Ексклюзиви
Пʼятниця, 24 травня 2019 17:00
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Травень

– Ох і цвіте! Як самашеччий!

Хто це мені казав?

Хоча що тут думати – так говорити міг тільки один чоловік. Він і говорив, важко відсапуючись, набравши води біля альтанки й киваючи на білопінний каштан. Тепер ось знову каштани цвітуть, бо якраз травень, і мені згадується той чоловік знову. Я його взагалі часто згадую, але в травні якось по-особливому. Мабуть, тому, що багато з ним зав'язано саме на цій порі, так уже склалося.

Якогось травня я його вперше почув по телефону, не вірячи, що таке може бути, а через годину й побачив. Не вірячи в дійсність ще більше. "От, якихось років п'ять тому я пив із Беком і тричі судимим Пітомою, – чомусь промайнула думка. – А тепер із…" Хто він такий, я розумів. Усе буйство українського підсоння, всі його барви, звуки й енергетичні вихори мали втілитися в чиїсь рядки. І втілилися. За висловом одного знавця, той чоловік настільки поет, що не варто навіть розкладати його на якісь означення. От і я не буду – ні тепер, ні тоді. Тоді в мене просто крутилася голова. Від присутності класика, від пива, по яке він мене таки послав до найближчого гастроному в цокольному поверсі будинку, обвішаного меморіальними дошками, ніби орденами. Від віршів, не промовлюваних уголос, але які витали в повітрі, черкаючись об кумедний блакитний блейзер метра. Від казковості ситуації, обрамленої у травень, сквер і лавку при маслині. Каштани тоді теж цвіли буйно, а ще магнолія і якісь кущі з дрібними білими квіточками, не знаю їм назви – спірея, чи що?

– Відтепер, це буде наш польовий ресторан, – підсумовуючи, прогув класик і ляснув долонею по лавиці. – Ресторан "Під маслиною".

Він і був. Узагалі, багато чого було за роки. Але найперше в пам'яті – щось травневе. То поетова пора. Як і вересневі похрустування кукургузиння та зблиски бабиного літа, що насновуються вкруг його постаті. У якомусь вересні, до речі, була поїздка до Львова, на книжковий форум. Поета називали маршалом, роїлися люди. Один літератор так сокотів, що наступного дня, вже на ґанку готелю, метр грізно видихнув, згадуючи: "Ох він і п-пацаватий!" Я спочатку дивувався знанню сленгового слівця, а з роками – рентгенівській точності діагнозу. Сказати б, вінгранній точності. Варто колись описати ті дні. Але зараз таки про травневі. Зокрема, про той, коли вже важко хворий, помітно змарнілий artist віддихувався біля альтанки.

– Веліколєпно цвіте! Як перед погибеллю! – дитинно крутив він головою, розминаючи цигарку. – Ох і каштан!

А вже за тиждень-другий поета відспівували у Володимирському. Сутінь собору протиналася снопами світла, що спадали крізь горішні вікна. На Байковому, на купу глини вихопивсь горобець, пострибав край ще незагорнутої могили, і багатьом здалося, що то якийсь знак від корифея. На дев'ять день прилітав джміль, гув між букетів.

У мене збереглася поетова розім'ята цигарка, не та, що була при альтанці, а вже передсмертна, з останньої початої пачки. Пачка тих "Прилуцьких" теж є, і запальничка. Останнім часом, бува, хочеться взяти їх і прийти у сквер зі скульптурним Чкаловим. Не самому, а з добірним поетичним гуртом. Щоб ніякого офіціозу-пафосу. Щоб поети при лавці й маслині читали вірші, свої і того неймовірного маестро, пінилися каштани й трохи червоного вина, ну й оті кущі з білим виквітом.

Може, цього разу? Травень нині знаковий – 15 років минає, як нема Вінграновського

Зараз ви читаєте новину «Травень». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода