Кадрові зашквари президента. Як ми опинилися в полоні у "Кварталу"

Зараз, після кількох останніх зашкварів у владі, є привід поговорити про кадрову політику в країні.

Ну знімуть завтра-післязавтра міністра Олексія Резнікова. Ну поїде він послом у Великобританію. Ну стане замість нього Рустем Умеров, наближений до Єрмака. І що зміниться?

Зміниться дуже мало. Тому що головне – це те, хто буде "сидіти" на тендерах. І на скільки цей "хтось" наближений до офісу президента. Зараз це замміністра Денис Шарапов, у минулому бізнес-партнер Андрія Єрмака. Якщо треба буде – здадуть і Шарапова. Цей поїде послом кудись в Туніс.

Ну, бо а куди ж його? Буде новий. Головне – схеми є. А до схеми потім можна прилаштувати і людину. Свою людину.

Є така цікава штука. Називається "соціальний капітал". Соціальний капітал – це сукупність особистих зв'язків, які можуть виступати ресурсом для отримання вигод.

Тільки в Україні це все дуже атрофовано. У цивілізованих країнах соціальний капітал – це передусім колективний капітал в громаді, або країні. Соціальний капітал – це ефективні комунікації, засновані на довірі, повазі та відповідальності. Чим більший сукупний соціальний капітал – тим багатша громада чи країна. Відповідно, багатша і кожна конкретна людина.

Без виключень. Що більший соціальний капітал – то багатша країна.

Але у нас соціальний капітал вибудуваний по групам пов'язаних між собою людей.

От мало хто помітив, що замість депутата-"слуги" Андрія Холодова (це той, який кум дружини Віктора Медведчука Оксани Марченко і на початку великого вторгнення втік) депутатом зайшов такий собі Микола Тарарін, який свого часу був адвокатом "Кварталу 95"? От, ніхто і не здивувався. Бо хто ж зараз кар'єру робить, як не кварталівці.

Ось як відрізняється вибудова соціального капіталу в Україні.

Головне, щоб свій був. Інші критерії не оцінюються.

Здавалося б, якщо ви, будучи керівником, просуваєте по кар'єрних сходинках кума, одногрупника чи родича – то все нормально. Бо комунікація між вами дійсно заснована на довірі, повазі та відповідальності. То кого ж брати до себе в помічники, як не старого друга, з яким здружилися ще в студентському гуртожитку? Чи на сцені?

Але тут є одне але. Мудрі кажуть: не бери кума на роботу. Бери кумом найкращого на своїй роботі. І багато експертів у бізнесі якраз і застерігають від такого кроку: брати друзів у бізнес чи у бізнесову вертикаль. Бо замість допомогти, коли у вас горить дедлайн, він може сказати: а давай краще на рибалку. А що ви йому зробите? Друг же ж.

Але і у державній владі – це неефективний метод.

 

Бо, звичайно, у вас із друзями є спільне середовище. Де у вас розвинений, працює і збільшується соціальний капітал. Але справа в тому, що у країні – багато різних середовищ. З різними картами світу: індивідуальними і колективними. Із своїми шаблонами і принципами. Із своїм баченням добра і зла. Ви спілкуєтеся не лише зі своїми, а й з іншими людьми. Навіть якщо ви дієте виключно у власних інтересах для отримання прибутку корупційним шляхом – де гарантія, що вас не підставлять?

Ні, зі взаємною довірою у вас із другом все нормально. Саме тому ви його і взяли у кар'єрну подорож. Але друг – не обов'язково професіонал, не обов'язково відповідальний. І не обов'язково чистий на руку. Ну чи просто неадекват.

Згадайте, як закінчилася кар'єра Бориса Джонсона. На підставі з боку неадекватного "старого друга".

Врешті решт, маючи кругом себе лише своїх, ви можете скотитися в нарцисизм. Бо свої купають вас у теплій ванні, нашіптують, що все добре.

І малоосмислений людьми факт. Усі знають, що нормативні документи завіряються підписом "головного". На рівні держави це президент чи міністр, на рівні міста – голова громади, на рівні школи – директор. Але нехай вам у страшному сні не присниться, що президент сам пальцями на ноутбуку виписує укази. Це роблять підлеглі. Саме підлеглі й нашіптують проєкти рішень: кого куди призначити, з ким проводити тендер. І так далі.

І ще. Ми говоримо про спільні базові уявлення, принципи у середовищах. Але ми іноді забуваємо одне. Сукупність усіх різних середовищ країни якраз і творять ментальність нації.

Звичайно, ментальність – лише узагальнення. Наше спільне етнічне уявлення про самих себе і світ.

Але треба розуміти просту річ.

Ми одночасно учасники різних середовищ. В сім'ї, колективі, в середовищі колишніх одногрупників. Але у середовищах ми формуємося самі і формуємо наші спільні бачення на ті, чи інші проблеми. На світ. І на кадрові принципи. Тому усі проти кумівства. Але якщо мені треба вибрати – я виберу кума.

