500 років російсько-українських війн. Битва за "київську спадщину". Частина ІІ

Теперішня російсько-українська "велика" війна є продовженням не лише агресії 2014 року, претензій початку дев'яностих чи "нашої столітньої", тобто війн 1917-1921 років. Конфлікти двох сусідок сягають своїм корінням набагато давніших часів – щонайменше XV століття! У той момент ледь не всі заселені українцями землі перебували у складі Польського королівства та Великого князівства Литовського, Руського та Жемойтського (об'єднаних персональною унією). Саме ця "Литовська Русь" завдяки системі врядування та культурі сприймалася тодішніми русинами-українцями як своя. На іншому краю Східної Європи піднеслося Велике князівство Московське, яке, скинувши ординську зверхність, одразу ж перейшло до зовнішньої експансії. І Київ, а з ним – і вся "руська спадщина", на століття стали причиною литовсько(україно)-московських війн.

Перша частина.

У квітні 1512 року війська Кримського ханства були вщент розгромлені литовцями під проводом Костянтина Острозького, після чого Крим та Литва підписали союзний договір. Відтепер об'єктом кримських нападів ставала Московія – це саме по собі було приводом для війни, плюс цей союз прямо порушував умови договору 1508 року. Ба більше, новий польський король і великий литовський князь Сигізмунд I не відпустив на батьківщину Єлєну, вдову свого попередника Александра, і конфіскував її скарби. У листопаді 1512 року московський великий князь Василій III, брат Єлєни, оголосив Литві війну, а грудні з головним військом рушив на Смоленськ.

З січня до березня 1513 року московіти тримали в облозі Смоленськ, але після проваленого штурму відступили від міста. Так само безуспішно діяли ще три загони, один з яких навіть вирушив на Київ, але в підсумку навіть не дійшов до міста. У червні похід на Смоленськ був повторений, з серпня по листопад тривала його облога, але цього разу московіти навіть не пробували йти на штурм. Так само безрезультатними виявилися облоги Вітебська та Полоцька (під останнім литовці завдали московітам важкої поразки). А коли на допомогу Смоленську рушив сам Острозький, Василій III відступив у межі Московії.

Проте третій похід на Смоленськ у травні 1514 року закінчився успішно – 30 липня городяни капітулювали. Чималу роль у цьому відіграла агітація Михайла Глинського під стінами фортеці та його агентів усередині. Три найближчі міста здалися без бою.

На хвилі успіху московська армія рушила вглиб Литовського великого князівства. 8 вересня біля Орші Острозький вже чекав на ворожих воєвод. Попри вкрай поширену думку, московські та литовські війська були нечисленні – від 12 до 25-30 тис. осіб, але ніяк не по 40-80 тис. Острозький вивчив урок Орші – він розгромив передові загони московітів, а потім зупинився та дозволив ворогові атакувати. Після загального московського наступу Острозький відійшов назад – але це був маневр, який підставив супротивника під вогонь литовської артилерії. Розгром московітів був повним – усі командувачі потрапили у полон.

 

Після цього Острозький повернув три недавно захоплені московськими військами міста, але не Смоленськ – він був добре укріплений, а облогової артилерії в гетьмана не було, частину військ довелося розпустити, а місцевий єпископ був повішений московським воєводою за намір відкрити браму. На цьому головну кампанію війни було завершено.

1515-й, 1516-й і 1517 роки ознаменувалися взаємними походами на прикордонні території, причому жодна сторона не досягла значних успіхів. Втім, у литовсько-кримських відносинах настав розлад. Не розриваючи союзу формально, новий хан Мехмед Герай з 1516 року не перешкоджав нападам своїх підданих на литовські землі; литовці ж у помсту ходили на Ак-Керман (Білгород-Дністровський) та Очаків. У 1518 році було здійснено московський рейд на Полоцьк – з червня по вересень місто пробуло в облозі, причому окремі загони доходили до Мінська. Але цього разу вже московіти зазнали поразки і були змушені повернутися ні з чим.

1517 року до Москви прибув новий німецький посол, знаменитий мемуарист Сигізмунд Герберштейн. Він став посередником у литовсько-московських переговорах, що розпочалися восени того ж року, але закінчилися безрезультатно. Литовці вимагали повернення Смоленська, московіти – передачі Києва, Вітебська та Полоцька.

