Волонтерка з Лубен Полтавської області Оксана Кумонок відверто розповідає про ризики поїздок у найгарячіші точки, про актуальні потреби бійців і значення дитячих малюнків для них.
– У грудні ми з чоловіком двічі ледь не потрапили в полон до окупантів. Обидва рази на відрізку між Бахмутом і Сіверськом. Перший раз розвернулися від ворожого блокпосту метрах у п'ятиста, а вдруге не доїхали з кілометр. Справа в тому, що у тому районі повністю глушиться зв'язок. І якщо не знаєш дороги, як ми, то легко заблукати. Думаю, нас урятували вищі сили. Бо в якийсь критичний момент зв'язок з'являвся, і саме тоді нам телефонували бійці, щоб з'ясувати, де ми знаходимось. Вони – наші ангели-охоронці. Я називаю це невипадкові випадковості…
"Опускаються руки, коли чуєш розмови про те, що волонтери заробляють на війні гроші"
Директорка благодійного фонду "Довіра та допомога" Оксана Кумонок з Лубен – одна з небагатьох волонтерок, яка щотижня, а то й двічі на тиждень разом з чоловіком Ростиславом відвозять гуманітарні вантажі у найгарячіші точки. В Авдіївку, яка знаходиться практично у кільці, вони, дотримуючись конспірації, пробираються лише вночі з виключеними фарами. Швидко розвантажуються в обумовленому місці й так само швидко тікають, бо там небезпечно. До нового року проривались і в Бахмут, але відколи у місті точаться вуличні бої, його захисники нікому з цивільних не дозволяють ризикувати, тому зустрічають їх поза межами "фортеці".
– Волонтерські авто окупанти розстрілюють у першу чергу, тож на під'їзді до небезпечних зон ми заклеюємо синьою ізолєнтою наліпку "Волонтери" на своєму бусові, – розповідає Оксана. – На Донецькому напрямку дуже багато знищених таких автомобілів стоїть. Тому просто опускаються руки, коли чуєш розмови про те, що волонтери заробляють на війні гроші. Та потім приїжджаєш туди, де небезпечно, бачиш очі вдячних бійців, і в тебе відкривається друге дихання. І розумієш, що не варто зважати на злі балачки, а треба працювати, працювати і ще більше працювати.
У волонтерство Оксана Кумонок – колишній економіст м'ясопереробного підприємства, працівник банківської сфери, підприємиця – включилася 24 лютого. У перший же день війни вона згуртувала навколо себе подруг і знайомих, створивши "артіль" з плетення маскувальних сіток. Фото виставляла у Фейсбуці, що спонукало інших приєднуватися до них. Люди почали нести також продукти харчування, й Оксана взялася розвозити їх по блокпостах у місті та районі. А вже у травні зареєструвала благодійний фонд і стала його директором. Бо просто звітуватися перед людьми у соцмережах, виставляючи фотографії чеків, вважає несерйозним. Їй важливо було звітувати перед державою. Фонд – це насамперед прозорість доходів і витрат.
– Далі ми з Ростиком поїхали по гарячих напрямках – на Харківщину й Сумщину. Він та ще кілька друзів, які нам допомагають, це і вся наша команда, – продовжує Оксана. – Потім був Бахмут. Саме в цьому місті наприкінці жовтня потрапили під обстріли. Прильоти – це дуже страшно. У кацапів немає конкретної мети, вони просто хаотично обстрілюють населені пункти. Ми з чоловіком тільки молилися, щоб лишитися в живих. Я навіть не згадала про фотокамеру. Зазвичай роблю фоторепортажі з наших поїздок і виставляю їх у соцмережах, щоб нагадувати людям, що війна триває. Але тоді вперше мені було не до цього…
Кожна поїздка – це сльози. Бачиш розбиті будинки, у яких іще недавно було життя, і сльози мимоволі застилають очі. Бо розумієш, що "асвабадітєлі" лишили мирних людей всього того, що ті надбали за довгі роки, чим дорожили. А могили на території дитячого садка у Сіверську… Хіба можна на це спокійно дивитися? Після кожної поїздки я дуже довго відходжу морально.
Човен на вагу пікапа
Втім, Оксана, доки відходить морально, не припиняє працювати. Її реакція на нові виклики моментальна. Два дні – і зібрала кошти на генератор, два тижні – і є пікап.