Союзники вчать: надзвичайно важливо комунікувати методом "усі з усіма" за принципом рівності та максимальної толерантності до думок і різностей.

І водночас – намалювати те, що ви разом ні в якій мірі не толеруєте. Наприклад, корупцію чи насильство. Чи агресію сусідньої країни. Таким чином ви обов'язково розширюєте простір для зростання соціального капіталу. Спочатку на рівні громади. Потім на рівні держави.

Соціальний капітал в Україні на низькому рівні.

Традиційно це тому, що в державі протягом незалежності сформувався розрив у довірі між суспільством і державними інституціями.

Це сталося з багатьох причин.

1. Ми мали великий бездержавний період. І тому здавна наші предки не довіряли польським воєводам чи російським губернаторам. Українське село жило звичаєвим правом, яке без виписаних законів регламентувало все. З подивом колись прочитав, що у селі навіть регламентувалося, хто буде хрестити дитину покритки.

Принесла незаміжня дівчина в подолі. То що ж, дитині нехрещеній бути? І громада знала, що буде хрестити старший брат матері. Якщо немає старшого, то молодший. Немає жодного – тоді старший двоюрідний. І так далі. І тепер виходить парадоксальна ситуація. Цей генетичний досвід дозволяє нам швидко домовитись і вийти на Майдан. І там ми швидко даємо собі ладу. Але державним органам не довіряємо категорично. Бо генетично держава – щось чуже.

Цей ментальний парадокс і є нашою спільною травмою. А ментальність за день не зміниш. Тут потрібно хоча б покоління.

Хоча слід зазначити, що у 2019 році суспільство вибрало несистемного політика. Тобто бажання повірити у порядного керівника – це запит.

Інша справа, що порядність нам можуть продати як виборчу технологію. І знову на роки загнати націю у тотальну недовіру.

2. Рівень недовіри до більшості інституцій зашкалює. Причому ми маємо виборчий парадокс. Згадайте недавню історію: тільки-но пройшли вибори до Верховної ради, а вже за півроку рік рівень довіри до неї – мінімальний. То питаємось: навіщо ж ви торік голосували за політиків, яким вже зараз не довіряєте?

3. Проте рівень довіри до мерів вищий, ніж до більшості державних інституцій. Це ще одне свідчення: на рівні села/міста соціальні зв'язки діють. На рівні держави – буксує.

4. Після 2014 року зріс рівень довіри суспільства до ЗСУ. Нарешті в Україні з'явився конкретний націєутворюючий інститут. Це також стосується волонтерства.

5. Але стримуючим фактором є недовіра громадян до більшості інститутів громадянського суспільства. Шаблони про "соросят" досі грають.

6. В суспільстві не розвинутий інститут експертів. А все тому, що у підконтрольних владі ЗМІ (це не лише про нинішню ситуацію, а й в історичному ракурсі) глядачам часто підсовують псевдоекспертів. Таким чином маніпулятивно спотворюючи карту подій. Нам підсовують карту світу, вигідну владі, що править на даний момент часу. Або олігархам, які контролюють ЗМІ.

Тому соціальний капітал в Україні існує на рівні груп чи середовищ. І "Квартал 95" – наочний цьому приклад.

І тільки на рівні громад щось починає прояснюватись.

Але знову ж, нинішня влада намагається різними методами вбудувати місцеве самоврядування у владну вертикаль.

Багатші європейські, передусім протестантські нації, де високий рівень індивідуалізму, між тим мають найвищий рівень соціального капіталу.

Закриті у сім'ях люди, де "мій дім – моя фортеця", за рахунок довіри між індивідами, довіри до ЗМІ і експертних середовищ, довіри до державних інституцій та місцевих муніципалітетів, а також верховенства права роблять західні суспільства з високим рівнем соціального капіталу надзвичайно багатими. З гарантіями безпеки для всіх і толерантністю до усіх груп населення.

І натомість – нетолерантністю до насильства і корупції.

А ось суспільства із сильними родинними зв'язками, але з недовірою до інституцій – як правило соціального капіталу недобирають. І тому бідніші.

Україна – країна, яка досі стоїть на роздоріжжі.

І у такій фазі етногенезу, коли суспільство надломане між європейським кейсом і "совком", Україна знаходиться у стані війни.

Але це і проблема, і виклик, і можливість.

Головний виклик – це намагання деяких представників влади у цей складний час, коли нація воює за європейські цінності – діяти не європейськими методами. Так ми ризикуємо, досягши перемоги, вийти з війни чимось на кшалт Білорусі. Але у нас є шанс стати міцнішими, збільшивши соціальний капітал нації через розвиток громад. Оскільки у нас на місцевому рівні виходить краще – від цього треба і танцювати.

Головне – не помилятись на виборах.

І може колись, коли йтиме з посади міністр, ми знатимемо: це не декорації на сцені міняють. Це змінюється політика.

×