1519 року Крим раптово виступив проти Литви. У липні величезне військо спустошило західноукраїнські та східні польські землі, а 2 серпня завдало чутливої поразки Острозькому. Московські війська розорили околиці тилового Мінська, а один із загонів вперше в історії війн досяг околиць Вільно. У лютому 1520 року московіти знову здійснили рейд околицями Вітебська та Полоцька.

У серпні 1520 року знову почалися литовсько-московські переговори, але Вільно і Москва ані домовитися не змогли, ані сил для продовження війни не мали, а тому 2 вересня вирішили відновити переговори через шість місяців. А завдяки майстерній дипломатії та розгрому кримців на Поділлі наприкінці року хан пішов на примирення з Литвою. Все було готове до останнього зіткнення з Москвою.

У квітні 1521 року кримський хан Мехмед посадив на трон у Казані свого молодшого брата Сахіба, а потім вони спільними зусиллями напали на Московію. У кампанії на їхньому боці брали участь і українські козаки під проводом Остафія Дашковича. Результати цього "кримського смерчу" у липні-серпні були катастрофічними – Москва була спалена, а государ Василій III письмово визнав владу Мехмеда над собою.

Московський розгром остаточно поставив хрест на можливості продовжувати війну з Литвою, тому в серпні 1522 року знову почалися переговори, а 14 вересня Десятирічна війна була закінчена. За умовами перемир'я, укладеного на п'ять років, Московія залишала собі Смоленськ із околицями (23 тис. кв. км та 100 тис. населення), кордон встановлювався по Дніпру. Втім, титул князя смоленського поки що залишався у литовського правителя. Обмін полоненими не передбачався – Василій III публічно оголосив, що вважає своїх "мертвими" і тому торгуватися за них не стане.

25 грудня 1526 року перемир'я було продовжено на два роки. У 1527 і 1531 роках литовці двічі зверталися до Москви з пропозицією перетворити перемир'я на повноцінний мирний договір, але безрезультатно. 24 березня 1532 року перемир'я було продовжено ще на рік. Литовські посли скоротили вимоги до Московії лише до одного міста – Чернігова, але й у цьому отримали відмову.

Паралельно не припинялася мала прикордонна війна між литовцями та московітами. Через не проведене розмежування та відсутність нормального маркування кордонів цілі волості знаходилися ніби в сірій зоні. Як наслідок, постійно спалахували сутички на спірних землях. У 1531 році пролунала чутка про скорий похід московських військ на Київ, литовська влада готувала місто до оборони, але нічого так і не сталося.

Наприкінці 1533 року помер Василій III, і на престолі формально опинився його малолітній син Іван, майбутній Грозний. Фактично ж влада перебувала в руках його матері Олени Глинської – племінниці того самого князя Михайла Глинського, учасника двох попередніх воєн. Вона була не проти укладання повноцінного миру з урахуванням статус-кво перемир'я.

Але Сигізмунд I у лютому 1534 року пред'явив Московії ультиматум: повернення до кордонів після війни 1508-го – єдиної, виграної Литвою. Ультиматум, звісно, було відкинуто. Але жорсткий авторитарний курс Московії нарешті почав грати проти неї. І якщо на межі XV і XVI століття литовські удільні князі виїжджали на схід, то цього разу в серпні 1534 року вони побігли на захід. Декілька перехопила московська варта, але в будь-якому випадку Москва втратила найважливіший козир у прикордонні.

Одна литовська армія у серпні увійшла на Стародубщину, а друга – у вересні на Смоленщину, але їхні успіхи були незначними. Жодного великого міста взяти не вдалося, під Стародубом литовці зіткнулися з московітами у бою, тож у вересні повернули до Чернігова, не змогли його взяти, і у жовтні відступили. У відповідь московіти здійснили рейд до Вітебська, а союзні їм кримці спустошили Волинь та Поділля.

