"Треба було пообіцяти людям на Донбасі, що все буде добре - за рік, два, три"

5

Про життя переселенців з окупованих територій східної України, їхні потреби і виклики в інтерв'ю Gazeta.ua розповів 61-річний Іван Карпенко, декан факультету іноземних мов Луганського університету ім. Шевченка.

Торік перевіз з Луганська до Полтави 15 колег і 500 студентів. Факультет розмістився в Полтавському університеті економіки і торгівлі. Викладачі і студенти мешкають в гуртожитку, на винайманих квартирах чи проводять навчання дистанційно.

- Переселенці - нова соціальна група. З величезним досвідом - як з нуля ставати на ноги. Решта українців цього не пережили. Тому з переселенців можна брати приклад. Але це не означає, що їм не потрібна увага. Найголовніше, що могла б зробити влада, - дати можливість повернутися в Луганськ чи Донецьк, - каже Карпенко.

 

Як це зробити?

- Треба зняти бар'єри на переміщення. Щоб не було блок-постів, які приносять втому, забирають час і нерви. Для цього потрібно, щоб політики нарешті поїхали до Луганська і Донецька, почали домовлятися. Бо з моменту окупації нікого там не було. Про який діалог можна говорити?

В Щасті є міст, який спростив би дорогу до Луганська. Але його не відкривають для проїзду. Щоночі з обох сторін ганяють машини з контрабандою. Саме такі зацікавлені люди і створюють перепони для об'єднання України.

Вільне переміщення дало б можливість більше говорити один з одним. Ніякі соцмережі цього не замінять.

Дивує, коли українські ЗМІ розказують, як живеться в Луганську. Хто з них там востаннє був? Або експерти дають оцінки і прогнози в той час, коли не мають жодного стосунку до Донбасу.

 

Яким бачите місто в майбутньому?

- Повернення на окуповану територію однозначно буде. Треба тільки розуміти, яке. Фізичне, економічне, територіальне, чи - духовне, психологічне, ментальне. Влада має визначитися, за що спершу боротися.

Зараз війна гаряча - зі зброєю. Але є ще інша війна, яка може тягнутися довше - холодна. Це війна світоглядів, цінностей. Українська влада зробила помилку, коли встановила економічну, інформаційну блокаду. Люди там не читають українську пресу, не спілкуються з політиками і діячами культури.

Є думка, що достатньо в центрі Луганська чи Донецька вивісити прапор України - і боротьба завершиться. Ні. З тої секунди тільки все почнеться.

Переселенці і тамтешні люди не можуть зрозуміти - чому так важко налагодити хоч якийсь інформаційний вплив з мирної території.

Які ще прорахунки влади?

- Юлія Тимошенко ще років 10 тому казала: "Донбас треба обгородити колючим дротом". Інколи наші політики не розуміють вагу слова.

Коли тільки починалися заворушення, треба було щось пообіцяти людям на Донбасі. Що все буде нормально - за рік, два, три. І війна би не почалася. Інколи обіцянка, навіть порожня, може бути виправдана.

Про Донбас роблять висновки, але не спираються на думку тамтешніх людей. Для цього варто робити соціальні дослідження. Достатньо проїхатися з ОБСЄ і говорити з людьми. Можна запитати: з ким, коли і чому хочуть бути. Також - про проблеми, які турбують луганців в повсякденному житті.

В Європі є гасло: єдність у багатоманітності. Можна бути білорусом, росіянином, угорцем, поляком, жити в Україні і бути її патріотом. Історично склалося, що на Донбасі живе багато корінних росіян. Треба було дати їм бути росіянами в Україні. В той час хтось із діячів культури сказав, що історію України можна вивчати тільки українською. Виходить, що Україна не може бути різноманітною. На психологічному рівні в населення виник спротив.

Велику роль відіграв стереотип: Львів - культурна столиця України, частина Європи. А на Донбасі - кацапи живуть. Ми не поступаємося вихідцями української культури. В нашому університеті вчилися Володимир Даль, Борис Грінченко, Василь Голобородько. Про це чомусь мало говориться.

