Губернатор Черкас ледь згадав назву книжки, яку зараз читає

Губернатор Черкас Сергій Тулуб, 58 років, долучився до триденного журналістського прес-туру. У п'ятницю він зустрівся з журналістами в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького. Найважче запитання поставила студентка-журналістка третього курсу щодо інформаційного меню керівника області.

"Дуже цікаво, — сказав губернатор. — Ви поставили мене, як то кажуть, в глухий кут. Читаю я все. А взагалі зі мною працює дуже багато талановитих колег, наприклад, Тетяна й Аня. Вони кожен день складають мені оте, як ви сказали, меню. І кожен день, вранці й увечері, я читаю їхнє меню. А крім того, так склалося, що я людина вихована не на комп'ютерах, то я дуже полюбляю книжки, особливо історичні. Зараз можна з інтернету записати хоч 100 книжок, але мені дуже приємно перегортати сторінки, дивлюся картинки.

Останню книжку яку я читаю, лежить зараз у мене на тумбочці — це, — намагався згадати Тулуб, роблячи велику паузу. — Ну от в очах стоїть, знаю, що 67 сторінка. Сірьожа, збігай подивися у мене на тумбочці лежить, — жартома звернувся до свого помічника. — Я вам скажу так: цей автор дуже відомий. Він сам з Азербайджану. Пише різноманітні детективні історії, дуже захоплюючі та цікаві. От там головний персонаж — це слідчий Дронго. Ну, зараз я згадаю. Коли б не лягав спати, обов'язково 2 сторінки прочитаю. Я згадав! Чингіз Абдулаєв".

Окрім цього, Тулуб розповів журналістам про найщасливіший день за свої 524 дні при владі.

"У мене він не один. Але назву конкретний об'єкт — обласна дитяча лікарня. Коли я вперше прийшов в минулому році туди, все було розвалене, собаки бігали безпритульні. Подивилися ми на це "запущеніє": 22 роки ніхто нічого не робив. Будували за підтримки президента, за 8 місяців лікарню ввели в експлуатацію. Президент був. Оце і був щасливий день, коли я зробив те, що обіцяв.

Я був дуже щасливий побачити ветеранів Великої Вітчизняної війни, яким по 80 — 90 років. І я їм вручав ключі від житла. 9 таких квартир вручили у квітні, а в минулому році — близько 15. Ми вручали ключі від машин. Він уже не може сидіти, я питаю: "Як же ти шановний будеш управляти?". "Онук буде мене возити", — відповів мені ветеран".