На початок війни в місті було майже 500 тисяч. Після перших обстрілів мешканці почали евакуацію. І самостійну, і за участі нашої обласної адміністрації. Були потяги, які, на жаль, заповнювалися не повністю – десь 30 відсотків. Але в цей час на власному транспорті, за нашими оцінками, виїхало десь 100 тисяч людей. З 27 лютого місто взяли в кільце. Окупаційні війська розташувалися навколо міста й відразу почали обстріли. Вже було важко проводити евакуацію. Хоча ми пропонували. Намагалися це робити за підтримки й президента, і віцепрем'єра Ірини Верещук. Росіяни казали, що це можливо зробити, давали згоду, і мали працювати "зелені коридори". Ми їм давали інформацію, де будуть місця зборів, наші автобуси. І коригували вогонь і знищували комунальний транспорт. З початку мали 150 автобусів і на 11 березня не лишилося жодного.
Люди виходили й чекали на евакуацію. А режиму тиші не було. І коли ми з військовими відкривали умовні двері до нашого міста, то в цей час ворожі війська й танки вривалися. Щоразу, де ми планували вихід із міста, вони одразу були там.

З 16 березня з'явилася можливість виїхати з міста на приватному транспорті. До цього це було неможливо. Наші військові випускали, а на блокпосту окупантів казали, що немає команди. І зараз цей коридор працює теж. Але немає режиму тиші. Люди доїжджають до Бердянська. А далі ми їх забираємо. Уже майже 160 тисяч так вивезли. До Запоріжжя доїхали майже 95 тисяч людей. Навколо міста в селищах і в Бердянську – десь 70 тисяч людей, які чекають на евакуацію. У Маріуполі десь 120 тисяч містян. Російські окупаційні війська примусово депортували до так званої ДНР та РФ десь 40 тисяч осіб.

Можуть казати, що завгодно. Вони завжди й скрізь брешуть. Є база депортованих, яку вони й створили. Ми її верифікуємо з реєстром громади. Уже виявили 33 500 наших жителів. Це для мене є офіційною інформацією.

До 21 березня комунальні підприємства ще фіксували вбивства, які чинила РФ у Маріуполі. Офіційна цифра вбитих їхніми військами на 21 березня майже п'ять тисяч осіб. Але в цей час на вулицях міста було багато людей, які загинули від ворожої артилерії або авіації. Почалися вуличні бої, танкові. Тому було неможливо рахувати й збирати тіла. Їх тисячі. Ми це фіксували свідками. Вони вже на підконтрольній частині України і дають свідчення.
Потім російські війська просунулися в місто й почали зачищати. Закрили доступ місцевих мешканців. З пропискою не можна потрапити в місто. Це почалося три дні тому. Щоб ніхто не знав про злочини. У нас є свідки цього всього. Ці люди, ризикуючи життям, дали інформацію. На склади поряд із Старокримським кладовищем звозять тіла. Риють братські могили, щоб ховати людей. Також там працюють мобільні крематорії. Так ховатимуть свої злочини.

Так і є. Але вони мають надати списки тих, кого вивезли. Хай доведуть. Це злочинці. І використовують всі можливі інструменти.

Маріуполь не став під прапор так званої ДНР ще 2014 року. На це є образа. За вісім років місто сильно змінилося. Воно стало сучасним і європейським. Президент казав, що є своєрідний маріупольський ефект, який треба поширювати в державі. І це їх турбувало. Бо в Донецьку за цей час нічого позитивного не було, а Маріуполь змінився. І над містом - український прапор. Ми стали не тільки громадою, а нацією. Їх це сильно лякало. І люди тут змінилися. Стали іншими. Не чекали на російську армію. Якщо порівняти умовно підтримку РФ 2014 року – майже 70 відсотків. То на 24 лютого 2022 року – трохи більш як 20 відсотків. Окупанти були цим ображені й стурбовані. З 9 березня підняли авіацію, підігнали кораблі і що 30 хвилин бомбардували. Це помста й заздрість.
Головна реформа, яка була в нас ефективною, – це децентралізація. Але кожне місто цю можливість використовує по-різному. Ми створили місію Маріуполя – що ми вітрина відновленого українського Донбасу. Для нас було важливо, що між Маріуполем і Донецьком відстань 100 кілометрів. Між містами була така собі Берлінська стіна. Її можна зруйнувати через розвиток українського Маріуполя. Багато докладали зусиль, щоб стати найпрозорішим містом держави, залучити більше інвестицій. Отримали 240 мільйонів євро і почали розбудову – нові дороги, транспорт, парки, набережні, школи, дитячі садочки, торговельні центри. Місто змінилося, люди змінилися. Насолоджувалися життям.