У лютому-березні 1535 року три московські раті пройшли вглиб Литви до самого Вільна. Втім, лише розорили сільську округу і не взяли жодного міста. Напад козаків Дашковича на московське прикордоння нічого не змінив. Литва звернулася до польського сейму по допомогу – і отримала її. Тепер уже об'єднане польсько-литовське військо перейшло в контрнаступ і 16 липня штурмом взяло Гомель, захоплений Московією ще 1500 року. Наприкінці липня був обложений і 29 серпня взятий Стародуб. У цей час кримські війська, тепер союзні Литві, напали на Рязанщину. Одна московська рать у серпні взяла в облогу Мстиславль, але безуспішно. Наприкінці листопада московське військо знову спробувало захопити Полоцьк.

У лютому 1536 року литовське військо взяло в облогу фортецю Себеж, побудовану московітами роком раніше на литовській землі, але взяти її не змогло. Ініціатива перейшла до Московії, чиї раті навесні знову зайняли Стародуб. Потім були нальоти на Любеч і Вітебськ – перший був узятий, другий відбився. Останнє велике зіткнення мало місце у другій половині липня у Кричева. Там московська рать, скоріш за все, потрапила в засідку і була вщент розгромлена – всі три воєводи потрапили в полон. На цьому бойові дії остаточно припинилися, а в жовтні литовська армія була розпущена.

25 грудня 1536 року нове литовське посольство прибуло до Москви для укладання миру. За повноцінний договір Московія вимагала передачі їй Києва, Вітебська та Полоцька, Литва у відповідь висувала претензії на Псков або Новгород і на Смоленськ. До кінця січня компромісу вдалося досягти на основі принципу: "котрий що взяв, той і тримай". 18 лютого 1537 року договір було підписано (набув чинності 25 березня) на наступні п'ять років. Гомель та його околиці залишалися за Литвою, а Себеж та ще одна сусідня волость визнавали московськими. Крім того, Вільно підтвердило відмову від претензій на Чернігів, який мали намір отримати в обмін на звільнення московських бранців. У результаті їхнє питання не розглядалося взагалі.

Стародубська війна закінчилася плюс-мінус внічию, і це був непоганий результат для Литви. З чотирьох попередніх воєн вона виграла лише одну, а три програла, втративши при цьому майже третину своєї території. Цього разу стратегічна ініціатива належала Литві та була винагороджена відвоюванням Гомеля. Та й зупинку московської експансії у західному напрямку вже саму по собі можна вважати досягненням. Взяття Смоленська 20 роками раніше стало останнім успіхом Московії – що далі на захід просувалися її раті, то меншу підтримку місцевого населення зустрічали. А частина еліт, що потрапили під московську владу, як це сталося з боярами Гомеля, охоче повернулися під владу Литви.

Так, військова слабкість Литви проявлялася дедалі сильніше. Її дворянське ополчення не могло протистояти московському помісному війську, а грошей на регулярну армію не вистачало, тож основний тягар бойових дій винесла польська армія. Після цього з'єднання Польщі та Литви в одну державу стало питанням часу. Втім, і від Московії війна вимагала максимального напруження. Поєднання цих двох факторів – балансу симпатій місцевого населення та рівності збройних сил – забезпечили винятково тривалий мир.

25 березня 1542 року перемир'я було продовжено ще на 7 років, в 1549-му – ще на п'ять, в 1552-му – ще на два, в 1556-му – ще на шість років. Таким чином, цей мирний період став найдовшим у литовсько-московських відносинах – 24 роки, і лише 1561 року чергового продовження не сталося.

Примітно, що у січні 1549 року новий польський король і великий литовський князь Сигізмунд II відправив до нового московського государя Івана IV посольство з пропозицією "вічного миру" в обмін на повернення Смоленська. Звичайно, ця ідея була відкинута, і справа завершилася продовженням перемир'я, але цікава позиція юного царя. Він обґрунтовував свою відмову укласти мир так: "За королем наша вотчина одвічна, Київ, Волинська земля, Полоцьк, Вітебськ та багато інших міст руських, а Гомель батько його взяв у нас під час нашого малоліття: тож чи пригоже з королем тепер вічний мир укладати? Якщо тепер укласти мир вічний, то вперед уже через хресне цілування своїх вотчин шукати не можна, бо хресного цілування ніяк ніде порушити не хочу".

