Українські герої повертатимуться в країну непокараного зла

Два роки тому в Україні проходили місцеві вибори. У Слов`янську серед кандидатів була 58-річна Неля Штепа, яка вже очолювала рідне місто в 2010–2014 роках. До другого туру не пройшла, проте мандат депутата міськради отримала. Цей прецедент – чи казус Штепи, називайте, як хочете, – остаточно зробив її показовим прикладом непокараного зла.

Справа не в тому, що пані Штепа палко підтримувала політику Віктора Януковича, була членом Партії регіонів, а за рік до згаданих місцевих виборів балотувалася до Верховної Ради від не менш одіозної, проросійської, а отже – ворожої ОПЗЖ. Навіть не в її підтримці антимайдану під час Революції гідності. Таких персонажів живе поряд із нами чимало. Ризикну припустити: подібні типи є чи не в кожному багатоквартирному будинку, і від початку російського вторгнення в Україну вони не надто ховаються. Історія Нелі Штепи показова тим, що 2014 року під час тимчасової окупації Слов`янська російським військом під командуванням терориста Ігоря Стрелкова Гіркіна тодішня керівниця міста радо вітала окупацію. Закликала Путіна ввести війська, чому є свідки й переконливі докази. Та весь – на щастя, досить короткий, – період окупації активно співпрацювала з ворогом. Попри доведений факт колаборанства покараною Неля Штепа не була.

Так, того ж року її затримали й розпочали кримінальне провадження. Аби після п′яти років марної безрезультатної тяганини відпустили. Причому пані Штепа негайно взяла реванш, подавши позов проти України в Європейський суд із прав людини. Позов виграла, оскаржити його в Україні не змогли, ще й виплатили колаборантці компенсацію з держбюджету за завдану моральну шкоду. Ну а потому – дивися вище – вільно взяла участь у політичному житті країни, яку зрадила. Ще й на якомусь майданчику перемогла.

 

Вже в перші дні гарячої фази війни СБУ почала виявляти зрадників у тилу. Ці особи відкрито підтримували агресію в соцмережах, брали участь у диверсійних групах, координували ворожий вогонь як по військових, так і по цивільних об`єктах. З початком тимчасової окупації наших міст та сіл звідусіль пішла інформація про перехід на бік окупантів та співпрацю з ними місцевих керівників і силовиків. Після звільнення із своїми новими господарями втекли не всі. Заарештовані та постануть перед судом, на жаль, одиниці.

Є в новітній історії колабораціонізму випадки, що за градусом безкарності перевершують навіть казус Штепи. У липні з-за ґрат під заставу в 500 тис. грн вийшла Алла Душкіна, директорка приватної школи в передмісті Києва. Її затримали за співпрацю з ворогом: Душкіна зливала російському агенту інформацію про позиції ЗСУ, за що її обіцяли зробити… міністром освіти при окупаційній владі. Якщо Штепа на слідстві бодай виправдовувалася й казала, що її примусили до співпраці силою, Душкіна навіть так не викручувалася. Легким порухом руки знайшла півмільйона гривень – і все, справи нема. Опинившись на волі, колаборантка без перешкод залишила Україну.

Варто навести глобальніші приклади безкарності. Йдеться про десятки, як не сотні медійників, котрі ще 23 лютого на майданчиках, підконтрольних ОПЗЖ та іншим проросійським структурам, вели відверту пропагандистську роботу на користь Росії. Доказів тому можна зібрати гігабайти, все досі гуляє у відкритих джерелах. Але вже 24 лютого вчорашні відверті вороги замість повісток на допити в СБУ отримали індульгенцію та імунітет. Формулювання вже стало одним із мемів воєнної доби: "Перейшли на бік України".

За змістом воно цілком відповідне до російського "жест доброї волі" – так командування їхньою армію називає панічну втечу окупантів із острова Зміїний під тиском ЗСУ. Виглядає так, наче вчорашній чи навіть нинішній колаборант може виправдати себе тим, що з доброї волі перейшов на бік України. А раніше його змушували працювати на російські інтереси під шаленим тиском. Прикро, що така схема уникнення відповідальності працює.

