У новій Верховній Раді є до півтора десятка цікавих інноваційних людей, здатних створювати нову країну і нову систему відносин в суспільстві. Про це в інтерв'ю Gazeta.ua заявив політолог Андрій Окара.

Що то за люди?

— Імен не назву. Боюся зурочити. Але назву прозорий індикатор рівня їхньої інноваційності та ефективності. Якщо ці люди не пересваряться, зможуть домовитись між собою, а серед них є не лише опозиціонери та мажоритарники, але й з "Регіонів", якщо створюватимуть синергетичний ефект та "точки зростання" в Україні, значить, я в них не помилився. Якщо погрузнуть у сварках чи займуться дерибаном — значить, все, кінець.

Чого очікувати в найближчі місяці від парламентської опозиції — "Батьківщини", УДАРу Кличка, "Свободи"?

— Опозиція отримала на виборах величезну перемогу — але приблизно таку, як персонаж оповідання "Старий і море" Хемінгуея: він спіймав найбільшу в океані рибу, але по дорозі її зжерли акули. Так і тут: опозиція отримала результат набагато кращий за сподівання, але ні на що, за великим рахунком, не зможе впливати. Що зможе реально робити опозиція в Раді проти "регіоналів" та комуністів? Влаштовувати "бои в грязи" у форматі "Ірина Фаріон проти Колесніченка та Ігоря Маркова"? Опозиція програла ці вибори вже тоді, коли погодилась на змішану систему — з мажоритарними кандидатами. Тепер вони виправдовуються — мовляв, інших варіантів не було. Інші варіанти та можливості були, але тепер це не має ніякого значення.

Звісно, в опозиційних депутатів є можливість ефективно працювати з депутатськими зверненнями та в комісіях Верховної Ради, блокуючи деструктивні дії влади. Але для цього треба бажання та снаги. А більшості з опозиції хочеться не тяжкої щоденної праці, а красивого життя та яскравого миттєвого телевізійного ефекту.

Як оцінюєте перші робочі дні нової Верховної Ради? Що здивувало, обурило, вразило?

— Абсолютно нічого несподіваного: влада не лишила опозиції можливості для політичної дії — тобто для участі у законотворчій діяльності. Тож тепер опозиція змушена діяти як партизани — в асиметричний спосіб. При цьому, на жаль, це буде не результативна тиха лобістська діяльність, а гучна, яскрава та беззмістовна гра на публіку.

Красивим та справедливим видалося спилювання "свободівцями" кількох секцій паркану навколо Верховної Ради. На місці опозиції я б цей атракціон розтягнув на максимально довгий час: уклав би графік — кожен день сесійних засідань одна з трьох опозиційних фракцій випилює по одній секції паркану.

Здивувало — що ніхто з опозиції не подав до Конституційного Суду запиту щодо тлумачення відповідних правових норм з метою з'ясувати — чи має право Компартія, яка не провела жодного мажоритарника, на власну фракцію у Верховній Раді? Очевидно, цю проблему для КПУ створила влада, змінивши регламент Верховної Ради, аби з симоненківцями можна було б домовлятись за значно менші гроші. Але ця амбівалентність ставить під загрозу легітимність всієї діяльності Ради. Хоча, звісно, вже давно все те, що відбувається в Україні, позначається словосполученням "загибель права".

Чому саме Азарова Янукович подав кандидатом на прем'єра? Які його сильні і слабкі сторони.

— Дійсно, нереально велика кількість по всій Україні і особливо у Києві сітілайтів з обличчям голови Нацбанку Арбузова говорить чи про те, що він — нова кінозірка, або що його роблять звичним для українського суспільства. Навіщо? Готують на прем'єра чи в подібних витратах може бути якась інша логіка? Враження, що молодша "фракція" "Сім'ї" зробила трохи поспішну ставку на цю людину, а старші, тобто сам президент, та "старі донецькі" були за повернення Азарова. Сильна сторона старо-нового прем'єра — відданість "донецьким" інтересам, відсутність власних президентських амбіцій чи потуг стати головою власного клану. Слабка його сторона — неадекватне уявлення про те, що насправді відбувається в Україні і чому його підлеглі привели країну на край прірви.

Які у Кличка шанси стати президентом?

— Намагання піти в мери Києва може серйозно підкосити президентську перспективу — він там загрузне як німці в білоруських болотах. Але в будь-якому разі під його амбіції та іміджевий капітал потрібна ще ефективна та розгалужена партія, ефективні люди навколо, ефективні стратегії громадської мобілізації прихильників. Поки що нічого такого нема й близько — на цих виборах вони діяли інтуїтивно, навмання. Про Кличка можна зараз сказати приблизно так, як колись про Ющенка: нація закохалась в боксера. Але поки що все, що пов'язане з Кличком, — якесь аморфне, невизначене, з незрозумілою перспективою. Ймовірно, зараз рейтинги його та його партії підуть трохи вниз. Можливо, я помиляюсь, але враження, що логіка політичної поведінки Кличка формується не в Україні, а в Німеччині.

Які завдання мінімум і максимум має ставити перед собою парламентська опозиція на період до виборів президента?

— Зараз можливості опозиції надзвичайно малі — закони проводити вони не можуть, одіозні мовний закон чи закон про Земельний банк — не скасують, імпічмент Януковичу оголосити — тим більше не в змозі. Тому їм доводиться виключно грати на публіку. Тож на порядку денному така програма: красиво та ефективно блокувати трибуну та зал засідань, бити морди "донецьким", зупинити потенційних "тушок", а головне — навчитись ефективно працювати в парламентських комітетах — це найскладніше і найкорисніше.

