"Ховалися в пшениці, поки не завершився обстріл" - багаторічний працівник атракціонів розповів історії з життя

9

Фото: Валерій Шмаков

Кататися на дитячих атракціонах дорослі полюбляють ще більше за дітей. Адже усі ми в душі - діти. Своїми спостереженнями та історіями з життя із кореспондентом Gazeta.ua поділився 76-річний Петро Тимошик. Він понад 30 років працює завідувачем атракціонів у львівському Парку культури та відпочинку ім. Б. Хмельницького.

"Тут катались і народні депутати, і місцеві бізнесмени з дітьми. Атракціони у парку працюють із 1970-х років. Тодішній директор зробив парк одним із найкрасивіших в Україні. А я сюди потрапив випадково. Живу недалеко, от і прогулювався парком, коли зустрів директора. Він запропонував залишитись. Я тоді мав три дні на пошуки роботи, аби не переривався стаж. Сподівався за місяць-півтора знайду роботу за спеціальністю. Але залишився дотепер", - розповідає Петро Тимошик.

На атракціони пішов працювати після посади старшого наукового співробітника Лісотехнічного університету. За спеціальністю чоловік інженер-геолог. Серед його проектів - ДніпроГЕС у Запоріжжі. За час практики під час навчання у Львівській політехніці стажувався в Магадані на північному сході Росії.

"Це був ще 1964 рік. За кілька місяців практики встиг пізнати деякі закони тайги. Там перебував в геологічних експедиціях. Із найяскравіших спогадів - небезпека від ведмедиці, яка атакувала ссідню дільницю і вбила кількох практикантів. Перед тим хтось із них ненароком застрелив ведмежа. Вижити у тих умовах непросто було - постійний холод, вороже середовище. Люди із важким характером там не затримувались". - розповідає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Морозиво по 5 копійок та тілисті жінки: показали на відео Київ 1960-х

Після завершення університету за розподілом потрапив до Харкова. Звідти - до Запоріжжя. А вже після строкової служби в армії повернувся до Львова. Пропрацював у Лісотехнічному університеті сім років.

"Університетська робота мене приваблювала, як і мого батька. Михайло Тимошик - знаний у Львові науковець у галузі фізики. У Франковому університеті його вшановують та пов'язують з ім'ям Михайла Грушевського. Вони були знайомі та мали спільні справи", - зауважує Петро Михайлович.

Сім'я Тимошиків до Львова переїхала із міста Сокаль, коли Михайла Миколайовича 1946 запросили викладати в університеті.

"У Сокалі ми пережили війну. Пам'ятаю, як батьки почули, що до міста підступають німці, то взяли нас із сестричкою та валізку поставили на візок і втікали. У небі з'явилися військові літаки. Нас підхопили на руки і ховалися в пшениці, поки не завершився обстріл", - пригадує. За 70 років потому на Майдані у Києві серед тяжкопоранених від рук беркутівців був його наймолодший син Назар.

"Він відводив ще двох побратимів до "швидкої". Їх перехопили спецпризначенці. Перебили синові руку і ногу. Били по голові. Потім везли, аби посадити. Врятували їх афганці, котрі патрулювали Києв і виловлювали тітушок", - говорить Петро Михайлович.

×