Загальновідомо, що особливістю історичного процесу є повторення. Існує навіть розхожий вислів: "Майбутнє дорівнює минулому". Численні події року 2010-го – стрімкий розворот зовнішньої, ба, навіть і внутрішньої політики у бік Москви спонукає замислитись чи не траплялося чогось подібного у минулому і до яких наслідків для українського люду та його керманичів особисто, це призвело.
Після виборів гетьмана під Ніжином у червні 1663 року на сумнозвісній "Чорній раді" Україна розпалася на два гетьманства: лівобережне й правобережне.
Лівобережні гетьмани України, подібно до нинішнього, "так званого" (тобто, нелегітимного) українського уряду дивилися лише у північно-східному напрямку.
"Женіть мене на московской девке… ще й попа московського пришліть!"
Вирішальним фактором на користь вибору Івана Брюховецького – стало московське військо, яке було під рукою спеціального царського посла, боярина Велікоґаґіна, присланого на раду до Ніжина. Інший кандидат Яким Сомко разом із старшиною утік від повсталої "черні" до обозу Велікоґаґіна, а той звелів їх заарештувати "як ворохобників". Після цього обрали Брюховецького, московський посол утвердив цей вибір, а Сомка, Золотаренка і ще кількох засуджено за зраду, і страчено.
Іван Брюховецький одразу ж почав зміцнювати московську владу над Україною, сам ідучи назустріч московським бажанням і роблячи всілякі уступки задля особистої користі та інтересів своїх прихильників.
У вересні 1665 року він сам поїхав до Москви з численною делегацією ґенеральної старшини - полковників, сотників, нижчої старшини, представників від духовенства, міщанства й від рядових козаків; всього поїхало з ним понад 500 людей. Цього Москва добивалася і від попередніх гетьманів, тільки ті – не хотіли. Брюховецькому зроблено урочисту зустріч, він відбув аудієнцію в царя, якому підніс багаті подарунки. Гетьман заявив про своє бажання одружитися з якоюсь "московською дівкою" й прохав визначити йому молоду. Потім просив для України митрополита з Москви, собі маєтностей поближче до московського кордону й "прислання до України значнішого відділу московського війська" для своєї особистої охорони. У Москві Брюховецького справді оженили з донькою окольничого Салтикова і справили гучне весілля.
Але головне — гетьман зробив заяву, що він "б"є чолом цареві всіма українськими городами", що означало, що скрізь в Україні, всі податки з міщан і селян мають збиратися безпосередньо до царського скарбу, що туди ж мусили б іти всі українські державні доходи з продажу горілки й митні збори із зовнішньої торгівлі, та щоб по всіх найбільших містах України було призначено царських воєвод із військом: до Києва, Чернігова, Переяслава, Канева, Ніжина, Полтави, Новгороду-Сіверського, Кременчука, Кодака й Остра. Також передбачалося, що відтак вибори гетьмана мали відбуватися у присутності царських посланців, а сам новий гетьман тепер повинен був їхати за підтвердженням до Москви.
За такі щедрі поступки, коштом української автономії, сам Брюховецький дістав титул боярина й цілу Шептаківську волость на північній Чернігівщині, в вічне володіння; вся старшина – маєтності й московське дворянство; духовенство — маєтності. При від'їзді з Москви гетьман і всі, що були з ним, дістали щедрі подарунки соболями. А себе після цих всіх царських ласк він став іменувати так: "… гетман верного войска вашего царского верный холоп и найнижниший подножок пресветлого престола, пресветлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий".
Повернувшись в Україну на початку 1666 року, він почував себе твердо й поводився з старшинами зверхньо. Політичну опозицію хапав і відправляв до Москви, звідки їх засилали далі до Сибіру. Та минуло зовсім небагато часу, як Брюховецький дорого поплатився за нехтування українськими інтересами. Коли в українських містах почали розташовуватися московські залоги, царські переписувачі стали втручатися у приватне життя людей, а пихаті збирачі податків впроваджували обтяжливі повинності, зростало незадоволення московитами й особливо гетьманом, який їх запросив. Навіть представники церковних верхів і серед них ті, хто раніше підтримував промосковську орієнтацію, відкрито протестували проти посилення московських впливів.
