Зеленський має стати лютим ворогом Путіна

5

Відбувся електоральний Майдан. Український народ проголосував найрадикальніше за всю історію. Обрання Зеленського - подія історична. А от якою вона в підсумку в історії лишиться – зі знаком плюс чи мінус, покаже 2020 рік.

Остаточно судити рано. Нове правління тільки розпочалося. Те, що більшість населення спромоглася на революційну зміну влади ненасильницьким шляхом, через чесні і прозорі вибори, вже плюс.

Другий позитивний момент – очищення від старих еліт. Знесли ж не лише президента Порошенка і попередню команду, але й купу монстрів, які понад 20 років сиділи в українській політиці і здавалися непохитними. Ще рік тому було важко уявити, що пролітає Ківалов, Добкіни і так далі. Ступінь очищення влади – фантастично глибокий.

Питання – чим цю владу замінили? Можливо, те, що прийшло, це засіб для чищення. Зіграє роль "туалетного каченяти", змиє заскорузлу, прогнилу політичну еліту. А саме далі швидко змиється потоками чистої води і на цьому місці виникатиме щось нове. Тоді цей рік можна буде вважати переважно позитивним. Однак такої гарантії немає. "Мийний засіб" показує сильну тенденцію крижаніти і ледь не перетворюватися у граніт. Триває тотальна концентрація влади. Напрошується слово "узурпація". Хоча з правової точки зору це слово некоректне. Поки що все відбувається у більш-менш законний спосіб. Але насторожує, що такої концентрації влади в одних руках країна ще не знала.

Спроба побудувати вертикаль може провалитися. Український народ анархічний. Інколи це нас підводить, не дає сформувати сталі інституції, розбудувати державу. А з іншого боку, на відміну від Росії, в Україні вертикаль не "вростає". Як її не встромляли, а вона не лізе.

Зараз намагаються побудувати вертикаль, не слабшу, ніж у Росії. Після монобільшості, президентського уряду хтось ще в цьому сумнівався. Та після внесення Зеленським проекту змін до Конституції ці сумніви тануть. Проголосують - на місцевому рівні ліквідують самоврядування. Президентська вертикаль охопить не тільки Банкову, Кабмін і Верхову Раду, а дійде до кожної громади. Призначений президентом префект матиме більші права, ніж вибрані громадою персоналії. Зможе у будь-який момент розпускати місцеву раду, звільняти голів.

Знаковим після виборів був Марш захисників 24 серпня.

Пригадаємо жахливий серпень 2014-го, коли в Україну зайшли регулярні російські військові частини і розбили нас ущент. Тоді був розпач, відчуття слабкості. А далі з'явилися кіборги, Донецький аеропорт. Він вистояв тривалий час, при тому що з військової точки зору це не мало сенсу. Але з політичної — нас врятувало. Бо поки там витримали кіборги, нація оговталася, почала відчувати себе по-іншому. Українці зрозуміли, що здатні на опір російській армії, зупинити її.

Можна провести паралель із тим, що було після виборів. За малоросійську модель проголосували три чверті. У 25 відсотків тих, хто обирав армію, мову, віру, був розпач. Бо ж насправді мало хто прагнув бачити персонально Порошенка. Це були голоси за український вибір. Після маршу цей розпач змінився бойовим настроєм. Хода у центрі Києва переламала ситуацію, вирівняла її. Стало зрозуміло, що крім влади є українське суспільство, яке здатне самоорганізуватися. Запобіжник, який може зупини владу, якщо та зайде занадто далеко і поверне у бік Росії.

Маятник постійно коливається. Влада робить два кроки назустріч РФ. Суспільство показує зуби - і по кроку відступають назад. Потім знову — два вперед, один назад. Ми повземо під Росію, але повільно. Поки що суспільства вистачає, щоб цей рух стримувати.

Електоральна революція та монополізація влади.

"Зелений принтер" ще достатньо слухняний. "Слуги народу" виконують більшість вказівок із Банкової. Але вже не всі. Провалилась спроба ввести імперативний мандат. Принтер потроху розбовтується. Є шанс - в якийсь момент із механізму штампування законів із Банкової він перетвориться на щось схоже на парламент.

Цього зараз не знає ніхто. Навіть президент, від якого це найбільше залежить. Один із робочих варіантів, які проробляються на Банковій, дати цьому парламенту пропрацювати рік до середини липня. Після цього розпустити та провести у жовтні дострокові вибори одночасно з місцевими.

Кристалізація тої частини громадянського суспільства, яка готова на опір. Це мабуть єдиний позитив.

