"Влада уникає теми УПА. Зеленський дуже мало знає про нашу історію" - Володимир В'ятрович

Люди, які багато років займаються вивченням історії Української повстанської армії, теж підтримують мене. Для нас 14 жовтня - це конкретна історична дата. Це не міфічне число, яке хтось собі вигадав. 14 жовтня як день створення УПА було призначено підпільним парламентом - Українською головною визвольною радою. Тому спроби переставляти цей день є просто неправильні з історичної точки зору.

Звичайно, у цій постанові йдеться про прив'язку до Покрови. Там вказано, що днем заснування Української повстанської армії вважати 14 жовтня, день який збігається з Покровою. Крім того, саме в середині жовтня почалося об'єднання повстанських бандерівських груп, які стали основою УПА, ця дата не віртуальна. Після цього рішення УГВР в УПА щорічно видавалися святкові накази, проводилися урочисті відзначення, нагороди саме 14 жовтня. Тому немає підстав переносити цю дату разом із церковним календарем. Я підтримав, щоб День захисника був перенесений на 1 жовтня. Тому що цей день від самого початку привʼязувався до Покрови. Але немає жодних проблем, щоб про УПА згадувати і у перший день жовтня, і 14 числа. Тут напрошується аналогія зі Збройними силами, які ми шануємо і вітаємо як і 1 жовтня, у День захисника, так і 6 грудня – у день створення ЗСУ.

 

Мала би бути хоча б якась позиція Українського інституту національної пам'яті. Який мав вийти з роз'ясненням. Зараз ця дискусія тільки у суспільстві. Я, як історик, вийшов зі своєю позицією, частина людей вважає, що має бути прив'язка до Покрови. Але це просто дискусія. Мала би бути позиція держави.

Для мене важливо говорити про цю дату також тому, що в офіційних комунікаціях держави після 2019-го року, навіть на День захисника України, УПА практично не згадується. Попри наявність усіх важливих перейменувань бригад у структурах Сил оборони маємо на державному рівні уникання цієї важливої сторінки історії.

У дуже позитивний бік. Останні опитування говорять, що понад 80 відсотків українців вважають їх борцями за незалежність. Тобто зміни колосальні, як щодо УПА, так і конкретно щодо Степана Бандери, як одного з головних символів повстанського руху. Цьому посприяла багато в чому повномасштабна війна. Вона для багатьох українців стала нагодою зрозуміти історію, приміряти на себе шкіру того бандерівця, борця за незалежність, якого вороги називають зрадником.

Але бентежить державна комунікація. Бажання повністю уникати цієї теми. Один з небагатьох разів, коли Володимир Зеленський говорив про УПА, це 8 травня 2019-го. Коли згадував тих, хто боровся за нацистами. І це був дуже правильний меседж. Але після цього і він, і інші державні структури уникають цієї теми. Скоріше за все, через неправильні побоювання, що це викличе невдоволення у наших сусідів. УПА - не та історія, яку можемо заховати і замовчувати, щоб догодити будь-кому.

Це було не швидко. Для тих, хто взялися за організацію Повстанської армії в кінці 1942-го, це була вже третя спроба. Перша - на початку Другої світової війни, в 1939. Друга - влітку 1941-го. І далі була системна робота - розгортання мережі підпілля. Коли на другу половину 1942 року сформувалося однозначно негативне ставлення більшості українців до німецької влади. Коли стало зрозуміло, що німецька влада нічим не краща за совєтську, коли почали вивозити людей на примусові роботи. Коли почали робити страшні речі з військовополоненими, які гинули в таборах. 1942 - рік, коли масово винищувалося єврейське населення, німці масово починають грабувати українські села. Тому що їм були потрібні ресурси. А ті села, які їх не давали, каралися і знищувалися.

Почав рости національний спротив. Упівці зрозуміли, що його треба використати у правильному напрямку. У жовтні 1942-го року дуже вагалися, тому що вважали цей виступ передчасним. Але чекати з початком повстання вже не можна було. Те, що підпільники вже мали досвід та організацію, призвело до швидкого формування УПА. До середини 1943-го була кількатисячна підпільна армія. Яку творили за зразками регулярних. Попри колосальні ресурси, які кидали спочатку німці, а потім Радянський Союз, зламати цей опір не могли ще десяток років. Інерція цієї боротьби тривала до початку 1960-х. Останній бій між УПА та КГБ відбувся у 1967-ому.

