Українська студентка розповіла, як живе з серцем білоруса

23-річна Катерина Кравець із села Чернятка Бершадського району Вінниччини більше двох років живе з донорським серцем. Трансплантований орган дістався від загиблого білоруса.

Дівчина навчається в медичному коледжі. Катя – кругла сирота і про те, що у неї є проблеми із серцем дізналася після 10-ти років, пише 20minut.

 

"У молодших класах я взагалі не відчувала, що у мене є якісь проблеми. Вони почали з'являтися у середній школі, – розповідає Катя. – Коли бігала, то почала з'являтися задишка", - говорить.

Це помітили і вчителі. Тоді дівчину привезли до Вінницької дитячої обласної лікарні. Там діагностували гіпертрофічну кардіоміопатію.

Дівчину постійно підтримували терапією. Але серце все одно кололо і давило. Тиск постійно був низьким і Катя гостро відчувала зміну погоди.

"Із кожним днем ставало гірше. Організм не сприймав крапельниць, а моя терапія таблетками вже не допомагала і була проблема з ритмом (пульс високий 100-120 ударів) – мене відправили в Інститут Амосова", - згадує дівчина.

Там Катю прооперували. У грудну клітку встановили дефібрилятор, який заводив серце, коли те зупинялося.

"Поки проводили обстеження, виявили, що у мене АВ блокада – це, коли серце не справляється зі своєю роботою. У такому разі настає раптова смерть. Я могла просто не прокинутися.", – пояснює Катя. – Самі електроди в серці і по вені не відчуваються. Дефібрилятор – це така залізна штучка, яка зашита під шкіру, він не страшний. А от сам струм – це дуже страшно і словами не передати. Струм розносився по тілу від голови і до низу. У цей час в очах тільки спалахи і страх".

 

Дівчина жила з апаратом протягом двох з половиною років. З цим апаратом могла місяцями жити у лікарняній палаті, аби не виходити на вулицю, не подразнювати організм і знову не відчувати розряди по тілу.

"Мені різко стало погано. Почала накопичуватися рідина у черевній порожнині, падати фракція. І тоді я почула діагноз – гіпертрофічна кардіоміопатія другого ступеню, – говорить Катя.

Діагноз дівчини сам по собі говорить, що є показання до трансплантації, але є стадії, на яких можна багато років жити із дефібрилятором. Їй дали направлення в Мінськ для пересадки. Так як дівчина – кругла сирота, то операцію їй оплатила держава.

"Я була 147 у черзі на трансплантацію. Але через те, що я мала пільги і не знайшлося білоруса, якому потрібно було серце із третьою позитивною групою крові, воно дісталося мені, – впевнена Катя. – Першого березня о другій ночі стався забір серця, о пів на п'яту мене забрали на операцію", - згадує дівчина.

Коли я відкрила очі і подивилася навколо, подумала: "Боже, я жива!". У мене полилися сльози. Це не була істерика. Просто сльози. Я розумію, що в мене чуже серце і я живу".

У перші дні постійно боялася, що десь щось не приживеться чи відпаде. Дівчина говорить, що медсестри постійно сміялися з неї, адже запевняли, що серце пришито намертво.

"З часом ти звикаєш і не думаєш, що орган – чужий. Серце – моє. Рідне. Я з ним живу. Правда, тепер постійно хочеться до Білорусі, – сміється Катя.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Святослав Трух потребує трансплантації кісткового мозку

Про те, хто був донором Законом Білорусі говорити пацієнтам заборонено. Проте, дівчині вдалося підглянути у медичну карту, де було написано, що це був хлопець 28-ми років, який загинув у автокатастрофі. Катя дуже хотіла б знайти хоча б якусь інформацію про нього.

"Мені цікаво дізнатися яким він був, чи була у нього родина і що він любив. Залишається надія, що колись зв'яжуться його батьки. Вони мають право знати кому пересадили серце їхньої дитини, - додає Катерина Кравець. - Про таких, як ми говорять дуже мало. Я не розумію чому не можуть прийняти відповідних законів. В Україні гинуть люди в автокатастрофах щодня. А одна людина може врятувати сімох. Багато хто роками стоїть в черзі на пересадку, хтось не доживає… Я теж могла не дочекатися, але мені посміхнулася фортуна".

×