Найбільше обурення серед українців викликав Андрусівський договір 1667 р., який рішуче повернув їх проти Брюховецького та Москви. Як і співвітчизників на Правобережжі, лівобережних українців уразило й розлютило те, що цар, пообіцявши боронити від поляків усю Україну, віддав половину її ненависній шляхті. У 1667—1668 рр. по Лівобережжю прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прибічників.
Побачивши загальне незадоволення в народі з приводу запровадження на Україні московської адміністрації й обурення проти себе, Брюховецький вирішив сам очолити антимосковський рух й відірватися від Москви. Та було вже пізно. 8 червня 1668 року, коли Петро Дорошенко з"явився на лівому березі Дніпра й наблизився до табору Брюховецького під Опішнею, козаки збунтувалися проти Брюховецького, вбили його, а Дорошенка проголосили гетьманом обох боків Дніпра.
"А я від Дорошенка утік… - А од нас – не утечеш!"
Залишений Дорошенком наказним гетьманом на Лівобережжі, Демко Многогрішний піддався впливу московської партії (головним чином архієпископа чернігівського Лазаря Барановича), що, як зазначає Дмитро Дорошенко, "здавна звила собі кубло на Чернігівщині", і почав з московитами переговори. Рада старшин північних полків, яка зібралася у Новгороді-Сіверському вибрала Многогрішного "гетьманом сіверським". Новоспечений гетьманзвернувся за посередництвом Лазаря Барановича до царя, щоб цар пробачив усе те, що діялося в часі повстання Брюховецького. Цар поспішив відповісти "милостивою" грамотою.
В січні 1669 р. делегація від "сіверського гетьмана", яка приїхала до Москви, покірно вислухала від бояр докори за бунти й зраду, подала "чолобитну" з новими статтями й прохала призначити раду для остаточного вибору гетьмана й установлення нового договору про приєднання Лівобережної України до Москви. В половині березня 1669 року відбулася в Глухові рада в присутності царських послів: Григорія Ромодановського, Артамона Матвєєва й Боґданова. Гетьманом вибрано, звичайно, Многогрішного й складено договір у 27 пунктах, відомий в історії під назвою "Глухівських статтей". Договір у головних рисах нагадував "статті" Богдана Хмельницького, але із значним обмеженням української автономії. Царські воєводи залишалися, окрім Києва, в Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі. Гетьман не мав права зноситися з іншими державами. Українцям було суворо заборонено возити на продаж у Московщину горілку й тютюн, щоб не підривати інтересів державної монополії, що існувала в Московщині на цей крам. 16 березня гетьман, старшини, представники міщан і козаків присягли на ці статті.
Однак і гетьманство Многогрішного завершилося трагічно. 13 березня 1672 року вночі група старшин, змовившись з начальником московської залоги, заарештувала гетьмана Многогрішного й видала московитам, а ті, закувавши його в кайдани, вивезли потаємно в Москву.
В середині квітня 1672 року, в Москві, над Многогрішним розпочався суд. Нещасного гетьмана звинуватили в державній зраді, піддали тортурам, а потім засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Разом з родиною і товаришами ніжинським полковником Ґвинтовкою і осавулом Грибовичем гетьмана вивезли до Сибіру й ув"язнили в Іркутському острозі.
Той, хто торував гостинець Кирилу
Те, що ще не встиг віддати Москві Брюховецький з успіхом довершив Іван Самойлович, один із учасників змови проти Многогрішного, військовий суддя, обраний гетьманом 16 червня 1672 року на старшинській раді, яка відбулася в шатрі Ромодановського.