Без підтримки населення створення УПА було б неможливим. Єдиний ресурс, на який можна було опиратися, це самі українці. УПА - це типовий зразок волонтерської армії. Це та допомога, яка яскраво проявилася тоді і зараз. Українці годували, одягали українську армію. Зараз є держава і західні партнери, але тоді нічого такого не було. Все було у руках самого населення. Але цей ресурс був скінченним. Особливо, з кінця 1940-х, коли почалися масові депортації тих людей, які підтримували підпілля. Які надавали інформаційну чи матеріальну допомогу. Це все поступово почало підривати базу, на якій будувалася УПА.

На початку 1950-х вдалося завершити колективізацію на території заходу України. Вона позбавила господарів мати можливості своє майно та ресурс. Це теж суттєво підірвало повстанську боротьбу. І врешті стало зрозуміло, що не буде Третьої світової. Надії на неї були до 1949-го, але стало зрозуміло, що українці не зможуть скористатися глобальним конфліктом. Тому у повстанському русі залишилися ті люди, які розуміли - готові гинути, хоча знали, що не виграють. Вони стали пам'яттю, яка мобілізує наступні покоління. Територія, де активно велася повстанська боротьба у 1940-1950 роки, стала одним з головних епіцентрів боротьби за незалежність. Яку врешті вдалося отримати.

Коли ми говоримо про підвень включно з Кримом, про Донецьку і Луганську області, це були не військові відділи УПА. Натомість - діяли підпільні групи Організації українських націоналістів. Це дрібніші групи, які проводили інформаційну, а часом бойову діяльність проти окупаційних військ.

Ці організації намагалися збудувати підтримку, але було надто мало часу, щоб мати мережу, як на заході. Бо там на це будівництво пішло два десятиліття, натомість на сході і півдні - два роки. Вже на початку 1943-го фронт прийшов на ці території. Прийшла радянська влада, яка принесла репресії та придушення повстанського руху. Але на Дніпропетровщині підпілля існувало до кінця 1940-х років. Попри короткий період і великий тиск все одно вдалося зробити зародки підпільної мережі. І вона проіснувала кілька років під совєтською окупацією.

За цим міфом стоїть колосальний ресурс. Часовий, насамперед, - йому сотні років, він існував ще з Російської імперії. Сучасна російська пропаганда продовжує його використовувати і витрачати багато грошей на його підтримку.

Держава почала робити правильні кроки з 2014-го. Починаючи від зміни шкільної програми, популяризації боротьби українців за незалежність на всій території України. Це має продовжитися і далі. Тому що це один з головних інструментів державної політики нацпам'яті.

Але Український інститут нацпам'яті отримує мізерні кошти. Мене бентежить, що немає ініціативи самого інституту отримати більше. Я говорю як народний депутат і член комітету з гуманітарної політики. Ми зараз розглядаємо бюджет, і запитів, що їм треба дати більше ресурсів, немає. Немає ресурсів - немає роботи. І ця ситуація влаштовує структуру, яка дуже важлива у збереженні національної пам'яті.

 

Досить багато. Але добре, що не довелося брати практичні речі. Тому що УПА - це партизанська армія. Нам потрібні такі структури на окупованих територіях. Але здебільшого, ведемо війну регулярною армією. Втім ідейне запозичення проникає в армію. Від нашивок і червоно-чорних прапорів до привітання "Слава Україні!", яке затвердили ще за попередньої влади. "Зродились ми великої години" стало маршем нової української армії. Є і свіжіші приклади. Нагороди Золотий, Срібний і Бронзовний хрести створені на основі народної системи УПА. Це адаптація старих нагород до нових реалій і класний символ підживлення військової традиції. Ми самі собі показуємо, що вміли воювати і вміємо дотепер.