Програма-мінімум поза парламентом: активізувати громадянське суспільство, створити "мережі довіри", мобілізувати "складні" електорати — студентів, військових, пенсіонерів. Програма-максимум: не пересваритися вщент між собою, висунути єдиного узгодженого кандидата, не дати владі повторити сценарій 1999 року.

Як це зробити? Як Яценюку, Кличку й Тягнибоку не пересваритися до 2015 року і зійтися на єдиній кандидатурі?

— Вони повинні утворити цілісного політичного суб'єкта. Себто стати єдиним цілим — трьох-чотирьох-чи п'ятиголовим опозиційним драконом, в якого одна голова — президент, інша — прем'єр, третя — міністр закордонних справ та інше. Якщо баланс інтересів буде збережено, така команда може витримати протистояння з "донецькими". Якщо ні, вони між собою перегризуться та пропустять вперед провладного кандидата.

Які шанси в Тимошенко на участь у президентських виборах 2015 року?

— Якщо її не заб'ють в тюрмі, шанси бути обраною з'являються. Хтозна, що буде наступного року — на скільки впаде рейтинг влади, яким чином зміняться провідні електоральні тенденції, але станом на сьогодні Тимошенко обрати президентом з тюрми можна, хоч і вкрай складно.

Але ще складніше інше: припустимо, Тимошенко обрана президентом з тюрми, — чи буде вона ефективним та мудрим правителем? Чи стане вона творцем модернізації та системного оновлення суспільства — таким собі українським Ли Куан Ю? Бо для України зараз відсутність модернізації означатиме смерть та зникнення зі світової історії. І отут є сумніви та вагання щодо фігури Тимошенко.

За яких умов Янукович може залишитися главою держави на другий термін?

— За умови узурпації влади. Наприклад, на референдумі приймають нову Конституцію і потім президента обирають в парламенті простою більшістю голосів. Або за умови громадянської війни та територіального розколу України. Або за умови фізичного знищення кандидатів-конкурентів. Або за умови грандіозної зради всередині опозиції — коли в другий тур виходять Янукович та одіозний й демонізований опозиційний кандидат — як в Росії у 1996 році чи в Україні в 1999 році.

Хто з нових може з'явитися, наприклад, із владного середовища? Тігіпко, Льовочкін, хтось ще?

— Льовочкін — гросмейстер тіньової політичної гри, талановитий апаратник, який уникає публічності. Як розумію, він має дуже сильні президентські амбіції, але боїться їх виявляти — аби його не загризли друзі по партії. Не впевнений, чи була б така блискуча перемога опозиційних кандидатів по київських мажоритарних округах, якби не Льовочкін і не його конкуренція з Клюєвим.

Тігіпко — людина, якій періодично дуже сильно щастить — наприклад, з продажем Балаклейського цементного заводу французькому конкуренту або з продажем банку імені своєї доньки. Але, погодившись стати віце-прем'єром в уряді Азарова, а також зливши партію "Сильна Україна" Партії регіонів, він поставив на собі жирних хрест — як на улюбленцеві долі та рейтинговому кандидаті в президенти. Тепер він — збитий льотчик, буде плентатись під ногами в керівництва "Регіонів". А коли влада зміниться, йому доведеться або емігрувати — в Молдову чи Францію, або стати директором Одеського кінофестивалю — на пару з молодою дружиною.

Може реально претендувати на перемогу на президентських виборах кандидат і не з владного середовища, і не з опозиції? За яких умов? Хто це міг би бути?

— Може. За правильного позиціонування та розкрутки такий кандидат, якщо він харизматичний, спирається на власні ресурси, не пов'язаний ані з владним костоломством, ані з опозиційним пустомельством, може стати лідером суспільних симпатій та претендувати на щось путнє.

Знаєте таких?

— Знаю, але не назву, аби не накликати на їхні голови неприємностей. Хоча кастинг триває — особисто я продовжую пошук достойних кандидатур на українське президентство.

Хто зараз виглядає найімовірнішим переможцем президентських виборів?

— Якби президентські вибори відбулись би сьогодні, гадаю, вони б призвели до громадянської війни та до розшматування України.

Які основні сценарії розвитку України до 2015 року і після?

— Сучасну політичну реальність в Україні можна розглядати як боротьбу, в якій, з одного боку, беруть участь феодали, з іншого — вільні громадяни. Абсолютна більшість населення — інертна маса кріпаків, яку безжально експлуатують феодали, але, з іншого боку, вона боїться приставати до громадян.

Майбутнє України залежить від того, як розвиватиметься конфлікт між цими прошаркам. Якщо переможуть феодали, Україна в найближчі роки перестане існувати, принаймні, в нинішніх кордонах, а вільні громадяни будуть змушені або маргіналізуватись, або виїхати з України. Якщо переможуть вільні громадяни, феодали втечуть або будуть змушені стати легальними бізнесменами. Однак, це означатиме збільшення конкурентності та життєздатності України.

Але найбільш ймовірний варіант — це ситуація, яку визначатимуть жорсткі війни між конкуруючими феодальними угрупуваннями. Якщо одні програють, а інші виграють, — переможці посиляться і стануть монополістами. І лише якщо вони будуть постійно, міцно, до безтями одне одного лупцювати по голові бітами, звісно, політичними, а не бейсбольнми, — в цій ситуації з'являється надія для майбутнього України. На структурування та суб'єктність прошарку вільних громадян в мене поки що, на жаль, надій менше.

×