Як виживати у вимушеній еміграції

За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, вже понад 4,8 млн українців набули в країнах ЄС статусу тимчасового захисту. "Війна в Україні спричинила одну з найбільших міграційних криз у світі", – йдеться у заяві УВКБ ООН. Більшість біженців облаштувалися у Польщі. На 9 червня ця країна офіційно прийняла понад мільйон українців. Другою за нею йде Німеччина – 780 тис. А Чехія, до прикладу, надала притулок 366 тис. людей. Загалом, 44 країни Європи не залишилися осторонь. Українців запрошують, їм призначають виплати, допомагають з облаштуванням та роботою. При цьому міжнародні організації зазначають, що картина не є повною. За даними ООН, не всі біженці, які перебувають в країнах ЄС, поспішають з офіційною реєстрацією. Дехто з них має намір продовжити свій шлях за межі Євросоюзу – у Канаду, США, Великобританію. Частина людей вже повернулася до України.

Українські соціологи повідомляють, що майже 10% українців не збираються повертатися, про що свідчить квітневе опитування Центру Разумкова. Причини різні, але основна – це страх нових потрясінь. Ще майже 10% опитуваних вагаються, а чи повертатися і, якщо повертатись, то коли? Тут причина очевидна. Через те, що більшість новоприбулих з України жінки та діти, має місце роз'єднання родин. На сьогодні складно сказати, скільки з них повернуться додому, а до скількох згодом приєднаються чоловіки.

За словами, демографа Елли Лібанової, чим довше триватиме війна, тим більше зростатиме цифра тих, хто вирішить будувати життя за межами України. На її думку, можуть не повернутися багатодітні сім'ї та люди з особливими потребами. Розвинені країни пропонують їм кращу систему допомоги та соціалізації. Також не повернуться амбітні українці, які знайдуть в Європі перспективну роботу. Та й взагалі, чи буде куди повертатися? Адже бойові дії тривають. А це означає, що руйнування, захоплення, винищення на українській землі продовжуються. Насправді, ніхто не може дати гарантії, що українцям навіть тим, хто повернувся – не доведеться тікати від чергових кремлівських "визволянь".

І тут ми підходимо до основного питання. А чи дійсно тим, хто виїхав, легше, ніж тим, хто вирішив залишитися в Україні попри постійні сирени та загрозу ворожого наступу? І так, і ні. Легше тим, хто вирішив залишитися. Ці люди не спрямовують свої зусилля на те, щоб закріпитися у новому місті. Тільки в Польщі, за даними Європейської комісії, приблизно 185 тис. українських біженців вже знайшли роботу. Серед основних місць працевлаштування – сфера послуг, ресторанний та готельний бізнес, сільське господарство.

 

Українки не цураються будь якої роботи. Вчорашні бізнесвумен прибирать номери в готелі, художниці працюють на фермі та знаходять естетичне задоволення від спілкування із тваринами та вирощування квітів. Рівень кваліфікації наших перукарок, косметологинь, майстринь манікюру дозволяє швидко знайти нових клієнтів серед місцевих. Кожна з жінок, з якою я спілкувалася, наголошує, що це тимчасово, "для початку". Кожна вже має безліч ідей, чим займатися на новому місці і якими навичками потрібно оволодіти, щоб покращити своє положення. Для отримання кращої, більш високооплачуваної роботи потрібен високий рівень знання мови. В багатьох країнах місцеві ЗМІ повідомляють, що майже по приїзду українські біженці намагаються інтегруватися у спільноти: починають вчити мову, шукають роботу, йдуть на навчання у місцеві вузи.

Інша категорія – ті, хто чекає повернення, – знаходяться в менш стабільному стані. Ще гірше тим, хто вагається між поверненням в Україну та думкою про можливу постійну еміграцією. Невизначеність щодо строків закінчення війни, неможливість знати, а чи буде куди повертатися – все це буквально виснажує та паралізує. Таким людям непросто впоратися з тривогою, сумнівами, страхами та постійним почуттям провини за власне безсилля та безпорадність. Де ж тут взяти сили на інтеграцію, навчання чи роботу. Та й навіщо? А раптом завтра потрібно буде все кидати і повертатися? Життя наче поставлено на паузу, інстинкт виживання вимагає дій, а раціо не може знайти аргументів для руху вперед. Особливо, коли не маєш уявлення: вперед – це куди? Цей стан дуже схожий на застрягання: в думках, в одноманітних маршрутах та побутових діях.

Серед цієї категорії багато тих, хто має роботу в Україні. Або мав. Тим жінкам, які можуть працювати віддалено, дуже поталанило. Вони зберігають зв'язок зі своїм минулим життям. Хоч якась визначеність. Але є і інші. Багато українських компаній звільнили працівників, що перебувають за кордоном. Це тільки додало стресу та розгубленості. Що робити в такому випадку? Шукати аналогічну роботу за кордоном? Але ж це потребує часу, безлічі співбесід, можливо, переїзду в інше місто. Навіть за наявності знання мови таким жінкам дуже складно. Тимчасова низькоплачувана робота для них не підходить вже тому, що вони не збираються залишатися за кордоном. Але й їх повернення в такому разі дуже ускладнюється. Адже до страхів щодо можливих обстрілів та просування російських військ, які можуть чекати їх дома, додається страх безробіття. Однією з причин, чому жінки бояться повертатися, є невизначеність, а чи зможуть вони знайти роботу в Україні. Одночасно вони не в змозі використовувати всі ті можливості, які відкриває для них еміграція. Тому що не знають, на яку країну їм потрібно спрямувати свої зусилля.

Найкраща порада для тих, хто мучиться невизначеністю – це припинити вагатися і почати жити так, наче вибір вже зроблено. Не варто зараз приймати рішення про повернення. Не потрібно призначати собі строки. Це тільки обтяжує додатковими зобов'язаннями, виконання яких залежить не тільки від вас. В ситуації суцільної невизначеності потрібно планувати не строками, а подіями. Ба більше, планувати не саму дію, а момент, після якого можно було б і почати про неї подумати. Замість "за місяць я планую повернутися" і одразу ж сумнів "але я не знаю, боюся, а може, краще почати шукати роботу тут", визначіть для себе подію, яка буде сигналом. Це має бути щось дуже конкретне: "Коли звільнять це місто (або розблокують цю дорогу, або припиняться приліти в цю місцевість, чоловік повернеться з фронту) – я почну думати про повернення". Зверніть увагу, не "повернуся", а "почну думати: чи ще побути, чи вже можна їхати назад". Чим меньше ментальних зобов'язань, тим краще. Невизначеність підміняється конкретною подією, настання якої легко помітити, легко проконтролювати.

А доти робіть максимум для покращення свого становища там, де ви перебуваєте. Робота, навчання, знайомства, пошук більш комфортного житла – все це діяльність, яка відволікає від страхів та надає життю людини сенсу.

Чим краще українці почуватимуть себе в еміграції, тим виваженішим буде їх рішення щодо власного майбутнього. Відповідно, тим більше користі вони зможуть принести собі та країні. Зарано говорити про деміграфічну катастрофу. Не варто сьогодні перейматися міркуваннями, хто з тих мільйонів, що поїхали, поверниться відбудовувати Україну. Зараз найголовніше – вберегтися та перемогти у ситуації, яку ми не обирали.

×