луганська. Але його не відкривають для проїзду. Щоночі з обох сторін ганяють машини з контрабандою. Саме такі зацікавлені люди і створюють перепони для об'єднання України.

Вільне переміщення дало б можливість більше говорити один з одним. Ніякі соцмережі цього не замінять.

Дивує, коли українські ЗМІ розказують, як живеться в Луганську. Хто з них там востаннє був? Або експерти дають оцінки і прогнози в той час, коли не мають жодного стосунку до Донбасу.

Автор: Олексій Виноградов
  Іван Карпенко: "Потрібно, щоб політики нарешті поїхали в Луганськ і Донецьк, почали домовлятися. Тому що з моменту окупації нікого там не було. Про який діалог можна говорити?"
Іван Карпенко: "Потрібно, щоб політики нарешті поїхали в Луганськ і Донецьк, почали домовлятися. Тому що з моменту окупації нікого там не було. Про який діалог можна говорити?"

Яким бачите місто в майбутньому?

- Повернення на окуповану територію однозначно буде. Треба тільки розуміти, яке. Фізичне, економічне, територіальне, чи - духовне, психологічне, ментальне. Влада має визначитися, за що спершу боротися.

Зараз війна гаряча - зі зброєю. Але є ще інша війна, яка може тягнутися довше - холодна. Це війна світоглядів, цінностей. Українська влада зробила помилку, коли встановила економічну, інформаційну блокаду. Люди там не читають українську пресу, не спілкуються з політиками і діячами культури.

Є думка, що достатньо в центрі Луганська чи Донецька вивісити прапор України - і боротьба завершиться. Ні. З тої секунди тільки все почнеться.

Переселенці і тамтешні люди не можуть зрозуміти - чому так важко налагодити хоч якийсь інформаційний вплив з мирної території.

Які ще прорахунки влади?

- Юлія Тимошенко ще років 10 тому казала: "Донбас треба обгородити колючим дротом". Інколи наші політики не розуміють вагу слова.

Коли тільки починалися заворушення, треба було щось пообіцяти людям на Донбасі. Що все буде нормально - за рік, два, три. І війна би не почалася. Інколи обіцянка, навіть порожня, може бути виправдана.

Про Донбас роблять висновки, але не спираються на думку тамтешніх людей. Для цього варто робити соціальні дослідження. Достатньо проїхатися з ОБСЄ і говорити з людьми. Можна запитати: з ким, коли і чому хочуть бути. Також - про проблеми, які турбують луганців в повсякденному житті.

В Європі є гасло: єдність у багатоманітності. Можна бути білорусом, росіянином, угорцем, поляком, жити в Україні і бути її патріотом. Історично склалося, що на Донбасі живе багато корінних росіян. Треба було дати їм бути росіянами в Україні. В той час хтось із діячів культури сказав, що історію України можна вивчати тільки українською. Виходить, що Україна не може бути різноманітною. На психологічному рівні в населення виник спротив.

Велику роль відіграв стереотип: Львів - культурна столиця України, частина Європи. А на Донбасі - кацапи живуть. Ми не поступаємося вихідцями української культури. В нашому університеті вчилися Володимир Даль, Борис Грінченко, Василь Голобородько. Про це чомусь мало говориться.

Автор: Олексій Виноградов
  Іван Карпенко: "Треба заново боротися за свій життєвий простір. І доводити, що ти чогось вартий, - роботодавцю, колегам. Твоє ім'я, авторитет, які були там, тут нічого не варті"
Іван Карпенко: "Треба заново боротися за свій життєвий простір. І доводити, що ти чогось вартий, - роботодавцю, колегам. Твоє ім'я, авторитет, які були там, тут нічого не варті"

Які настрої в місцевих луганців?

- Востаннє я був там влітку. Часто зв'язуюся по телефону з колегами, родичами. Вони не хочуть говорити про політику. Для них не цікавий ні Порошенко, ні Путін. Прихильників України - половина городян. Але жодній владі не вірять.

Живуть, як у кіно. Й досі здається, що війна - тимчасова і закінчиться з понеділка.

Що є проукраїнського в Луганську?

- Обласна бібліотека з мільйонами примірників українських книг. Пам'ятник Шевченкові. Досі діє драматичний театр, де вистави проводять українською. В полишеному нами університеті вчать українську філологію. Це означає, що на неї є попит.

Але немає жодної громадської організації.

Чому?