З негативних – велика конфронтація. Хтось і до того перемагав та програвав на виборах. Але зараз з'явилася взаємна ненависть між прихильниками різних політичних сил. Розкол глибокий. Його видно по соцмережах. Коли знайомі роками люди розфренджуються, наговоривши одне одному такого, що і в житті багато хто руку перестає подавати.

Для одних ці вибори були світоглядними – вибір вектору розвитку країни. Між Україною та Малоросією. Інші це оцінювали не так. Бачили виключно у площині: "бариги - не бариги", "старі – нові". Коли йдеться про вибір між українським шляхом і назад під Росію, це не можна сприймати не емоційно. Йдеться про долю нації, наших дітей.

До того ж зіграли технології. Протистояння нагніталося обома кандидатами у президенти, їхніми штабами. На жаль, і зараз як Банкова, так і опозиційна "ЄС" продовжує цю ненависть старанно підживлювати.

Поки що не знаємо. Надводна частина айсбергу змінила небагато. Гучної капітуляції не відбулося. Але "червоні лінії" потроху перетинатимуть, з випуском пари. Вже бачимо це по проекту змін до Конституції. Диявол заховався у деталях. З одного боку, ні слова про "автономний статус" Донбасу. Ніби можна зітхнути з полегшенням. Якщо не дочитати, що статус кожної територіальної одиниці тепер визначатиметься законами, а не Конституцією. За одним помахом можуть дати 226 голосів – і в будь-який момент. Влада поступово виконуватиме зобов'язання перед Кремлем.

Не знаємо і напевно ніколи не дізнаємося, що було на особистій зустрічі Зеленського з Путіним, які неофіційні "обязи" на себе взяв наш президент. Дізнаватимемося про це поступово, і не із публічних заяв, а із реальних дій та кроків влади.

Так. Домовленість, за якою ми відкликаємо із судів всі ще не розглянуті позови проти Газпрому, на величезні суми, а в обмін отримуємо лише ті 2,9 мільярдів, які нам встигли присудити у Стокгольмському арбітражі. Натомість отримуємо їх от просто зараз – до 29 грудня.

Таким чином уряд, який "несподівано" виявив, що в держбюджеті закінчилися гроші, і що у грудні цього року бракує величезної суми (офіційно вже визнали "діру" в 40 мільярдів, але в кулуарах я чув навіть цифру 60 мільярдів), йде шляхом Януковича у 2013 році – бере швидкі російські гроші на абсолютно невигідних для України умовах. І сума практично та сама, що тоді, навіть ще на 100 мільйонів менше.

Зеленський не ставив за мету протистояти Путіну. Він досі не діє у парадигмі, що навпроти нього – ворог, і що це саме протистояння, а не "бізнес-тьоркі". Це найстрашніше.

Зеленський має набагато більше можливостей перемогти Путіна, ніж мав Порошенко. Бо він з іншого середовища. Його обрання сколихнуло і шокувало Росію — виявляється в Україні президенти спокійно передають владу, і головне – цих президентів дійсно обирають самі люди. Порошенко в очах росіян був таким собі українським варіантом їхнього Путіна. А тут приходить людина явно з зовсім іншого світу. Винесена хвилею народного гніву на попередню владу. Росіяни бачать цей прецедент, і у них починає жевріти надія, що так можна і у РФ, що Путін не вічний. З цієї позиції Зеленський може розмовляти з Путіним іншою мовою. Але він не ставить собі такої мети. Не бачить війну між Україною та Росією. Досі у неї не вірить. Бачить за мету не перемогу, а мир. А це вже принципово інша постановка задачі. Зеленський багато на що всередині країни дивиться російськими очима, керується стереотипами московського світосприйняття.

Він їхав до Парижу по-дружньому домовлятися з Путіним. І, здається, був розчарований. Здається, таки зрозумів, що навіть йому це непросто. Росія не домовляється, не дружить. Може тільки прогинати під себе і поглинати, що бачимо на прикладі Білорусі. Шанс, що Зеленський остаточно це зрозуміє до того, як стане запізно, досі ще залишається.

Звинувачення зліпили з лайна і палок.

