"Ось прийдуть молоді! – іноді згадую слова одного літератора-депутата. – Вони будуть інші!" Пам'ятається, йшлося щось за мову, якою той, ороговілий в радянщині письмак, переймався на радіоефірі. "Ось прийдуть, і…"

Чому вони, ті "молоді", мали б радикально відрізнятися від попередників, я так і не зрозумів. Хоча здогадуюся. Досить зручний прийом: раз, і легким порухом – ось прийдуть! – засмикується запона за власним вірнопідданим минулим, і таких, як сам. Р-раз – і за другим смиком ширма перетворюється на прапор, під яким зручно теревенити про "розбудову держави", а дбати про будівництво особняка і свічного заводика. І під якою, маю на увазі ширму, не планувалося й натяку на жодні посутні дії, що могли б завершитися реальними змінами. "Ось прийдуть молоді".

Вони й прийшли, не забарилися. Іноді не помічати цього важко навіть найбадьорішим націонал-оптимістам. Як недавно, коли у столиці українська за пропискою молодь урочисто зустрічала якусь московську блогерку. Дівицю, що ділиться зі світом своїм неперебутнім досвідом чи то з удосконалення форми сідниць, чи з приготування олів'є й оселедця під шубою. Та не важливо. Важливо, що прийшли захоплені натовпи, а двох активістів, які щось там намагалися протестувати, позаяк блогерка підтримувала російську анексію Криму, фани ще й натовкли. Ну а вже молода українська поліція довела справу до кінця, взявши активістів у кайданки й додавши стусанів. Промовисті кадри: заюшений хлопець на колінах, із руками за спиною. Довкола схвально підсміюється частокіл юних постатей, знімає видовище на фото й відео, ворушачи полами модних пальт. Завіса.

Їх усіх сформував не совок. Не тільки совок. Вони народжені вже в незалежній Україні. Точніше, у великому пухирі з жовто-блакитною оболонкою. Під якою незайманими лишилися чи не всі багатовікові поклади малоросійського гною. Той пухир не прохромили культурні паростки, що почали пробиватися на зламі 1980–1990-х, а згодом були надійно притоптані, зведені до попси та зубоскальства "кварталів". Лиш ковзнула по ньому формальнозаточена українська школа, середня й вища. Еластично відпружинив той пухирище хоругви й кадила всіх національних конфесій, не кажучи про декоративні шаблі з грізних емблем не менш грізних р-радикальних ор-рганізацій. Про потуги "державотворців" штибу згаданого, шкода й мови.

І ходіть тепер, скільки хочете, маршами, виходьте на мітинги з прапорами до горизонту – будь-який вітер, звихрений тими прапорами, згасне в задусі державної ідеологічної безсенсовості, зникне в чорній дірі програних інформаційного та культурного просторів. Діра до того ж раз у раз розростається за рахунок новітніх інтернет-майданчиків, блогосфер, соцмереж, строкатого технологічного добра, що мигтить зі смартфонів, гральних приставок, мультимедійних програвачів та всіляких інших ґаджетів, які обирає молодь. І які чомусь ніяк не вдається підлаштувати під український поступ. Лишається хіба бубоніти мантру про нові покоління, ага.

А з вищезгаданим літератором уже не посперечаєшся, помер. Сина його якось бачив мимохідь. Упевнений такий хлоп, бадьоренький. Говорив по мобілці: "В банкє фсьо лягло, фсьо в парядє, понял!" З іншого кінця дроту звучав, мабуть, ровесник-компаньйон і, мабуть, точно такий же – впевнений і бадьорий. Прийшли, нарешті, хух. Тато таки знав, що казав

×