 

Які настрої в місцевих луганців?

- Востаннє я був там влітку. Часто зв'язуюся по телефону з колегами, родичами. Вони не хочуть говорити про політику. Для них не цікавий ні Порошенко, ні Путін. Прихильників України - половина городян. Але жодній владі не вірять.

Живуть, як у кіно. Й досі здається, що війна - тимчасова і закінчиться з понеділка.

Що є проукраїнського в Луганську?

- Обласна бібліотека з мільйонами примірників українських книг. Пам'ятник Шевченкові. Досі діє драматичний театр, де вистави проводять українською. В полишеному нами університеті вчать українську філологію. Це означає, що на неї є попит.

Але немає жодної громадської організації.

Чому?

- Люди з проукраїнськими поглядами бояться привселюдно показувати свою позицію. Всьому вина - зброя окупанта. Вона паралізує. В місті є стукачі, які за гроші здають людей.

Хто такий окупант?

- Це 7-10 тисяч людей, які прибули з Росії. Багато з них - джентльмени удачі, які приїхали на заробітки, ніби на цілинні землі. Їхнє завдання провадити контроль і дисципліну.

Ще 30-40 тисяч - місцеві. Вони теж пішли по гроші, бо заводи і шахти не працюють. Доки йде стрілянина - поки є прибуток. Це вигідно обом сторонам.

В університеті й досі вчать студентів за українською програмою. Переселенців називають зрадниками, бо поїхали на материнську територію. Поважні викладачі йдуть в тамтешню аспірантуру, захищають дисертації, які ніколи не визнає цивілізований світ. Їх не запрошують на конференції. Надіюся, колись зрозуміють, що просто пожертвували своїм іменем.

 

- Коли 2014-го бої йшли в центрі Луганська, ми саме видавали студентам дипломи. Університет аж здирагався від вибухів. Я зрозумів, що не можу ризикувати життями студентів і викладачів. Нам не дозволили забрати матеріали з комп'ютерів, папери, особисті речі. Могли за це запросто вкинути в підвал СБУ, що поруч із університетом. Жінкам-колегам доводилося ховати флешки із матеріалами в білизну. На початку вересня ми сіли в автобус і поїхали до Старобільська. Через рік - до Полтави.

З якими труднощами зіткнулися на мирній території?

- Нам довелося вчитися жити по-полтавськи. Тут повільний темп життя. В Луганську - все роблять швидко. Люди не ходять, а майже бігають.

В мене з'явилася дуже велика відповідальність за людей. Почуваю себе не комфортно, коли не можу допомогти всім колегам.

Треба заново боротися за свій життєвий простір. І доводити, що ти чогось вартий - працедавцеві, колегам. Бо твоє ім'я, авторитет, які були там, тут нічого не варті. Ставиш собі питання: "Хто я? Кому потрібні мої думки, почуття? Як я вплину на життя місцевих людей?" Переживаєш нове народження - як професіонал, друг, батько, чоловік.

Багато людей не знайшли в собі сили жити заново. Один знайомий у Луганську не захотів переїжджати. А діти - наважилися. В нього стався психологічний злам. Помер іще живим. Сусідка зайшла провідати - а він лежить мертвий. Не від кулі загинув, а від втрати сенсу життя. Часто думаю, чи вважати його жертвою війни? Таких хтось рахує?

 

Як ви особисто змінилися після переїзду?

- Для мене поняття Батьківщини стало більш конкретним. Воно - в дрібницях. Завжди хочу привітатися з людиною, коли бачу на автомобілі номери Луганської області. Виникла частіша потреба говорити з батьками, вони мешкають в Станиці Луганській. Їхній 2-поверховий будинок обстріляли. Вижили, бо були на першому поверсі. Щоразу, коли їх бачу, виникає відчуття, що це востаннє.

×