- Люди з проукраїнськими поглядами бояться привселюдно показувати свою позицію. Всьому вина - зброя окупанта. Вона паралізує. В місті є стукачі, які за гроші здають людей.

Хто такий окупант?

- Це 7-10 тисяч людей, які прибули з Росії. Багато з них - джентльмени удачі, які приїхали на заробітки, ніби на цілинні землі. Їхнє завдання провадити контроль і дисципліну.

Ще 30-40 тисяч - місцеві. Вони теж пішли по гроші, бо заводи і шахти не працюють. Доки йде стрілянина - поки є прибуток. Це вигідно обом сторонам.

В університеті й досі вчать студентів за українською програмою. Переселенців називають зрадниками, бо поїхали на материнську територію. Поважні викладачі йдуть в тамтешню аспірантуру, захищають дисертації, які ніколи не визнає цивілізований світ. Їх не запрошують на конференції. Надіюся, колись зрозуміють, що просто пожертвували своїм іменем.

Автор: Олексій Виноградов
  Івана Карпенко: "Повернення в окуповану територію однозначно буде. Треба тільки розуміти, яке. Фізичне, економічне, територіальне, або - духовне, психологічне, ментальне"
Івана Карпенко: "Повернення в окуповану територію однозначно буде. Треба тільки розуміти, яке. Фізичне, економічне, територіальне, або - духовне, психологічне, ментальне"
Що вас спонукало на переїзд?

- Коли 2014-го бої йшли в центрі Луганська, ми саме видавали студентам дипломи. Університет аж здирагався від вибухів. Я зрозумів, що не можу ризикувати життями студентів і викладачів. Нам не дозволили забрати матеріали з комп'ютерів, папери, особисті речі. Могли за це запросто вкинути в підвал СБУ, що поруч із університетом. Жінкам-колегам доводилося ховати флешки із матеріалами в білизну. На початку вересня ми сіли в автобус і поїхали до Старобільська. Через рік - до Полтави.

З якими труднощами зіткнулися на мирній території?

- Нам довелося вчитися жити по-полтавськи. Тут повільний темп життя. В Луганську - все роблять швидко. Люди не ходять, а майже бігають.

В мене з'явилася дуже велика відповідальність за людей. Почуваю себе не комфортно, коли не можу допомогти всім колегам.

Треба заново боротися за свій життєвий простір. І доводити, що ти чогось вартий - працедавцеві, колегам. Бо твоє ім'я, авторитет, які були там, тут нічого не варті. Ставиш собі питання: "Хто я? Кому потрібні мої думки, почуття? Як я вплину на життя місцевих людей?" Переживаєш нове народження - як професіонал, друг, батько, чоловік.

Багато людей не знайшли в собі сили жити заново. Один знайомий у Луганську не захотів переїжджати. А діти - наважилися. В нього стався психологічний злам. Помер іще живим. Сусідка зайшла провідати - а він лежить мертвий. Не від кулі загинув, а від втрати сенсу життя. Часто думаю, чи вважати його жертвою війни? Таких хтось рахує?

Автор: Олексій Виноградов
  Іван Карпенко:"Про Донбас роблять висновки, але не спираються на думку місцевих людей. Для цього варто робити соціальні дослідження. Досить проїхатися з ОБСЄ і говорити з людьми"
Іван Карпенко:"Про Донбас роблять висновки, але не спираються на думку місцевих людей. Для цього варто робити соціальні дослідження. Досить проїхатися з ОБСЄ і говорити з людьми"

Як ви особисто змінилися після переїзду?

- Для мене поняття Батьківщини стало більш конкретним. Воно - в дрібницях. Завжди хочу привітатися з людиною, коли бачу на автомобілі номери Луганської області. Виникла частіша потреба говорити з батьками, вони мешкають в Станиці Луганській. Їхній 2-поверховий будинок обстріляли. Вижили, бо були на першому поверсі. Щоразу, коли їх бачу, виникає відчуття, що це востаннє.

Зараз ви читаєте новину «"Треба було пообіцяти людям на Донбасі, що все буде добре - за рік, два, три"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

5

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1865
Голосування Чи прийнятні умови кредитування для переселенців у 20% річних?
  • Так, за новими умовами зможу взяти кредит
  • Так, але доведеться у всьому собі відмовити
  • З такими умовами є ризик влізти в борги
  • Ні, бо не має стабільного доходу
  • Не братиму кредит через великий відсоток
Переглянути