Схожістю є здатність боротися у несприятливих умовах. Що армії УНР, що УПА, що ЗСУ. Завжди знаходяться українці, які готові воювати в таких умовах, де інші армії не могли би.

Зараз наша армія здобуває досвід війни, якої ще не було. Це суміш Першої і Другої світових, а також сучасної війни, наповненої електронікою та новими тактиками. Такого досвіду не було ще у жодної країни. У нас величезний фронт, ми застосовує нову техніку так, як цього ніхто не робив. Новий військовий міф народжується поступово, але про його остаточний варіант зможемо говорити вже після перемоги.

Деякий час боялися, бо ця тема була дуже заполітизована. У Львові мені у 1990-х не рекомендували братися за неї, називали малоперспективною. Друга проблема – закриті архіви. Але всі проблеми зараз позаду. Тому є всі можливості, щоб займатися цією темою. І багато хто це робить. Але зараз багато моїх колег, які вивчали УПА, пішли до лав ЗСУ. І з точки зору історіографії це велика пауза для дослідження теми. Я зараз більше працюю як народний депутат, але по можливості намагаюся спілкуватися зі студентами і передавати знання. Сподіваємося, незабаром побачимо як вже нове покоління прийде вивчати тему українських повстанців.

Держава навіть у повній мірі не використовує ті напрацювання, які вже є. У державній інформаційній політиці зараз дуже мало апелювання до історії. І це велика помилка. Через призму минулого можна дуже багато пояснити з того, що відбувається зараз. Це стосується як українців, так і світу. Історія фактично поза рамками дискусії сьогодення. На жаль, її немає в промовах президента. Частина з яких, тим не менш, були чудовими. Хоча стали б ще кращими якби апелювали до української історії та культури.

Якщо йдеться про президента, то він дуже мало знає нашу історію. Не проявляє зацікавлення. Люди, які прийшли до влади 2019-го, не мали не те, що політичного, але й громадського досвіду. Вони здебільшого з шоу-бізнесу, який дуже далекий від історії. Як мінімум, є побоювання історії і нерозуміння, який об'єднувальний потенціал вона має.

Так. Тому що люди намагаються зрозуміти, що зараз відбувається. Відповіді на ці питання частково можна знайти у минулому. Зокрема, про те, звідки взявся цей спротив, який так яскраво проявився зараз. На тлі колосального попиту на історію дратує інформаційна політика, яка навіть частково не прагне задовольнити його.

На деякий час можна було сказати, що поставили на паузу всі ці історичні суперечки. Ініціаторами їх були виключно польські політики. Бо у нас немає політиків, які хотіли би ці історичні конфлікти капіталізувати у свій успіх. Навіть якщо вони є, то вони надто маргінальні, щоб визначати політику держави. У Польщі ж одна з мейнстрімних тем - говорити про польсько-український конфлікт.

Вже цього літа почули часом дуже недолугі заяви польського прем'єра Моравецького про порівняння Бандери з Путіним, жертв російської агресії у Бучі - з польськими жертвами. Зараз звучать вимоги, що Польща не може підтримувати євроінтеграцію України до тих пір, поки не буде одностороннього каяття українців. Тому тема не закрита. І тільки деполітизація допоможе - коли історики, а не політики говоритимуть. У Польщі наразі не видно деполітизації цієї теми, вона лише наростає.

Може з'явитися у контексті нинішньої війни. Тому що українці потребують задоволення базової потреби - безпеки. Часто на гарантуванні безпеки і зростають авторитарні режими. Люди хочуть сильної руки, яка гарантує захист. Але як свідчить історія, у нас ніколи не було вождів. І всі подоби авторитарного режиму були принесені ззовні. Тому, сподіваюся, що авторитаризм не розвинеться і зараз. Але навіть після перемоги у війні нам буде складно повертатися до нормального демократичного ладу. Вірити, що перемога одразу означатиме покращення, наївно. Нам буде важче, тому що доведеться робити країну кращою у значно ослабленому стані. Бо значна частина людей, які були активістами і боролися за Україну, загинули, постраждали.

Треба пам'ятати, що саме по собі може відбуватися лише сповзання у бік узурпації, а побудова демократичного ладу потребує зусиль.