Самойлович таки домігся висвячення митрополита з Москви, бо мав у цій справі особисті інтереси. 29 червня 1685 року, на свято Петра й Павла, в Києві під явним адміністративним тиском з боку уряду митрополитом вибрано Гедеона Четвертинського, який зійшовся з гетьманом, і той одружив свою дочку з небожем єпископа, князем Четвертинським. Восени того ж року Гедеон поїхав до Москви, де патріарх Йоаким урочисто висвятив його на митрополита. Гетьман вислав до Москви ґенерального писаря Кочубея дякувати за скасування церковної автономії України!? В Москві нового митрополита щедро обдарували грішми й соболями, а згоди патріарха константинопольського та єрусалимського патріархів було досягнуто примусом турецького візира.
Українське духовенство було тим усім дуже вражене, багато людей, як висловився сам гетьман, "обріталося аки в розтерзанії ума".
Після невдалого спільного походу московського та українського військ на Крим, все окошилося на Самойловичу. Старшина давно вже не злюбила гетьмана за його самовладні звички, за сувору й зневажливу поведінку з нею. Обвинувачено його в користолюбстві, в потуранні своїй рідні, яка засідала на впливових посадах (три його сини були полковниками) і чинила всякі самоуправства, брала хабарі. Було складено донос на гетьмана, підписаний ґенеральним обозним Дунин-Борковським, суддями Вуєховичем і Кочубеєм, ґенеральним писарем Прокоповичем і "заслуженими у війську особами": Солониною, Гамалією, Лизогубом, Дмитрашком-Райчею і Забілою, й подано Ґоліцину, якому донос був дуже доречним: було знайдено винуватого в ганебному результаті так широко задуманого військового підприємства.
22 липня 1687 року в таборі над річкою Коломаком старшина заарештувала Самойловича й передала Ґоліцину, а той відіслав його до Москви.
Гетьмана Самойловича без слідства і суду разом із сином Яковом було заслано до Сибіру. Гірша доля судилася синові Григорію: воєвода Неплюєв пограбував його майно і, щоб приховати сліди, обвинуватив у "зраді". Нещасливого гетьманича повезли в Сєвськ, брали там на тортури й відрубали голову: щоб збільшити муки, кат тричі рубав йому голову: так помстилася Москва за те, що Григорій Самойлович, полковник чернігівський, заборонив війтові повісити на ратуші знак московського двоголового орла, коли той хотів "прогнутися" перед московським воєводою. В вину йому поставлено те, що він завжди лаяв Москву, дарма, що був вихований при царському дворі разом із братами. Так загинула ціла родина гетьмана Самойловича.
Четвертий?
Свій кожен крок надійно прораховуючи,
Плануючи майбутній хід подій,
Сам особисто Віктор Янукович
Свою автоколону вів у бій!
Олександр Ірванець, "Наша звитяга"
Безперечно, як Многогрішний, так і Самойлович, на відміну від Брюховецького, таки були патріотами України. Однак з останнім їх, як і з нинішнім Президентом Януковичем, єднає зовнішньополітична орієнтація на Москву в умовах, коли ще існували альтернативні шляхи розвитку держави.
Наслідком такого курсу став не лише державний колапс, а й особиста трагедія гетьманів та їхніх родин. Становище холопа царського, "чолобиття" давало право цареві розпоряджатися й долями гетьманів. Після соболиних шкур неминуче наступали тортури, смерть чи сибірське ув"язнення.
Ситуація залишається незмінною і сьогодні. Наш Президент, за словами Юлії Мостової, "справді дорожить добрими відносинами з Заходом, тому що там — у Брюсселі, Берліні і Вашингтоні — ніхто так зневажливо й очевидно не вказує йому на його місце, як у Москві" і далі: "Шлях, на який став Янукович, — глухий кут. І якщо він з нього не зійде, то думати президенту треба не про те, як отримати другий термін, а як перший добути до кінця".
З огляду на ці традиції, які склалися у стосунках глав "братніх" народів, страшно й подумати про майбутнє, яке готує для себе наш, ґартований навіть радянськими острогами Президент, якщо "остаточно й безповоротно притиснеться до кремлівської стіни"…
Чи може ще повернути не пізно?
3 
8759
Коментарі
8