Чому українці досі лишаються заручниками російської мови

"Та скільки ж можна! Росія напала на Україну, грабує, ґвалтує, убиває – а українці за кордоном досі говорять московською! Як відрізнити нас від росіян? А в Україні – скільки можна чути мову окупанта?". Ось типові формати обурення в українському сегменті соцмереж. Мовні активісті й просто небайдужі до мовного питання громадяни визнають: у публічному просторі української побільшало. Проте ці ж самі люди помічають критичне збільшення російської на вулицях Львова, Івано-Франківська, Тернополя. Нею спілкуються переселенці й біженці з Маріуполя, Запоріжжя, Харкова, здебільшого не виявляючи навіть дипломатичного бажання бодай кострубато переходити на державну в кафе, магазинах, на базарах тощо.

Визнаю, з початком масштабного російського вторгнення мова держави-агресора в публічному просторі України справді дратує і напружує. Рятує власна остаточна й безповоротна відмова від спілкування російською навіть з тими, з ким дотепер переходив у приватних ділових розмовах на російську. Не почуваюся розгубленим безсилим ідіотом під час звертання російською. Бо відповідаю українською і точно знаю – мене зрозуміють.

Але нещодавно опинився в ситуації, коли не просто відчув себе тим самим ідіотом, коли до мене звернулися російською, а й змушений був відповідати й підтримувати розмову.

Було це під час десятиденного творчого відрядження в Литві. Держава нам настільки дружня, що офіційні установи Вільнюса додали до литовських прапорів перед входами українські. Така ж практика в невеликих містах. Іноді навіть здавалося, що української символіки тут більше, ніж в Україні. До наших вимушених переселенців литовці на всіх рівнях – від державного до приватного – ставляться прекрасно й допомагають навіть тим, хто, чесно кажучи, на щиру й щедру підтримку не зовсім заслуговує та відверто паразитує на емпатії інших. І водночас литовці запросто говорять до українців російською – мовою окупанта.

 

У цьому місці варто наголосити: для Литви в словосполученні "мова окупанта" немає нічого незвичного, ситуаційного й мітингово-пафосного. Бо литовці називають росіян окупантами щонайменше в трьох поколіннях. Відлік російської окупації тут починають від літа 1940-го й завершують весною 1990 року, коли Литва першою з балтійських держав проголосила про вихід з СРСР і незалежність. Нинішнім школярам у країні не лише розповідають про півстоліття окупації, а й прямо кажуть, яка саме держава їх окупувала. Справедливо не роблячи різниці між Росією та Радянським Союзом – керівники все одно сиділи в московському Кремлі.

Дітей тут водять у Музей опору, облаштований у будівлі колишнього КДБ, де показують підземні катівні й теж наголошують: знущалися з литовців росіяни. Також учнів регулярно возять місцями партизанської слави. І це, щоб ви зрозуміли, не оті радянські червоні партизани, які досі культивуються як учасники визволення України. Хоча насправді радянські партизанські загони по суті були диверсійними групами. Метою яких була боротьба з партизанами українськими, вояками УПА.

Через те мене непозбувно збентежила російська мова литовців на тлі чіткого усвідомлення Росії окупантом. Заради справедливості додам: знають російську лише покоління, народжені в період окупації. Тобто в СРСР. І трошки їхні діти. Онуки й правнуки, литовці, молодші 20 років, вільніше оперують англійською, ніж їхні батьки російською. І всі без винятку говорять державною мовою.

Українці в масі своїй похвалитися англомовністю не можуть. Тут знову прошу уваги: не всі старші литовці так само вільно щебечуть англійською. А оскільки про українську мову вони мають приблизно таке саме уявлення, як пересічні українці про литовську, мовою міжнаціонального спілкування – хай це прикро, проте логічно – стає російська. До речі, ось одна з важливих причин вибору країни перебування в тих, хто змушений тікати від війни. Російську зрозуміють і нею ж відповідатимуть не лише в Литві, а й у Латвії, Естонії, Грузії, Молдові. Додайте до зрозумілої мови вищі стандарти життя в країнах Балтії, приязне ставлення – і маєте збільшення русифікації згаданих країн. До того ж ненасильницької. Російською оперують біженці з України, тобто жертви російської агресії, як не крути. Тож тут згадують колись вивчену в школах російську без примусу.

Не втримався і запитав в одного з нових литовських знайомих, чи не насторожує його мова окупанта. У відповідь почув: "Для мене російська – це просто мова. Іноземна мова, яку я знаю". І далі пояснив: як екскурсовод, знавець рідного краю, не може розповісти українським біженцям, у тому числі дітям, про Литву й литовські традиції інакше ніж російською. Потому усміхнувся і розвів руками.

Маємо того самого диявола, який завжди в деталях. Частина литовців знає російську на такому рівні, що дає змогу вільно говорити й читати. Проте ані книжок, ані інших друкованих та інтернет-видань, ані телепрограм російською мовою в країні не пишуть, не видають, не виробляють. Це мова неофіційного та – що важливо – необов`язкового, почасти вимушеного спілкування. Тож подібну практику не варто виправдовувати в Україні. Де досі в населених пунктах стоять пам`ятники червоноармійцю-визволителю, а не загиблому в боротьбі з ним за вільну незалежну державу.

Не досить закликати відмовитися від мови окупанта буквально на рівному місці, без належного ідеологічного й світоглядного підгрунтя. Варто спочатку на офіційному рівні визнати радянський режим окупаційним. Закріпити цей постулат у Конституції чи іншому державному документі. І припинити відзначати дні міст і сіл відповідно до дат вигнання з них німецьких окупантів, а отже, визволення. Не було жодного визволення. Адже визнавши це, варто визнати правдивим визволенням і нинішні дії Росії в Україні.

Але разом з тим не слід забувати: російську вільно знає кожен український громадянин. Не завжди може писати й правильно говорити, проте розуміє на сто відсотків. Як на мене, російську мову не треба вивчати в школах. Російську літературу, коли б не жив і не творив її автор, варто викреслити з усього українського простору. Натомість українці, що читають, мають удома чимало книжок, виданих колись у Росії та завезених в Україну.

Ідеться про перекладну літературу, насамперед художню. Українських перекладів менше в рази, і тут теж навряд чи варто спеціально пояснювати причину. І якщо український переклад "Пригод бравого вояка Швейка" поза конкуренцією, а російську версію Умберто Еко я можу замінити на українську, добре перекладену, то шпигунські романи Форсайта й Ле Карре – ні. Навів приклад з власної книгозбірні й певен: кожен зацікавлений має власні аналоги.

Тим часом у Литві альтернатив литовській мові в культурному сегменті просто немає. Все, що треба, перекладається та адаптується литовською. І все одно знайомі литовці зітхають: українська поширена більше. Говорячи це російською, бо теж досі прив`язані до неї. Але не потребують мови окупанта – просто вимушені так розмовляти з іноземцями. Тоді як українці досі вперто спілкуються російською з українцями. Лишаючись заручниками цієї мови в усіх сферах життя. І сфера культури тут не остання.

×