 

Вже зараз розуміємо, чому місто так швидко зруйнували з точки зору критичної інфраструктури, водо- , газо- , електропостачання. Пособники ворожих військ – це колаборанти, які коригували вогонь. Запаси їжі, які в нас були, для бомбосховищ, сховали в комунальному підприємстві. Вони його обстріляли. Сьогодні знаємо, хто коригував вогонь. Також і чому розбили наші комунальні автобуси. Іващенко керував підприємством Азовмаш, яке зупинило роботу 2012 року. Будували вагони, цистерни, техніку для РФ. Там припинили це купувати. Натомість переманили фахівців. Ті забрали із собою секретну інформацію. Є кримінальне провадження. Іващенко продавав обладнання з підприємства на брухт. Щодо цього теж є кримінальне провадження. Є заборгованість у зарплаті 30 тисячам працівникам.
2014-го Іващенко з пособниками намагався захопити владу в місті. Їм це не вдалося. Чекали на реванш. Обралися на місцевих виборах у міську раду як партія ОПЗЖ. Пропонували свого мера. Їхній кандидат програв. Також хотіли взяти більшість голосів, щоб контролювати бюджет міста. Теж не вийшло. Тепер хочуть керувати у зруйнованому місті.

Сьогодні працюють.

Системи залпового вогню працюють квадратами. Вони розуміли, що роблять. Просувалися вперед 50-100 метрів щодня. Спалювали цілі житлові квартали. Чому такі великі жертви? Складно відповідати. Це заздрість. Тому що ватажки так званої ДНР вважали, що вони якісь там мученики. І треба зруйнувати Маріуполь – місто, яке так яскраво відтворилося. Чому закрили ці так звані пропускні пункти? Бо коли приїжджали з Донецька й бачили Маріуполь казали: "Ми теж так хочемо". А такого там немає. Тому й закрили ці пункти.

Ще восени 2021 року читав статтю, коли американські експерти давали оцінку, як відбуватиметься війна в Україні. Але ми всі вважали, що такого не може бути взагалі. Малювали для себе війну 2014-2015 років. Трохи постріляли, трохи проснулися – ми атаку відбили. Але все пішло по-іншому. Вони мають якусь методичку, за якою працюють. Що треба відрізати від всієї критично важливої інфраструктури і вони це системно відпрацьовували. Хтось давав їм інформацію, хтось корегував вогонь. Ми спочатку намагалися відновити все це, але вони щоразу наносили ще більше обстрілів. Робили це, щоб залякати.

Друга річ – треба було створити гуманітарні проблеми в місті. Щоб піднялася громада й почала казати, щоб нас "звільнили". Створити таке непристосоване до життя середовище. Потім, коли вони додали до цього артилерію та авіацію, стало зовсім неможливо й страшно. Люди благали про евакуацію. Наші військові й поліцейські підходили й казали, що не можна, бо тривають обстріли, танки. Водночас люди не зовсім розуміли, що відбувається. Питали: чому нас не випускають з міста? А їх не випускали російські військові. У місті не було зв'язку, тож люди починали самостійно додумувати інформацію.

Так. Тому там поширювали інформацію, що вас всі залишили – мер, центральна влада. Вони вмикали свої фм-приймачі, звідки лунала лише ця інформація від РФ. Що вони дають можливість для евакуації. А насправді, тих, хто на приватному транспорті доїжджав до їхнього блокпоста, розстрілювали з автомата чи кулемета. Так відбувалося до 13 березня.
Додається російська пропаганда, що "ви нікому не потрібні". Це велика брехня, із якою треба багато працювати.

Так, основний водогін. 70 відсотків ми беремо із Сіверського Дінця. А 30 - із резервного водосховища. Коли перебили основний водогін, ми переключили місто на цей резервний. Але якість води знизилася. Хоча її було достатньо на рік. Коли вони зрозуміли, що вода в місті є, почали бити по резервному водосховищу. Щоб узагалі позбавити міста води, і відпрацювали ефективно. Тому що корегувала вогонь ворожа партія ОПЗЖ. Вони розуміли, що й де розташоване. Це колишні керівники комунальних підприємств. Бо як за сім днів можна так відпрацювати й видімкнути місто від усього? Я так розумію, вони передали збройним силам РФ ці локації.

Почали готуватися до цієї війни ще 2015 року. Щойно закінчилася війна на кордонах нашого міста. Потім відпрацював "нормандський формат", який відтиснув цю смугу на 20 кілометрів від міста. Потім вони почали готувати план захоплення міста. І десь є методички, за якими вони працювали.

На 21 березня знищили все. Спочатку працювали по локаціях ДСНС. Щоб створити ще більшу гуманітарну проблему. Щоб не було кому розбирати завали від авіаційних ударів та артилерії. Всю сучасну та європейську комунальну техніку, яку ми придбали – нові автобуси, тролейбуси, пожежні машини – знищили. Бо системно працювали по комунальних підприємствах. Коли сталася біда з драмтеатром, було складно працювати службам. Бо в центрі міста вже були танкові бої. До будівлі театру не можна було підійти й не було техніки, щоб розібрати. По лікарнях вони також системно працювали.