Безрезультатні переговори відбулися влітку 1553 року. Московські дипломати вимагали повернення Києва, Полоцька, Вітебська, Волині, литовські – відмови від усіх нещодавно набутих земель, насамперед Смоленська. У 1558 і 1559 роках, намагаючись залучити Литву до остаточного підкорення Криму, Московія погодилася не претендувати на повернення Києва. Як писав в одному з послань сам цар, "ми прабатьківських своїх отчин, міста Києва та інших міст руських, задля доброї згоди, не почнемо шукати". Втім, взамін від Вільно вимагалося забути про Смоленськ. Проте антикримський союз не відбулася, і "київська спадщина" знову стала предметом розбіжностей.

"Князь москвитян, – писав із цього приводу Міхалон Литвин у 1551 році, – …сам усіма силами бажає опанувати це місто, яке по серцю йому, стверджуючи, що він – нащадок Володимира, київського князя. Чимало засмучуються і люди його, що не володіють такою давньою столицею царів та святинями її".

На початку 1561 року до Москви приїхали два десятки киян – умовляти царя здійснити похід на їхнє рідне місто, щоб відторгнути його від Литви та відновити Київське князівство. Литовським послам, які прибули одночасно з ними, московіти вкотре висунули територіальні претензії: "і Київ, і вся Волинська земля, і Поділля, і Полоцьк, і Вітебськ – наша старовинна вотчина". Цього разу неможливість приборкати кремлівські апетити призвела до шостої (і останньої) литовсько-московської війни.

Під час Лівонської війни 1558-1583 років бойові дії велися і на українських територіях, а "київська спадщина" продовжувала залишатися каменем спотикання у литовсько-московських (а з 1569 року – і московсько-польських) стосунках.

Так, 1562 року московський загін, який виступив з Чернігова на Остер, був розбитий тамтешнім комендантом Філоном Кмітою. Переслідуючи відступаючих, він на чолі литовських солдат та місцевих козаків дійшов до Чернігова і спалив посад та розорив околицю, перемігши на зворотному шляху ще один московський загін. Невдовзі Кміта зі своїми силами та союзними білгородськими татарами напав на Стародуб і розбив його гарнізон під час вилазки, але саме місто не захопив. Повертаючись, він розгромив останній московський загін, убивши одного і полонивши другого його воєводу. А 1565 року Кміта взяв штурмом Почеп.

У 1563 році околиці Новгород-Сіверська спустошив Михайло Вишневецький, двоюрідний брат Байди. Москва вимагала відшкодування та страти провідників, але безрезультатно, і в подальшому козацькі напади на прикордоння продовжилися. Саме під час цієї фази бойових дій з'явився і перший козацький реєстр.

Небажання воювати на кілька фронтів спонукали Івана Грозного висунути наприкінці 1563 року черговий проект розміну – він відмовляється від Києва та галицько-волинських міст, а Литва визнає за ним царський титул та захоплені на той час Лівонію та Полоцьку землю. Але литовські посли на це не пішли.

1570 року дипломатичний маятник здійснив ще два коливання. 12 травня московська сторона знову зажадала від об'єднаної польсько-литовської держави – Речі Посполитої – Києва та Вітебська, а вже 17 травня сам цар розпорядився не претендувати на ці міста. Зрештою, було укладене тимчасове перемир'я.

1579 року бойові дії відновилися. Кілька тисяч козаків брали у них участь на території Білорусі, а наступного року Вишневецький напав на Чернігово-Сіверщину. У 1581 році козаки взяли місто Трубчевськ на Брянщині, а у відкритому бою на річці Судость розгромили московське військо.

Зрештою Іван Грозний зазнав у цій війні нищівної поразки, а кримський похід на Москву 1571 року привів до загибелі столиці у вогні. Тому цареві довелося відмовитися не тільки від усіх завоювань у Лівонії, а й віддати Речі Посполитій два давно захоплені литовські міста, а Швеції – узбережжя Балтики. У цих умовах про претензії на Київ більше не йшлося.

А на початку 17 століття під тягарем внутрішніх проблем Московія поринула у вир Смути, і питання про "київську спадщину" раптово було поставлене вже геть інакше – Річ Посполита приєднала до себе Смоленськ і Чернігів. Але це вже інша історія.

Далі буде

×