Влада ніби виступила монолітно, але насправді кожен гравець мав свої цілі. У Авакова стояв дедлайн. Мав розкрити цю гучну справу до Нового року. Інакше у Зеленського з'явився б серйозний привід запитати: "А може, Борисовичу, ти не витримав випробувальний термін? Може, тобі вже пора з міністра?". Аваков спускає вказівку донизу своїм підлеглим. Мовляв, не розкриєте справу до початку грудня — погони нафіг, будете працювати вахтерами. Це йде до середньої ланки слідчих. Ті розуміють, що розкрити її у такі терміни не можуть. Тому пішла класична ментовська схема: треба знайти цапа-відбувайла, який виглядатиме достатньо переконливо, щоб продати це суспільству. Бачили таке у провінційному виконанні на прикладі справи про вбивство Катерини Гандзюк.

Аваков — мудрий і хитрий. Витягнув на брифінг Зеленського. Так позбавив президента можливості віддати суспільству "голову" міністра. Тепер вони — подільники. Президент, генеральний прокурор не можуть здати Авакова, мають разом із ним триматися до кінця.

Подальший розвиток судового процесу стане однією зі знакових подій наступного року. Можливо, визначить політичний перебіг року. Якщо влада піде по бєспрєдєлу, саджатиме без доказів, то повторить 2013 рік. Тоді це закінчилося лютим 2014-го.

Навіть на крісло президента. Не виключено, що такі амбіції у нього є.

У кулуарах парламенту ніхто особливо не приховує, що теперішній Кабінет міністрів це "команда смертників". Що їх зіллють або в лютому, коли буде звіт уряду за півроку. Або ж дадуть витягнути до кінця опалювальний сезон і зіллють по весні. Ймовірно, Арсен Борисович хоче посилити свою позицію.

Усі правоохоронні органи наразі лежать під президентом. Він тепер призначає керівника ДБР, по-факту призначив нового голову НАЗК. Попередня влада теж не поспішала запускати Антикорупційний суд та в ручному режимі призначала наприклад Трубу. Але зараз ці органи стали ще більш залежними. Боротьба з корупцією, як і раніше, буде боротьбою з тими, хто не при владі.

Можемо чекати виконання політичних замовлень. При тому, справи можуть бути реальними. Багато кого з попередньої влади є підстави щонайменше серйозно підозрювати у корупції. Проблема у вибірковому правосудді. Малоймовірно, що почнуть притягати людей Коломойського. Тоді, як людей Порошенка — без проблем.

Більше мінусів, аніж плюсів. Мабуть, Міністерство освіти і науки чи не єдине, в якому після зміни влади не відбулося реваншу. Нехай і поступово, але продовжують реформи, особливо по лінії науки.

Натомість повний відкат назад у системі охорони здоров'я. Реформа Уляни Супрун стала найбільш глибокою і системною з усього, що відбулося в країні за попередні роки. І зараз по ній б'ють з усієї сили. Якщо це вдасться — буде катастрофа. Якось одна впливова пані з фармацевтичної промисловості запитала: "Женя, а что там вообще творится в министерстве? Посмотрите на автоплощадку — ни одной приличной машины". Це правда. До Уляни припинили їздити і домовлятися. Та зараз біля МОЗ знову побачимо щось середнє між салонами "Порше" і "Лексус". Приїжджають люди Раїси Богатирьової. Велика фармацевтична мафія відновлює позиції.

Під загрозою опинилися реформи в галузі культури – подивіться на призначення керівників Інституту національної пам'яті та Держкіно. Фінансування вітчизняного кіно вже практично припинене.

Глянемо, як у Верховній Раді сприймуть законопроект одіозного "слуги народу" Максима Бужанського про скасування мовного закону. Відкат може бути сильним. Тим більше, Росії потрібна саме така гуманітарна політика.

Цьогоріч тільки втрачали. Найбільше — у США. Стали об'єктом тамтешнього політичного протистояння. Справедливості заради, частину кроків у цьому напрямку зробили ще до Зеленського. Але він це епічно завершив невдалим візитом до Нью-Йорка.

У Європі ситуація не така погана. Але говорити про щирі почуття до нашого президента з боку французького лідера Макрона (який на початку дуже симпатизував Зеленському), тим більше з боку Меркель після публікації розмови з Трампом не доводиться.

Живемо у несприятливій для нас зовнішній кон'юнктурі. Вона погіршилася у порівнянні з 2014-2015 роками. Відбувається Брекзит. Макрон свідомо розвалює НАТО у боротьбі за лідерство в Європі. Російська пропаганда досягла успіхів у розбитті єдиного фронту Заходу проти РФ. Це все накладається на некомпетентність нашої влади у міжнародці.

Логічно, що з'являються такі фігури, як Андрій Єрмак. Він формально помічник нашого президента, а фактично - транслятор ідей сусіднього гаранта. На Банковій з'являється Валерій Хорошковський. Росія заповнює своїми людьми та своїм порядком денним відсутність у нової української влади власної ініціативи і власного бачення зовнішньої політики.