Спочатку вони зруйнували наш пологовий будинок. І ще брехали, що там був штаб "Азова". А друга брехня – що мер підірвав садочок, дві школи, пологовий будинок і драмтеатр. Це була перша спроба і залякати, і знищити. Потім вони працювали по другій нашій лікарні обласного підпорядкування. Знищили другий і третій поверхи – там були палати інтенсивної терапії, операційні. Скидали бомби на станцію переливання крові. Знищили дев'яту лікарню. Зруйнували четверту лікарню і хизувалися. Примусово депортували наших медичних працівників в РФ. Коли мешканці ховалися в першій лікарні, там також були важкі поранені, відмовилися евакуювати в РФ. Росіяни скинули фосфорні бомби. Це розповідають свідки. Ця лікарня перетворилася на попіл. Там було 50 важких хворих, які згоріли живцем. Хто виходив із лікарні – палав, із них не могли збити вогонь.
Зараз працюють дві лікарні. Інші зовсім знищили.

Важко зрозуміти, що це таке, тому що це їхні якісь правила. Ми розуміємо тільки, що є база, реєстр громади й ми цю базу верифікуємо з нашим реєстром. Там є і жінки, і діти, і літні люди. Жорсткий підхід до держслужбовців, муніципальних працівників, людей, які пов'язані з держслужбою. Громадяни, які не проходять цю фільтрацію, потрапляють у Докучаєвську тюрму. Концтабір. Там перебувають судді, поліцейські, працівники ДСНС. Кого в чомусь запідозрили – вивозять до Донецька чи Сніжного. Там додаткова фільтрація. У нас є працівники, яких примусово вивезли, записали на додаткову фільтрацію.
Хтось потрапив в РФ, а потім у країни Балтії чи Грузії. Вони вже готові свідчити, як це було жорстоко.

Маріуполь 45 діб боронить не місто, а державу загалом. Щодня спілкуюся з Генштабом і вони це розуміють. Всі елітні війська РФ 45 діб штурмують місто-герой Маріуполь. Якщо б ми це не стримували, вже не було б Донецької області. Просунулися б далі – до Запоріжжя, Дніпра. їм завдають ударів ракетами, але немає такої жорстокої війни, яку вже побачив Маріуполь. Жителі міста, які змогли виїхати на підконтрольну частину нашої держави, кажуть: "Якщо ви не уявляєте пекло, то воно є. І це Маріуполь. Якщо ви нажахані Бучею, маєте множити на десять і це буде Маріуполь".
Місто стримало агресію, зберігає нас як націю і дає надії на майбутнє. Це роблять наші герої – ЗСУ, Нацгвардія, полк "Азов", наші прикордонники, морські охоронці. Ворожі сили переважають наших хлопців у кілька разів, а вони тримаються.

Над цим працюють Збройні сили, Генштаб і особисто президент. Там захищає полк "Азов". А це справжні воїни, які фахово підійшли до війни. Це професіонали, які дають їм по зубах. Хай бояться. Вони нас лякають своїми кадировцями, а ми – "Азовом". Це ЗСУ, Національна гвардія. Цей – мій сусід, який воює. Сусід мого сина. Мій син також на Сході України. Це звичайні хлопці. Вони воюють за нашу державу й наш Маріуполь. Їм треба боятися на тільки "Азова", а й Збройних сил України. Ми – страх і жах, прийдемо й нищитимемо їх. Тому що ми на своїй землі. Ми не хочемо нічого іншого – тільки своє забрати. Тому маємо мотивацію, а вони не можуть нас скорити.

11,5 мільярдів і це тільки на пів міста, на 250 тисяч населення. Якщо будемо тим містом, яке було до початку великої війни, то треба множити цю цифру на два.

Десь тисячу на добу. Спочатку було більше. 90 відсотків – це пошук та евакуація. Є питання соціального характеру, відновлення документів, зарплати, якщо це муніципальні працівники. Кожному даємо зворотний зв'язок. Соціальні напрями наші вже відновили роботу. Працюють юристи. Багато питань щодо руйнування та відшкодувань.

Так і є. Навіть від президента чуємо, що вже два десятки муніципальних працівників зникли. І президент особисто доповів, що кількох із них вже вбили. Служба безпеки попередила, що на мене особисто є замовлення. Зайшли спеціальні групи, які планували працювати в цьому напрямку. СБУ зробила все, щоб цього не сталося. Була небезпека, коли їхали в конвої. Але я мав прикриття.
Окупанти хотіли, щоб це було як 2014 року – передавання влади. Коли мер передає повноваження секретарю, а він – колаборант. Таке було 2014-го в Маріуполі. Якби вони мене захопили, затримали, запропонували б – а інструменти натиснути вони мають – щоб особисто передав ключі від міста цьому колаборанту. У великих містах вони мали таку думку, але це не стало можливим. У нашому напрямі СБУ відпрацювала, і я виконував їхні накази і голови військової адміністрації Павла Кириленка. Я виконав наказ. Виїхав на одну ніч, і місто взяли в кільце, ми вже не могли в'їхати. Організували роботу за межами міста, щоб бути на зв'язку й корегувати всю комунальну інфраструктуру, щоб усе працювало.