Від крайніх хат на околиці в селі Івашки, що на Харківщині, менше сотні метрів до кордону з Росією. Обстріли, пожежі, вибухи. Але люди не виїжджають, в селі є діти, студенти. Найбільше, про що просять івашківці – допомогти з мобільним зв'язком. Його немає вже п'ятий місяць...
На стінах магазину, де розподіляють "гуманітарку" - свіжі сліди уламків снарядів. Росіяни вже не вперше б'ють по цьому "важливому військовому" об'єкту, і тепер піти за найнеобхіднішим в Івашках можна так, що додому більше не повернешся. Про це розповідають жителі села, які з телефонами в руках шукають тут зв'язок. Але сигнал з'являється, слабшає, зникає зовсім, а з ним і надія почути рідних, вирішити якісь побутові справи
Таке заняття для жителів села, звідки відстань до кордону вимірюється сотнями метрів, стало звичним. І дуже ризикованим. Доводиться підійматися на висоту, а такі місця добре прострілюються ворогами. Тільки от, наприклад, Ларисі Кучеренко, з якою ми спілкуємось, подітися нікуди. Донька навчається в педуніверситеті. Треба терміново переслати курсову, аби отримати оцінку. Дехто з викладачів ставиться з розумінням. Але є й ті, хто радить переїхати з Івашків.
Та місцеві з села не збираються. Їх тут залишилося сто сімдесят родин. Є сімнадцять дітей, студенти. І усім потрібен зв'язок.
Місяць тому я вже робив сюжет для місцевої газети "Зоря", спілкувались тоді з Катериною Лугініною, яка намагалася зв'язатися з онуком. Він десь воює, розповідала вона, хоча б голос почути і самій сказати, що жива.
Дошкуляє селянам і неможливість сповістити хоча б телефоном про небезпеку, "гуманітарку", викликати лікаря чи рятувальників. Про це також розповідають жительки села - Любов Унгарян, Олена Горбачова, Тамара Говор. І мені пригадується, як тут чотири місяці не було електрики. Тоді також місцеві керівники твердили, що виходу немає, що світло не з'явиться аж до закінчення бойових дій. Але воно з'явилось, коли про це написала спочатку та ж місцева "Зоря", а потім інформація поширилась в соцмережах, коли кадри з села побачили в Youtube. Підключились депутати, знайшлись можливості. І світло тепер в селі є.
Тож люди щиро вірять, що й проблему з мобільним зв'язком можна вирішити. Тим більше є надія, що зв'язок налагодити буде дещо простіше. Рашисти зруйнували не всі вежі. Очевидно, на тих, що лишилися, можна посилити сигнал. Звісно, це потребує від операторів, чи бодай одного з них, який візьметься за це, додаткових зусиль та коштів. Звісно, це не найпривабливіша задача в комерційному сенсі. Але ж йдеться про живих людей: івашківцям без телефонів дуже важко виживати.
Хоча вони вкотре доводять, що уміють протриматися за будь-яких обставин. На центральній вулиці, за сотню метрів від фронту, місцеві жінки вирубують чагарі та згрібають опале листя. Кажуть, хочуть, щоб було красиво. "Як до війни, щоб росли квіти…". А взимку посипали дороги сумішшю солі та піску, яку вимішували вручну. І розносили її потім також відрами. І це при тому, що Івашки видно в снайперські приціли росіян.
Жодних скарг. Просто мріють, щоб телефони працювали і щоб у трубці було чути Україну.
Матеріал підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України для проєкту "Близько до "нуля": життя прифронтових громад" в партнерстві з порталом Gazeta.ua та журналом "Країна" за підтримки Free Press Unlimited. В проєкті беруть участь видання з прифронтових та деокупованих територій: "Рідне місто" (Мирноград, Донецька обл.), "Путивльські відомості" (Путивль, Сумська обл.), "Весть" (Чернігів), "Голос Гуляйпілля" (Гуляйпілля, Запорізька обл.), "Зоря" (Золочів, Харківська обл.).
1 
1
Коментарі