– Якось приїхали до хлопців, які боронять рубежі на харківському напрямку, з печивом і консервами, а їм, виявилось, потрібен генератор, – пригадує волонтерка. – Ми прийняли замовлення, і вже за кілька днів повертаємося до них з генератором. Бійці попередили, що через обстріли до їхньої крайньої позиції не проїдемо, тому вони вирушають назустріч нам. Під'їжджає старенька "трійка". Водій відкриває багажник, щоб перекласти туди наш гуманітарний вантаж, а він зсередини весь у крові. "Не дивуйтесь. Тут возимо і загиблих, і поранених, бо спеціального автомобіля для транспортування бійців з поля бою не маємо", – пояснив вояк. "Ми зрозуміли ще одну вашу потребу" – відповіла я йому. А вже через два тижні закрила оголошений збір коштів на пікап для їхнього підрозділу. Разом з представником військових придбали автомобіль за 5300 доларів. Можна було б і дешевше щось купити, але нам потрібен був якісний автомобіль, щоб не підвів у важливий момент. Завдяки йому врятоване вже не одне життя.
Десь на донецькому напрямку "служить" ще один транспортний засіб, який подружжя Кумонків передало воїнам. Восени місцевий мешканець Ігор Якименко подарував Оксані з Ростиславом мікроавтобус для їхніх волонтерських благодійних місій. Вони ж, не вагаючись, передали його для потреб ЗСУ, перед цим капітально його відремонтувавши.
– У нас неймовірно добрі й щедрі люди, якими я не перестаю захоплюватися, – каже Оксана. – Так, нещодавно ми відвезли на Харківщину, за Куп'янськ, чимало всяких будівельних матеріалів, а також надувного човна. Цим плавзасобом хлопці переправляють на другий берег, зокрема, поранених і полеглих. На жаль, вони пробили свого човна і попросили допомогти. Я виставила оголошення про збір коштів, аж тут телефонує лубенець Валерій Півень і пропонує нам новий гарний човен, який колись придбав для себе…
"Мама загиблого бійця хоче повернути його автівку знову на фронт"
– Мене часто запитують, чи допомагаємо ми лише місцевим. Ні, опікуємося всіма, хто нас просить про допомогу, бо всі наші, – каже Оксана. – Наш крайній збір, наприклад, був оголошений для підрозділу, який воює під Мар'їнкою. Про нього ми дізналися випадково, після похорону лубенця Романа Яременка, який боронив Україну в його складі з 2016 року. До нас звернулась мама загиблого героя з проханням закрити хоча б якісь потреби побратимів її сина. З'ясувалося, що до хлопців ще з часів АТО ніхто з волонтерів жодного разу не приїжджав, і вони самі ні в кого нічого не просили. На оголошення про збір необхідних хлопцям речей відгукнулося багато людей, на зібрані кошти ми накупили лимонів, цукру, тушківки, кави, чаю, консервів, сиру, ковбас, води, енергетиків, шоколадних батончиків…
В Оксани з Ростиславом була ще одна важлива місія під час поїздки в Мар'їнку – евакуювати власний автомобіль Романа Яременка, який він використовував як бойовий. Мама загиблого хоче відремонтувати машину й повернути назад, щоб вона далі служила побратимам сина. Сама Марина – медичний працівник, давно волонтерить, за можливості передає на фронт ліки. Її чоловік і ще один син – у ЗСУ.
Наразі чи не найактуальніша потреба фронту – хімічні грілки. На позиціях хлопці не можуть грітися ні буржуйками, бо їх одразу помітять, ні окопними свічками, бо теж вирахують. Прикро, але багато воїнів потрапляють до медзакладів з обмороженими кінцівками, що нерідко закінчується ампутаціями пальців. Тому волонтери везуть туди грілки великими партіями – різних розмірів, для різних частин тіла – але їх усе одно не вистачає, бо це разові вироби, на 5-12 годин.