Сумніваюся, що на Банковій задаються такою метою, як повернути Крим. Попри публічні заяви. За деякий час можуть казати: "Так, Крим окупований. Але ж там живуть люди. Тому треба дати воду, електрику". Це так званий прибалтійський варіант. Коли анексію Радянським Союзом Литви, Латвії та Естонії не визнала жодна західна країна до 1991 року. Але де-факто ніхто палець об палець не вдаряв, щоб допомогти їм звільнитися. Позиція влади по Криму схожа.

По Донбасу вони вважають, що бачення є. Але воно хибне. Не розуміють, що Донбас є розмінною монетою. Що війна не за той регіон і тим більше не з ним. Радник РНБО Сергій Сівохо напарює нам, що це "громадянська війна". Але ми не воюємо з "повсталим Донбасом". Ми воюємо з Російською Федерацією. Цього розуміння на Банковій немає. А такі як Єрмак і Хорошковський старанно працюють, щоб такі думки там навіть не доносились.

Будь-який український президент мав би діяти щодо Донбасу і Криму плюс-мінус так, як це робив Порошенко. До речі, Петра Олексійовича теж обирали, як президента миру. І він намагався гратись у всякі там "перемир'я" та "припинення вогню". Але швидко зрозумів: Росії плювати, чи тут президент миру. Їм потрібен контроль над Україною. Її повернення на правах Білорусі до СНД. Порошенко був змушений стати президентом війни, лютим ворогом Путіна. Будь-хто наступний мав би пройти ту саму еволюцію. Зеленський чинить опір цьому, не хоче. Можливо, йому доведеться. Для країни це був би найкращий варіант.

Єдине, що треба було б робити відмінне від Порошенка, це готуватися до "хорватського варіанту" - силового визволення територій. Це не є неможливим. Але чомусь у попередньої команди, всього старого генералітету стояла жорстка установка: ми не здатні вибити Росію силою. Армію готували тримати фронт, і не більше. Це обмежувало і дипломатичний маневр.

Не факт, що Донбас треба буде звільняти силовим шляхом, але ми повинні бути до цього готовими. Тоді це по-іншому ставило б нас на міжнародній арені. Те ж стосується Криму. Продуктивні переговори з РФ можливі лише з позиції сили, отже цю силу слід нарощувати.

Одне й те саме. У головах багатьох українців досі сидить російський, радянський світогляд. Що озвучив Ноздрачов (начальник Управління цивільно-військового співробітництва Збройних сил України полковник Олексій Ноздрачов заявив, що українські військові "готові до реінтеграції" з російськими армійцями та бойовиками терористичних угруповань Л/ДНР. - Gazeta.ua). Колоніальна, малоросійська свідомість. Це перекриває можливості всередині країни і назовні. Вести активну політику може згуртована хоча б по ключових питаннях нація. А не, вибачте, купа постколоніального населення, серед якого борсається і намагається щось зробити свідома, активна меншість.

Програма мінімум — не злитись під Росію. Повернутися до розуміння - це українсько-російська війна за виживання. Зайняти хоча б ту глуху оборону, яку ми до того займали. Програма максимум – перейти у цій війні у наступ. Я зараз не так про фронт на Сході, а про всі інші, "гібридні" фронти, як у середині країни, так і у світі.

Той же, який стоїть перед Україною останні 350 років — Росія.

Бурхливо розвиваються науково-популярні речі. Наука вийшла з башти слонової кістки, почала спілкуватися із суспільством. Тепер знаємо не тільки про Ілона Маска, але і що в нас тут робиться. Свіжу хвилю починають переважно молоді люди — майже всім до тридцятки.

Статтю нашої наукової команди з досліджень екосистеми Чорного моря опублікували у одному з престижних світових наукових журналів. Це те, до чого дослідники йдуть інколи десятиліттями, ми ж пройшли цей шлях всього за 3 роки, і це дуже надихає на майбутню працю.

Наша історія, хоч вона ж додає і песимізму. Ми неодноразово втрачали свої історичні шанси, і приблизно в такий же спосіб, як робимо це зараз – через популізм та брак патріотизму і самосвідомості. Але ж ми попри все вижили як нація в набагато складніших умовах, ніж зараз. Порівняно з усіма попередніми поколіннями українського визвольного руху наше має найкращі умови. Сподіваюся, не профукаємо історичні можливості. І переможемо.