Ризикну припустити: омріяне ухвалення закону про колабораціонізм ситуацію не поліпшить. Найпростіше пояснити такий стан справ відсутністю політичної волі в чинної влади карати зрадників. Хоча це сумна правда. Адже виправдальне пояснення "перейшли на бік України" придумали саме владні спікери. Логіка в цьому, на думку влади, залізна: пробачивши й списавши всі гріхи, навзаєм отримати беззаперечну, беззастережну, дуже подібну до собачої відданість. Залучення колаборантів до активної роботи в усіх сферах пояснюється небажанням втратити фахівців високого класу. Жодної критики воно не витримує. Аналогічні, як не кращі фахівці є серед тих, хто відданий своїй країні, а не чиновникам із вулиці Банкової та урядового кварталу на Печерську. Тим не менше, відданість і надалі замінює щирий патріотизм та професійні риси.

Але відсутність волі для покарання колаборантів – лише верхівка айсберга. Ухвалення відповідного закону навіть за наявності такої волі процес покарання за зраду не прискорить. Так, довести факт сьогодні просто, бо колаборанти не ховаються, особливо на тимчасово окупованих територіях. Проте далі в дію вступить "прецедент Штепи": треба довести, що співпраця з окупантом відбулася з доброї волі обвинуваченого. Говорячи юридичною мовою, кожному окремому зраднику спершу висунуть підозру, а вже потім слідство передає справу до суду й підозрюваний колаборант стає обвинуваченим. Можете не сумніватися: всі вони заявлятимуть про тиск, про шантаж життям рідних, навіть про тортури. Я не винен, мене змусили. Або: я погодилася на співпрацю, бо рятувала в такий спосіб свою громаду.

Проблема в тому, що все це справді здебільшого має місце. Виявлення справжніх мотивів вимагає індивідуального підходу навіть до тих, у чиїй провині сумнівів нема. Подібне ставлення до справ є складовою правової держави. Біда в тому, що Україна такою державою поки що, на жаль, не є.

Власне, це одна із причин війни, яка почалася у березні 2014 року з окупації Росією українського Криму. Дехто називає початком російського вторгнення розстріли на Майдані в лютому того ж року. Є такі, хто починає відлік війни з моменту відмови Януковича підписувати угоду про асоціацію з ЄС. Але сам прихід до влади відверто проросійської сили підтверджує, до чого призводить безкарність колаборантів.

Так, саме колаборантами були ті, хто очолив незалежну Україну в серпні 1991 року. Колаборантство українських комуністів полягало в активній співпраці з комуністами московськими. Чи був інший вихід? Чесно кажучи, в підрадянський період його не було. Проте в країнах Східної Європи, що вирвалися з-під впливу СРСР, комуністи і взагалі всі, хто співпрацював із кремлівськими ставлениками, не мали жодних політичних прав. Їм заборонили працювати на державних посадах. Не всюди, згоден, проте – в більшості країн, на які українці нині дуже хочуть рівнятися.

До речі, зі сферою культури те саме. Скажімо, навіть у комуністичній Польщі співачку Анну Герман недолюблювали за дружбу з СРСР і гастролі там. А в Польщі, яка звільнилася від радянського тоталітаризму, бойкотували акторів, котрі були зірками пропагандистських фільмів на кшталт "Чотири танкісти і собака". Згоден, актори чудові, серіал класний – проте мав бути вичищеним, як усе проросійське сміття.

Україна, навіть воюючи та попри щоденні втрати на фронті й в уражених російськими ракетами містах і селах, цього сміття досі не може позбавитися. Бо 30 років тому за співпрацю з Москвою жодну особу не покарали. Заховавши партквитки далеко, комуністи перефарбувалися спершу в "регіоналів", потім – у ОПЗЖ й подібні спільноти. За зраду національних інтересів України в 2010–2014 роках не покарано нікого. Хіба наклав на себе руки одіозний парламентський "диригент" Михайло Чечетов, і то – ніхто не знає причини. Віктор Медведчук, кум Путіна, законно брав участь у виборах і так само законно став народним депутатом, законотворцем і законодавцем. Навіть після свого арешту мав можливість жирно платити пропагандистам. Соратники Віктора Медведчука і проросійські пропагандисти досі не покарані.

І хоча на самого кума Путіна поміняли на українських героїв, легше від того не стає. Адже з російського полону, з російських тюрем достойні й варті найвищої поваги люди повертаються туди, де колаборанти в тюрмах не сидять. Ще й кепкують із безсилості держави, яка замість зрадників дедалі частіше переслідує волонтерів. Непокаране зло вдарить їм, а заразом – і всім нам, у спину рано чи пізно. Власне, воно вже вдарило.

×