На всі напрямки потрібні протизастудні препарати, а з Бахмуту надходять термінові запити на ліки від опіків. Військові часто горять у машинах, їх витягують, але обпечені ділянки тіла нічим змащувати…
– Сьогодні кожен з нас солдат. Завдання тих, хто не може воювати, допомагати в тилу боронити України, – переконана Оксана Кумонок. – Нехай ми не зможемо врятувати всіх, кого нам хотілося б. Але зможемо врятувати набагато більше, ніж ті, хто навіть не намагається. Наш фонд не був би таким ефективним, якби не підтримка сотень земляків, від дітей до людей поважного віку. Загалом ми передали на фронт усякої всячини на суму понад 1 мільйон гривень. Купували і рації, і планшети для дронів, і тепловізори, і будівельні скоби, і захисну плівку, і запчастини до автомобілів… Навіть важко все згадати. Це все завдячуючи народу й міській владі. Причому, за моїм спостереженням, сільське населення активніше допомагає як грошима, так і домашніми продуктами та харчами.
Люди довіряють нам, бо у нас усе прозоро і чесно. Ми завжди до всіх зборів додаємо чеки. Намагаємося виставити фото, щоб показати наших помічників, а також фото передачі гуманітарної допомоги, аби було видно, що вона дійсно передана хлопцям у руки, а не осіла десь у когось у підвалах.
На мене працює також авторитет покійного батька, який керував одним з підприємств у Лубнах.
"Моя рука не піднялася дати півхлібини прихильниці "русского мира" з Бахмуту"
Запитую Оксану, яке найважче завдання їй довелося виконувати, як волонтеру, і вона, не задумуючись, відповідає з усмішкою:
– Знайти о другій ночі пальне для військових автомобілів у той час, коли його ніде не було на заправках. Тоді колона, що йшла у східному напрямку, зупинилася у півсотні кілометрів від Лубен – у двох машинах закінчилось пальне. Хтось із військових (а мій номер телефону є в багатьох) порадив застряглим посеред дороги звернутися до мене. Я спочатку розгубилася. А потім згадала про одного місцевого підприємця, у якого на території підприємства бачила бочку з паливом. "Приїжджайте, беріть, скільки треба" – люб'язно дозволив підприємець. А ми ще й домашньої їжі прихопили хлопцям. Вони були дуже задоволені. Ми й зараз з ними спілкуємося, їздили до них на позиції.
– Ви й цивільним, котрі лишаються на лінії фронту, возите гуманітарку? Є думка, що волонтери таким чином сприяють тому, що вони не хочуть вибиратися з небезпечних місць, ризикуючи і своїм життям, й заважаючи військовим маневрам.
– Так, допомагаємо. У Авдіївці, де до війни було майже 40 тисяч населення, наразі перебуває близько 2-х тисяч мешканців. Це переважно пенсіонери, особи з інвалідністю та їхні родичі, які не можуть їх залишити. У цих родинах знаходиться 57 дітей. Місто почали обстрілювати одразу ж 24 лютого, то ж місцеві жителі, вважай, уже рік живуть у підвалах без газу, світла і води. Без медицини. Їм усе потрібне: ліки, їжа, теплий одяг, ковдри, памперси… Дітей шкода, дорослих шкода. Хоча і "ждунів" серед них немало – чекають "русский мир", а заодно здають позиції наших військових. Якось місцева активістка з Бахмуту, через яку ми завозили гуманітарку, вказала мені на одну таку бабусю. "У вас нєту полхлєбушка?" – звернулась вона до мене. У мене рука не піднялася дати їй хліба…
Шкода покинутих тварин, яких господарі, втікаючи від війни, залишили на голодну смерть. Тому останнім часом веземо з собою корм для них. А назад – бездомних котів і собак.
Компанію подружжю Кумонків у поїздках на передову часто складають полтавські волонтери Юлія Лобач та Руслан Божко. Тоді в дорогу вони вирушають на трьох завантажених під зав'язку позашляховиках.
– Серед наших гуманітарних вантажів завжди є дитячі малюнки, – каже Оксана Кумонок. – Хлопці це дуже цінують, просять привозити, так само, як і домашню їжу. Я часто чую від них: "Ми тут заради вас, і нам важливо відчувати, що ми вам потрібні". А ми самі емоційно від них заряджаємось. Як би там не було, вони заряджені на перемогу. У них бойовий дух, вони не здаються. Говорю їм: "Поки війна, я буду їздити до вас, а після перемоги будемо збиратися в мене. Ви – моя велика родина".
3 
1
Коментарі